32. Перспективи розвитку гірничого права.

Правове регулювання відносин охорони та використання надр має важливе значення на сучасному етапі розвитку суспільства, який характеризується політичною нестабільністю, високим рівнем економічних ризиків, необхідністю спиратися здебільшого на власні ресурси держави та збільшенням обсягів залучення природних ресурсів у сферу ринкових відносин. Саме надра як поліфункціональна категорія, по-перше, виступають незамінним джерелом сировинної бази більшості крупних підприємств основних галузей промисловості – наповнювачів державного бюджету, по-друге, унікальною не відновлювальною складовою частиною всіх природних ресурсів держави. Створення якісного правового підґрунтя для забезпечення раціонального та ефективного використання надр сьогодні повинно бути однією з найголовніших задач держави. Проте діюче гірниче законодавство України, що поєднує у собі норми з регулювання відносин використання і охорони надр, діяльності суб’єктів господарювання з користування надрами, здійснення контролю у цій сфері, нестабільно в своїй еволюції. Кодекс України «Про надра» 1994р., Гірничий закон України 1999р., Закон України «Про угоди про розподіл продукції» 1999р. та деякі спеціальні закони не створили єдину систему і повноцінну законодавчу базу для розвитку гірничих відносин.

Сьогодні гірниче законодавство України уявляє собою складну систему нормативно-правових актів та окремих норм, обумовлену специфікою відносин, на регулювання яких воно направлено. З одного боку, це відносини, що складаються з приводу охорони надр як природного ресурсу, а з іншого – відносини, що виникають у процесі діяльності гірничих підприємств, установ, організацій, які займаються розвідуванням, розробкою, видобутком та переробкою корисних копалин і веденням гірничих робіт, будівництвом, ліквідацією або консервацією гірничих об’єктів, науково - дослідною роботою, ліквідацією аварій.

Серйозної критики заслуговує Гірничий закон України, який за своєю метою та змістом повинен бути основним у сфері регулювання гірничих відносин. Проте вказаний нормативний акт у теперішній час не виконує на належному рівні відведену йому законодавцем роль. Причиною цього є «відставання» законодавчого удосконалення його норм у порівнянні з розвитком інших галузей законодавства (насамперед господарського), відсутність необхідних змін та доповнень.

33. Особливості предмету та об'єктів водного права України.

На жаль, чинним законодавством не визначено не тільки об’єкти водних правовідносин, а й саме поняття «водні відносини». В еколого-правовій літературі також немає єдності думок щодо визначення зазначених понять.

Так, Б.В. Єрофєєв зауважує, що предметом водного права є конкретні вольові відносини людей з приводу води як об’єкта власності і господарювання. В.І. Андрейцев, розкриваючи зміст водних відносин, виокремлює відносини права власності на води, відносини управління і контролю в галузі використання, відтворення та охорони вод, відносини використання вод, охорони та захисту водних ресурсів. Незважаючи на відсутність єдності доктринального розуміння змісту водних відносин, вони, як і будь-які інші відносини, складаються суб’єктів і об’єктів, на які спрямовується дія суб’єктів. Учасниками водних відносин в Україні виступають громадяни, юридичні особи, органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Щодо об’єктів водних відносин, то, наприклад, В.О. Джуган вважає, що об’єктами водних відносин в Україні є води (водні об’єкти та їх частини) в межах території України. Згідно зі ст. 1 Водного кодексу України води – це усі води (поверхневі, підземні, морські), що входять до складу природних ланок кругообігу води. З цього випливає, що критерієм об’єкта водних відносин є належність його до природної системи кругообігу води. Тому необхідно відрізняти води в цілому як об’єкти водних відносин від води, як рідини, що здатна задовольняти життєві та інші побутові потреби людей. Таким чином, не є об’єктом водних відносин вода, розлита у пляшки, вода в акваріумі, басейні, каналізації тощо, оскільки в усіх перерахованих випадках відповідні води не входять «до складу природних ланок кругообігу води».

Слід зазначити, що води зазвичай зосереджується у так званих водних об’єктах, які є елементом довкілля і можуть бути або природними (море, річка, озеро), або штучно створеними (водосховище, ставок тощо).

Таким чином, окремого розгляду потребує питання про співвідношення понять «водний об’єкт» та «земельна ділянка під водним об’єктом». Земельний кодекс України передбачає, що «право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на ... водні об’єкти..., які на ній знаходяться». На перший погляд, це свідчить про те, що поняття «земельна ділянка» охоплює і відповідні води (водні об'єкти). Проте, на нашу думку, оскільки води є окремим природним ресурсом, які мають відмінний від землі правовий режим, а для їх використання закон вимагає отримувати спеціальні дозволи незалежно від наявності у користувача прав на земельну ділянку, вважаємо, що слід розмежовувати землі, земельні ділянки, з одного боку, та розташовані на них води, з іншого. Таким чином, земельні ділянки під водними об’єктами не можуть вважатись об’єктами водних відносин.

Одночасно слід відзначити існування поняття «водні ресурси». Так, відповідно до ст. 1 Водного кодексу України водні ресурси – обсяги поверхневих, підземних і морських вод відповідної території.