Виникнення ринкової інфраструктури

Зазначені досягнення ринкових відносин, що сформувалися у різних містах і в різні часи, розвивалися за допомогою появи інститутів ринкової інфраструктури.

Ринкова інфраструктура - це система установ та організацій, що забезпечують вільний рух товарів і послуг на ринку. Ярмарки вважали одним із засобів мобілізації економіки обширних регіонів, вони сприяли розвитку торгівлі між країнами Сходу та Європи. В Італії, Іспанії, Франції, Україні ярмарки супроводжувалися гуляннями і театралізованими виставами. Це було своєрідною рекламою торгівлі. Із розвитком ярмаркової торгівлі досконалішими ставали кредитні операції. Поширеними були обіцянки сплачувати векселем частини боргу, який зберігся, або переносити платежі на наступний ярмарок за допомогою депозитів, які оплачували із розрахунку 10 % річних. Значну роль відігравали такі атрибути ринкової торгівлі, як банки та біржі. Формувався ринок не тільки товарів, але і капіталів. Одночасно відбувалося становлення фондового ринку.

В XI—XV ст. розвиток внутрішньої та зовнішньої торгівлі в Західній Європі стимулював зростання кількості центрів ремісничого виробництва. За вартістю товарообігу, престижем у суспільстві більше значення мала транзитна торгівля на значні відстані.

Значні масштаби виробництва масових товарів, які можна було продавати за стандартами і зразками, регулярність обміну всередині національних ринків і між країнами, що зростала, зумовили необхідність створення основного ринку таких товарів, тобто бірж.

Форми об'єднання купців

Еліту становили багаті торговці купці, котрі займалися транзитною торгівлею й оптовим продажем. Між купцями виникали родинні та корпоративні зв'язки. Форми об'єднання були різні.

Створювали об'єднання купців одного міста — гільдії, до складу яких входили особи зі спільними професійними інтересами. У великих містах функціонувало по кілька гільдій. Вони мали свої статути і, як правило, спеціалізувалися на торгівлі одним або кількома товарами; забезпечували членам монопольні умови торгівлі, правовий захист.

Крім гільдій, організовували конвої — морські каравани, котрі охороняли, пайові купецькі товариства. Деякі об'єднання виходили за межі одного міста й утворювали асоціації купців кількох міст. Велику популярність мала Ганза (об'єднання, спілка) — торгово-політичний союз купців північноєвропейських міст, який монополізував торгівлю Північної Європи.

Отже, в XI—XV ст. торгівля сприяла економічному розвитку європейського суспільства, незважаючи на те, що ринок був дуже вузьким, охоплював лише невелику частину виробленої продукції та працівників, майже не мав в обігу земельної власності, характерною для нього була велика кількість особистих зв'язків. У XV ст. в економічній політиці різних країн простежуються елементи протекціонізму (митні пільги вітчизняним купцям). Поширенню торгівлі перешкоджало переважання натурального господарства, недостатній розвиток техніки обміну та шляхів сполучення, феодальна роздробленість і беззаконня феодалів — власників земель, через які проходили торгові каравани, — різноманітні обмеження, митні побори з їх боку.

Утворення грошового ринку

Розвиток торгівлі — важливе джерело первісного нагромадження грошових засобів купцями та лихварями й формування грошового ринку. Проникнення торгового капіталу в ремісниче і мануфактурне виробництва передбачало генезис ринкового устрою в економіці європейських країн.

Виникнення різноманітних монетних систем і одиниць зумовило необхідність операцій з обміну грошей. Таким чином виокремилася професія міняйл, які орієнтувалися в грошових системах і відрізняли повноцінну монету від фальшивої, займалися переказом грошових сум і лихварством (їх називали банкіри — від слова банко — лава, на котрій сидів у ломбарді міняйло). З XIII ст. у зв'язку з розоренням незначних працівників міста й села і розширенням торгівлі кредитно-позикові операції набули значного розвитку, особливо у сфері транзиту й оптових операцій. Діловим людям було незручно й небезпечно перевозити велику кількість золотих, срібних чи мідних грошей, тому вони могли отримати їх від агентів міняйла, які перебували там, де пролягали торгові шляхи, пред'явивши його розписку (вексель), завірену спеціальною особою — нотаріусом. У XIV—XVI ст. утворення банківських контор і банків набуло широкого розмаху.

У XVI—XVII ст. на державному і міжнародному рівнях створили національні та міждержавні кредитно-грошові системи. Із розвитком світової торгівлі й формуванням світового ринку завдяки Великим географічним відкриттям національні грошово-кредитні системи поступово перетворилися на міжнаціональні. Формувалися інститути ринку капіталів паралельно ринкові товарів. Усе це відбувалося у Західній Європі в результаті еволюції ярмарків.

Отже, у Європі вже у XVII ст. функціонували товарні та кредитні ярмарки, які були основою для створення у загальносвітовому масштабі товарно-сировинних і фондових бірж.

Зі зміцненням свого становища у середині XVII ст. Амстердам став центром товарного і грошового ринків. Зі становленням міста Нідерландів як світового центру капіталів почалася ера занепаду ярмарків в Європі з переважанням на них кредитних угод. Товарно-сировинні ярмарки діють і нині, а ярмарки капіталів трансформувалися у фондові біржі. Домінування оптової торгівлі над роздрібною сприяло процесові формування й іншого типу бірж, які функціонуватимуть паралельно з ярмарками.

Біржі— найважливіший інститут ринкової інфраструктури. З XVII ст. їх визначали як місце зустрічі банкірів, торговців, негоціантів (купців-оптовиків), біржових маклерів і агентів банків, комісіонерів та інших осіб. Відбувалася диференціація бірж: в Амстердамі виокремилася страхова біржа, котра працювала лише три дні на тиждень; закупки в Англії та навколо Парижа здійснювали за зразками товарів; в Амстердамі водночас формується ринок цінних паперів — акцій Ост-Індської компанії (прообраз фондової біржі); облігації державних позик продавали у Венеції та Флоренції ще на початку XIV ст.; з того самого часу на ярмарках Лейпцига продавали акції німецьких рудників; ринок цінних паперів діяв із XV ст. у містах Ганзи. Отже, фондові біржі в Європі виникли у Середземномор'ї ще у XV ст.

Економічна думка

Першими осмислити капіталістичну ринкову економіку намагалися меркантилісти. Поняття меркантилізм походить від латинського слова — торгувати. В англійській і французькій mercantile означає "торговий", з італійської mercante перекладається як "торговець" або "купець".

Меркантилізм — система поглядів на розвиток економічних відносин у сфері обігу, й економічна політика низки держав, яка ґрунтується на принципах протекціонізму, що відповідає періоду занепаду феодального й формуванню капіталістичного виробництв. Це перша спроба теоретично проаналізувати економічну дійсність періоду доіндустріальної та переходу до індустріальної економіки.

Як відомо, процес витіснення натурального виробництва товарно-грошовим, а по суті ринковими економічними відносинами, охоплює конкретний історичний період. К. Маркс назвав його періодом "первісного нагромадження капіталу". Значна частина економістів пов'язували цю епоху з Великими географічними відкриттями, котрі сприяли розвитку міжнародної торгівлі. Гроші вважали тією економічною силою, що протистояла ролі феодального маєтку. Більше того, власники останнього, перебуваючи у ринкових відносинах, постійно потребували значних грошей. Силу не тільки окремих господарських одиниць, а й держав вимірювали безпосередньо їх грошовими ресурсами.

Меркантилісти, хоч і не погоджували між собою ні принципів, ні аналітичної структури, але майже протягом трьох століть дотримувалися спільних загальних положень. Вони звертали увагу на те, що золото і будь-який скарб — показники багатства країни. Також вважали доцільним:

1) підтримувати владою імпорт дешевої сировини для промисловості та забороняти її експорт;

2) регулювати зовнішню торгівлю з метою забезпечення припливу в країну золота і срібла;

3) встановлювати протекціоністські тарифи держави на імпортовані промислові товари, а також заохочувати експорт, особливо готової продукції;

4) збільшувати чисельність населення, щоб підтримувати низький рівень заробітної плати, розширяти бази оподаткування і нагромадження капіталу.

Отже, багатство країни меркантилісти вбачали у золоті та сріблі, а його джерелом вважали зовнішню торгівлю, яка через нееквівалентний обмін забезпечувала активний торговельний баланс.

Розвиток меркантилістських економічних понять про державне регулювання зовнішньої торгівлі, ототожнення грошей і багатства та інших понять слід розглядати з урахуванням двох етапів, які виокремлюють у меркантилізмі, а саме раннього і пізнього. Головним критерієм їх розрізнення є шляхи досягнення активного балансу.

Ранній меркантилізм виник ще до Великих географічних відкриттів і тривав до середини XVI ст. Найвизначнішим представником цього періоду був Вільям Стаффорд (1619—1683, Англія). У цей період торговельні зв'язки між країнами розвивалися недостатньо активно і мали епізодичний характер. З метою досягнення позитивного сальдо у зовнішній торгівлі ранні меркантилісти вважали необхідним: по-перше, встановити найвищі ціни на товари, які експортуються; по-друге, в цілому обмежити імпорт товарів; по-третє, не допустити вивезення з країни золота і срібла (з якими ототожнювали грошове багатство держави). Меркантилісти з їх системою "грошового балансу" пропонували запровадити високі мита на ввізні товари, наглядати за іноземними купцями з метою забезпечення витрачання виручених ними грошей у країні перебування.

Отже, теорію раннього меркантилізму можна визначати як теорію грошового балансу.

Пізній меркантилізм тривав із другої половини XVI до середини XVII ст., хоч окремі його складові продовжували виявлятися і в XVIII ст. Торговельні зв'язки між країнами стають розвиненими і регулярними. Цьому сприяло заохочення розвитку національної промисловості та державної торгівлі. На думку меркантилістів, щоб досягти активного торговельного балансу, потрібно було: 1) завоювати зовнішній ринок, пропонуючи відносно дешеві товари (держава мала стимулювати виробництво товарів на експорт), а також перепродуючи товари з одних країн в інші (політика реекспорту); 2) дозволяти імпорт товарів, окрім предметів розкоші, якщо в країні зберігався активний торговельний баланс; 3) вивозити золото і срібло з метою укладання вигідних торговельних угод шляхом посередництва, тобто для збільшення їх кількості у країні і збереження активного торговельного балансу, який приведе до активного платіжного балансу, а отже, до припливу золота і срібла з-за кордону. Пізні меркантилісти змінили акцент у теорії монетаризму, протиставляючи ідеї грошового балансу ранніх меркантилістів ідею торговельного балансу, згідно з якою держава стає тим багатшою, чим більшою є різниця між вартістю вивезених і ввезених товарів. Здійснюючи політику протекціонізму, меркантилісти пропонували продукувати у власній країні якомога ширший набір виробів, водночас не допускаючи ввезення таких самих товарів із-за кордону.

Пізні меркантилісти зумовлювали перехід від металевої до кількісної теорії грошей і системи монометалізму. Якщо ранні меркантилісти ототожнювали багатство країни із золотом і сріблом, а функцію грошей розглядали як засіб нагромадження, то представники пізнього напряму поняття "багатство" розглядали як надлишок продуктів, який можна перетворити на зовнішньому ринку на гроші, котрі були для них не тільки засобом нагромадження, а й засобом обігу. Підтримуючи посередницьку торгівлю, представники пізнього меркантилізму відстоювали обіг грошей як капіталу, особливу увагу вони звертали безпосередньо на взаємозалежність між кількістю грошей в обігу і рівнем цін товарів, які реалізовували на ринку.

Такий "виробничий" меркантилізм у Західній Європі відобразили Томас Мен (1571—1641) і Ніколас Барбон (1640—1698). Меркантилісти цього періоду широко пропагували трудову етику в дусі християнської моралі, працю трактували як одне із джерел багатства. Вони вважали, що отримане таким шляхом багатство переважало над золотом, добутим у рудниках.

Отже, для теорії та практики обох періодів меркантилізму характерні такі ознаки:

1) єдиний об'єкт і предмет дослідження процесів і основних показників господарського життя — відповідно становлення капіталістичної ринкової економіки та сфера обігу;

2) єдиний метод дослідження — опис явищ, що відбувалися в економічному житті, та їх класифікація;

3) формулювання емпіричних закономірностей розвитку господарських процесів;

4) джерело прибутку і багатства— зовнішня торгівля, результатом якої є продаж товарів вище ціни їх виробництва;

5) виробництво — передумова створення багатства;

6) багатство накопичувалося тільки у процесі зовнішньої торгівлі. Торгівля усередині країни лише переносила багатство від одного суб'єкта господарювання до іншого;

7) стимулювання збільшення чисельності населення — найефективніший спосіб підтримки низького рівня заробітної плати, що у свою чергу забезпечує зменшення витрат на виробництво.

Формування в Європі мережі організацій і установ ринкової інфраструктури, зміна суспільної свідомості щодо торгівлі активно сприяли становленню ринкової економіки вільної конкуренції.