92.Видатні представники укр.Кіномистецтва.Поетичне мистецтво

Українське поетичне

Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.

У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).

Однак реакційна політика т.зв. «заствторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.

Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

Іва́н Васи́льович Миколайчу́к — український кіноактор, кінорежисер, сценарист.

34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, дві режисерські роботи.

«Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко» — казав про Миколайчука Сергій Параджанов.

Проте звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не надали, Шевченківську премію він отримав посмертно, бо в УРСР носив тавро «неблагонадійного».

Загальне визнання Миколайчукові принесли ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків». Знімався в них одночасно, також навчаючись на 2-му курсі. «Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 Гран-прі) у 21 країні й увійшли до Книги рекордів Гіннеса.

Виконавець колоритної ролі козака Василя у фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» був фактично співрежисером, а також працював над музичним оформленням фільму. Іван відходив від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському.

У сімдесяті почалися гоніння на діячів культури, які зачепили й Івана. Його звинуватили в націоналізмі, кваліфікували як людину ворожої ідеології. Стрічка «Білий птах з чорною ознакою», що здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, була сприйнята як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Лягли на полицю і «Тіні забутих предків». Так поступово актора почали відлучати від творчого процесу.

93.Нова генерація письменників на рубежі 20-21 ст.

Ю́рій І́горович Андрухо́вич (*13 березня 1960, Станіслав) — український поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент Асоціації українських письменників.

1985 разом з Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу, котра одною з перших почала відновлювати в українській літературі карнавальні та буфонадні традиції, продемонструвала успішний приклад творення соціо-культурного міту. З 1991 року Андрухович — співредактор літературно-мистецького журналу «Четвер», співпрацював також із журналом «Перевал», виступивши упорядником двох його номерів.

Марія Василівна Матіо́с (* 19 грудня 1959, Розтоки, Путильський район, Чернівецька область) — українська письменниця (поет, прозаїк, публіцист). Народний депутат України (з 2012).

Випускниця філологічного факультету Чернівецького університету (1982). Член КПРС[1]. Член Спілки письменників СРСР (з 1986).

Була серед тих, хто домігся присвоєння Чернівецькому університету імені Юрія Федьковича.

1992 — дебютувала у журналі «Київ», опублікувавши новелу «Юр'яна і Довгопол».

Протягом близько 10 років займалась журналістикою. 8 із них була редактором газети на машинобудівному заводі імені Дзержинського в Чернівцях. Керувала Чернівецькою обласною організацією Національної спілки письменників України, займалась видавничою справою, була одним із засновників науково-літературного «Буковинського журналу».

З листопада 2005 р. до 17 вересня 2010 р. працювала заступником голови Комітету з Національної премії України ім. Тараса Шевченка (перед цим також працювала в цьому Комітеті з 2003 р.). За цей час змінилися 4 голови Комітету. Була звільнена з посади заступника голови Комітету у зв'язку з указом Президента від 12 липня 2010 року, яким затверджено новий персональний склад Комітету. Рішення про своє звільнення не визнала за законне і з листопада 2010 р. судиться з Комітетом з Національної премії України ім. Т.Шевченка та його новим головою Борисом Олійником. Після того, як в Окружному адміністративному суді Києва Марії Матіос повністю відмовили в її позові, вона заявила про готовність обстоювати свої права в «міжнародних інстанціях»[2].

12 січня 2011 року Марія Матіос звернулася з відкритим листом до Генерального прокурора України[3], заявивши про переслідування її з боку силових структур та спробу вилучити її книгу «Вирвані сторінки з автобіографії» з книгарень[4]. На захист Матіос виступив із зверненням Арсеній Яценюк.

2011 — член журі літературного конкурсу «Юне слово».

2012 — № 2 у виборчому списку Політичної партії «УДАР Віталія Кличка» на виборах до Верховної Ради України.

2007 року в російському видавництві «Братонеж» вийшли об'єднані під однією обкладинкою переклади «Нації» та «Солодкої Дарусі». Ця книжка має назву «Нация», перекладена О.Мариничевою та С.Соложенкіною.

Книга письменниці «Майже ніколи не є навпаки» завершує історично-психологічну трилогію, яку розпочала «Солодка Даруся», а далі і «Нація». За словами авторки, її нова книга про те, що може людське серце, вражене любов'ю і ненавистю, радістю і заздрістю. «Я би виокремила головну думку цієї книги, де „честь понад усе“. Кожен персонаж в ній доводить своє людське алібі», — зазначила авторка. Її література не відокремлює окремого жанру та спрямованості на конкретний тип читача.

Олекса́ндр Васи́льович Ірване́ць (* 24 січня 1961, Львів) — український письменник, перекладач.

Твори перекладалися англійською, німецькою, французькою, шведською, польською, чеською, білоруською, російською, італійською, хорватською мовами.

17 квітня 1985 разом із Юрієм Андруховичем та Віктором Небораком заснував літературне угруповання Бу-Ба-Бу. Підскарбій Бу-Ба-Бу.

З початку 2000-х рр. працює в драматургії та прозі. Автор понад двох десятків книг та численних публікацій у часописах і альманахах Європи й Америки.

Після видання «Сатирикон — ХХІ» (2011) здійснив всеукраїнський тур з презентацією книги, і протягом 24 березня - 19 квітня 2011 року представляв видання у Житомирі (Житомирська обласна універсальна наукова бібліотека ім. Олега Ольжича), Вінниці (книгарня „Є”), Луцьку (бібліотека Волинського національного університету ім. Лесі Українки), Тернополі (книгарня „Ярослав Мудрий” та арт-кафе „Коза”), Луганську (Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, бібліотека Українсько-канадського центру „Відродження”), Дніпропетровську (Національний гірничий університет України, Дніпропетровський музей „Літературне Придніпров’я”), Харкові (книгарня „Університетський будинок книги”, книгарня „Є””), Львові (магазин „Книги Фоліо”, книгарня „Є””), Рівному (Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека), Києві (Інститут журналістики, Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка, книгарня „Є”)[1] [2].

Книгу видано до його 50-річного ювілею письменника та 30-річчям його творчої діяльності видавництвом „ФОЛІО”, яке й організувало тур підтримку цього видання. Книга „Сатирикон-XXI” містить основний масив доробків письменника, як прозових, так і поетичних. Окрім творів, виданих раніше (романів, оповідань та віршів автора), до цієї книжки увійшли нові твори. Серед нових доробків, зокрема, у "Сатириконі" представлені поема „Білорусь” та оповідання „ Play the game”.

148