3). Типологія політичного лідерства

У ХХ ст. суттєвий внесок у політичну думку був зроблений Максом Вебером німецьким політичним економістом і теоретиком-соціологом. У політичній сфері він виділяє три типи па­нування.: 1) традиційне; 2) харизматичне; 3) раціонально-легальне. Традиційне лідерство — це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій (характерно в основному для “доіндустріального суспільства”). Традиційне лідерство базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада зв'язана з тради­ційними нормами, на які посилається правитель, організовуючи свою діяль­ність. Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Широкі маси населення свято вірять у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, а тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині. Раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, обумовлених законом. У цьому випадку демократичним шляхом обраному лідеру надаються широкі (згідно з законом) повноваження, за зловживання й порушення яких він несе відповідальність перед виборцями.

За стилем розрізняють авторитарне лідерство, що передбачає одноосібний вплив і грунтується на погрозі силою, та демократичне лідерство, яке дозволяє членам групи брати участь в управлінні її діяльністю і визначенні цілей. За видами виділяють формальне й неформальне лідерство. Формальний лідер зв'язаний зі встановленими правилами призначення керівника і передбачає функціональні відносини. Неформальний — виникає на основі особистих взаємин учасників.

Поширеною в політології є типологія політичного лідерства залежно від змістовного смислу стилю політичної діяльності лідерів. Поряд із харизматичним ця типологія передбачає виокремлення ще цезаристського, плутократичного, популістського і професійного типів політичного лідерства.

Цезаристський тип політичного лідерства характеризується зосередженням усієї повноти влади в руках лідера (як це було за правління Юлія Цезаря). Лідер цього типу має необмежену свободу прийняття рішень, широкі можливості для здійснення величезного впливу на оточення. Такий тип лідерства може бути виправданий в екстремальних умовах, але неприйнятний у демократичному суспільстві.

Плутократичний тип політичного лідерства грунтується на багатстві і представляє інтереси найзаможніших суспільних верств (звідси і його назва: грецьк. plutos означає «багатство»). Він також передбачає користування лідером усією повнотою влади. Притаманний усім етапам суспільно-історичного розвитку, але найбільш характерний для індустріального суспільства.

Популістський тип політичного лідерства грунтується на популізмі. У своєму першопочатковому значенні термін «популізм» (від лат. populus — народ) означав боротьбу за права та інтереси народу. Згодом противники популізму надали цьому термінові негативного значення: ним стали позначати діяльність, спрямовану на досягнення популярності в масах ціною необгрунтованих обіцянок, демагогічних гасел тощо. В сучасній політиці лідер-популіст — це діяч, який заграє з масами. Для популістського типу характерні: ставка на прості політичні рішення, які грунтуються на низькій загальній культурі учасників політичного процесу; наголошення на значущості малих, але конкретних політичних справ, яке зводить всю політику до безлічі конкретних дрібниць; навішування ярликів політичним противникам; загравання з масами, роздавання необгрунтованих обіцянок; експлуатація політичних почуттів простих людей у власних інтересах тощо.

Ще один тип політичного лідерства з наведеного ряду — професійний. Це лідер-професіонал постіндустріального суспільства, повага й довіра до якого базуються на його компетентності та особистій поведінці. Він органічно поєднує в собі високий інтелект, вольове устремління, розвинену здатність генерувати оригінальні свої і сприймати чужі ідеї, високу моральність. Такий лідер вміє визначати пріоритетні цілі, проводити науковий аналіз тих чи інших проблем та визначати способи їх вирішення. Іноді він використовує харизматичні риси для того, щоб привабливо викласти свої ідеї і плани, переконати оточення в їх перевагах та залучити його до реалізації цих ідей і планів. Лідер-професіонал не тільки покладається на свої здібності, а й охоче радиться з підлеглими, створюючи атмосферу співробітництва.

4). Політична система

Політична система суспільства — це складна, багатогранна система взаємин державних і недержавних соціальних інститутів, які виконують відповідні політичні функції для за­хисту інтересів певних класів та соціальних груп.

