14.Культуроантропологія і соціологія культури

Антропологія культури — наука про матеріальну і духовну культуру людини, досліджує культурні процеси та їх результати, передусім у давні часи, хоча й цікавиться також культурами новітніми і сучасними. А.к. охоплює етнографію та етнологію, використовує здобутки мовознавства, соціології та релігієзнавства, займається дослідженням причин виникнення культури, її просторово-часових відмінностей, факторів змін і функцій культури. А.к. тлумачить культуру якнайширше — як сукупність знаків, символів та уявлень, зразків поведінки, знарядь та будь-яких інших витворів людської діяльності, інколи навіть таких інституцій, як шлюб, родина чи клан. Звертає також увагу на такі функції культури, як організація життя особи і спільноти, формування образу найближчого довкілля і світу, взірців наставлень та поведінки, а також виникнення почуття етнічної і видової ідентичності. До класиків А.к. зараховують Ф.Боаза (1858-42), Б.Малиновського (1884-1942) і М.Меад (1901-78). Спільною сферою А.к. і літературознавства є дослідження фольклору та міфів. На сучасну науку про літературу вплинули праці К.Леві-Стросса про структуру міфу і про міфи. Спорідненими з А.к. науками є соціальна та структуральна антропології.

Соціологія культури – один з найпарадоксальніших напрямів соціологічної думки. Не дивлячись на той факт, що соціологічний аналіз культури є однією з головних задач соціології з моменту її появи, дотепер не існує згоди з приводу предмету вивчення власне "соціології культури" і місця цієї дисципліни в структурі соціологічного знання.

Одні автори схильні розглядати соціологію культури як "галузеву соціологію" більш менш широкого обхвату, вивчаючу "сферу культури", "культурні процеси".

Але якщо розглядати соціологію культури як галузеву дисципліну більш менш широку по обхвату явищ, що вивчаються, то неминуче встає питання про визначення меж "культури". Чому ми відносимо до "культури" релігію, науку, мистецтво, але не відносимо політику і економіку? Хіба ці сфери соціального життя у меншій мірі регулюються культурними значеннями і нормами?

Існує точка зору, що розглядає соціологію культури не як напряму, що вивчає якийсь "сегмент" або "сферу" соціальної реальності, а як особливий підхід до бачення соціальної реальності взагалі.

Відмінності між підходами до визначення предмету соціології культури багато в чому обумовлені різним розумінням того, що є власне "культура". Як відомо, "культура" – це одне з самих багатозначних понять, число визначень якого обчислюються сотнями. Можливо, саме у зв'язку з цією невизначеністю, а також ціннісної і світоглядної нагруженностью терміну "культура", багато дослідників взагалі стараються його не використовувати.

15.Національне та загальнолюдське в сучасній культурі

Кожен народ створює свою особливу, неповторну культуру. Розмаїття культур є характерною особливістю розвитку сучасної цивілізації. Культури різних народів відрізняються між собою мовою, символами, нормами, способами спілкування та діяльності, художньо-чуттєвим відтворенням світу, міфологією і релігією, мораллю і правом тощо.

Проте головним фактором творення людського в людині є мова. Саме людська мова є основою загальнолюдського в розмаїтті культур. Але водночас це завжди мова певного народу, певного етносу, що закладає основи різноманітності, багатоманітності культур.

Культура дається людині через мову і в мові. Можна сказати навіть більше: лише завдяки мові як суспільно-історичному здобутку людина і стає людиною. Тому ще Сократ звертався до людини: "Заговори, щоб я тебе побачив".

Сутність людини міститься і виявляється в мові. Оволодіваючи мовою і мовлячи (розмовляючи) між собою і з собою, люди відкривають для себе світ свого людського буття.

У національній культурі національні особливості виявляються не лише в мові, а і в інших чинниках:

• у побуті.

• у національній самобутності життєвого матеріалу, який відображається у творах духовної культури — історичні та природні умови; особливості розвитку нації; її побутові традиції та звичаї; особливості психології; виразові засоби, характерні для нації;

• у фольклорі;

• у хореографії;

• один і той самий жанр літератури — роман — в Україні інший, ніж у Німеччині, Франції, Англії чи Китаї; образи віршів М. Лєрмонтова, напрочуд конкретні, відрізняються від образів Т. Шевченка;

• гумор;

• у піснях народів, що співзвучні патріотичним почуттям народу;

• у ставленні до смерті;

• в архітектурі як престижі нації та її сучасних.

Таким чином, у національній культурі відбивається насамперед спосіб світосприйняття народу, його світорозуміння, що особливо позначається на мистецтві та філософії.

Проте культура як спосіб людського буття все ж не може не мати загальнолюдських рис, притаманних усім націям, усім народам. Саме тому культури різних народів світу, незалежно від розселення їх, мають багато спільного: люди ви­користовують однакові знаряддя праці, розмірковують приблизно над одними і тими ж проблемами, переживають навіть однакові чуттєві стани, сподіваються і закохуються, формують свої соціальні інституції, виховують дітей як люди. Вони майже однаково усвідомлюють велич космосу, межі свого існування, свою смертність, незахищеність перед загрозою катастроф, прагнуть спасіння і звільнення від страждань, спроектувати своє майбутнє.

Багатство і розмаїття культур народів світу є свідченням багатогранності вияву людського як такого. Культурні досягнення народів не суперечать одне одному, а навпаки — поповнюють скарбницю загальнолюдської культури все новими й новими надбаннями. Взаємообмін культурними надбаннями народів світу є могутнім джерелом їхнього розвитку, інтеграції світової цілісності.

Сьогодні зрозуміло практично кожному: без культури, поза культурою ні про яке оновлення суспільства не може бути й мови. Саме тому розвиток культури має розглядатися у статусі найвищих пріоритетів.