Політична система виступає як одна з частин або підсистем сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною тощо. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним устроєм, формою правління (парламентське, прези­дентське і т.п.), типом держави (монархія, республіка), характером політичного режиму (демократичний, тоталітарний, авторитарний) тощо. Сьогодні в політичній практиці можна виділити такі типи політичних сис­тем: постіндустріальні, посткапіталістичні, перехідні, постколоніальні та ін.

Вивчаючи політичну систему, доцільно, на наш погляд, визначити такі її компоненти (структура) :

1) політичні відносини;

2) політичну організацію, що охоплює сукупність політичних інститутів та організацій;

3)ЗМІ;

4) політичні, правові та моральні норми, що існують і діють у вигляді конституцій, статутів та програм партій, політичних традицій і процедур регуляції політичних процесів;

5) політичну культуруі свідомість, що виявляється у політичних поглядах, ідеях, теоріях, у політичній свідомості та політичній поведінці.

Функції:

1)Регулятивна-координація поведінки індивидів, груп, спільнот, введенгня політ і сусп норм, дотр якиз забезп виконання влади

2) Інтеграційна- пол. система покликана інтегрувати різні елементи соц. і національної структур на базі консенсусу осн. цінностей та ідеалів

3). Дистрибутивна- розподіл благ, привілеїв, соц статусів

4). Реагування-відбив. у здатності системи сприймати імп., що надходять із зовн середовища

5). Легімітизації-діяльн, яка спрямована на досягнення в межах пол сист взаємної відп.

6). Політ соціалізац.-залучення людей до політ д-сті сус-ва

7). Артикуляц,інтер.-пред”ялення виіог до особ, які виробл пол.

Ознаки ПС

1)взаємозв”язок групи елементів

2) управл цими елементами

3) внутр взаємодія всіх елементів

4) прагн до самозабезп, стаб та динамізну

5) здатн вступати у взаємовідн з ін системами

-Особливости пол. системи сучасного Укр. сусп.

Економічним фундаментом становлення нової політичної системи в нашому суспільстві є процес створення багатоукладної економіки, пов'язаний із роздержавленням власності, створенням і спільних і власних підприємств, індивідуально-трудової діяльності, широкого кооперативного руху, фермерства і т. д. Цінові форми власності й господарської діяльності значною мірою сприяють появі нових соціальних структур суспільства, які виявляють свої конкретні інтереси в політиці. Становлення політичних партій і громадських рухів в Україні відбувається за надзвичайно складних умов. Тривала економічна криза, крах попередніх суспільних ідеалів, які поділяла значна частина населення нашої держави, призводять до стрімкого зрос­тання соціальної напруженості в суспільстві, дискредитують в очах певної категорії громадян демократичні цінності

5). Політичні погляди Макіавеллі

У центр світобачення поставив людину, яка у своїй діяльності керується власними інтересами.

Мислитель доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з примхи чи фантазії людей, а мають об'єктивний характер. Н. Макіавеллі намагається розкрити закономірності сус­пільно-політичних явищ, з'ясувати причини зміни однієї форми держави іншою, визначити найкращу з них, розгля­нути проблеми співвідношення влади правителя і народу тощо.

Ввів термін statо, тобто «держава». . Державу розглядав як політичний стан сус­пільства , що характеризується певними відносинами між владою і підданими. .Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Але після того як влада стала спадковою, нащад­ки вождів все більше відхилялися від справедливості і перейшли до пригнічення народу. Абсолютна влада шидко розбещує як правителів, так і підданих. У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном. настає аристократичне правління, з часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється.

Н. Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народ­не правління, спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія. Перші три форми правління він називає пра­вильними, але вважає їх нестійкими й недовготривалими. Найкращою, на його думку, є змішана форма, в якій поєд­нуються елементи всіх правильних форм. Віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободию. Республіка є більш стійкою, ніж монархія, вона краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує в людей патріотизм. Принципово іншими є його погляди, подані у трактаті «Правитель». Основний зміст цієї праці складають змалювання образу ідеального, на думку Н. Макіавеллі, правителя та рекомен­дації щодо того, як йому здійснювати і зміцнювати свою владу.

Н. Макіавеллі стверджував, що заради досягнення полі­тичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку.