1. Поняття філософії

• у перекладі з грецької філософія - "любов до мудрості"

• це не є наука.

• філософія - систематично-критичне мислення наших методів дослідження сущого,оцінок цього сущого

• форма пізнання світу

• філософія вивчає загальні поняття , пов'язані з людиною, її місцем у світі

2. Основні питання філософії ( за Кантом)

1. Що я можу знати? (метафізика)

2. Що я маю робити ? (мораль)

3. На що я можу сподіватись? (релігія)

4. Що є людина? (антропологія)

3. Основні підрозділи філософського знання

• антропологія (намагання пізнати природу людини)

• онтологія (питання про першооснови і витоки сущого як такого)

• метафізика (вчення про буття)

• епістемологія (вчення про знання)

• логіка (вчення про послідовне і впорядковане мислення)

• психологія

• етика (вчення про поведінку людини)

• естетика (вчення про красу та мистецтво)

• політична філософія

• соціальна філософія

• філософія релігії

• філософія права

• філософія мови

• філософія історії

• історія філософії

4.Філософія і буденна свідомістьЗавдяки свідомості ми структуруємо навколишній світ.Свідомість  базовий атрибут людського способу життя,без якого людина не може жити.

Свідомість  це здатність людини дистанціюватися від навколишнього світу.

Буденна свідомість – це свідомість, яка формується в процесі повсякденної, буденної діяльності. Основними компонентами цього феномену є: накопичений в процесі трудової діяльності досвід та необхідні для праці знання, буденні уявлення про навколишній світ та його будову, звичайне право та народна художня творчість. Філософія користується результатами, які зафіксовані в різних формах свідомості – політичній, правовій, естетичній, моральній, релігійній як на теоретичному, так і на буденному рівні.

5.Філософія і світоглядСвітогляд – це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу.Світогляд  певна сукупність уявлень про світ. Філософія глибша за світогляд та може розширювати його, аналізувати.

6.Філософія і міфМіф — це форма існування духу, яка відповідала общинно-родовому суспільству, була його світоглядом і як світогляд зумовила його духовні і моральні особливості. Міф є історичною передумовою і витоком філософії. Міфологічний світогляд не має засобів для розмежування природного і надприродного (чудесного), речі та її образу, об'єктивного й суб'єктивного, частини й цілого.

7. Філософія і наукаУ Стародавній Греції поняття "філософія", по суті, було тотожним поняттю "наука". Під філософією розумілася вся наука, що зароджувалася, і філософами називалися носії цього наукового знання. Недарма родоначальника давньогрецької філософії Фалеса вважали одним із семи мудреців. Діоген Лаертський, Піфагор, Декарт, Лейбніц, Кант – були філософами, але також і видатними науковцями ."Королівський" статус філософія в системі наук мала тривалий час, аж до XIX століття. Ситуація істотно змінюється у XIX столітті, коли часткові науки "виростають" до рівня теоретичної науки. Тепер вони вже в стані самі створювати теорії, що пояснюють усю сукупність відомих науці фактів, бачити тенденції розвитку явищ, розробляти власні методи досліджень. Претензії філософії на панування піддаються сумніву. Серед учених широко розповсюджене гасло: "Наука, бійся метафізики!"Філософія, як і наука, підходить до вирішення своїх специфічних проблем, спираючись на доводи розуму, дає їм раціональне обґрунтування. Узагальнюючи, синтезуючи наукове і практичне знання, філософія розробляє категоріальний апарат, яким користуються всі науки, без якого вони просто не можуть обійтися.Говорячи про функції філософії в системі наукового знання, особливо слід підкреслити її роль у дослідженні самого пізнавального процесу. Вона виробляє найбільш загальні методи (методологію) наукового пізнання. У зв'язку з цим варто сказати, що існують два методи, підходи до дослідження дійсності: діалектичний і метафізичний. Діалектичний метод вимагає розглядати явища світу в їхньому загальному взаємозв'язку, зміні і розвитку. Метафізичний метод, навпроти, розглядає явища поза їхнім зв'язком, розвитком.

8. Філософія і соціально-політичні наукиНаука – соціально-значуща сфера людської діяльності, що спрямована на продукування та систематизацію знань про закономірності (регулярності та послідовності) сущого, спираючись при цьому на засоби теоретичного обґрунтування і емпіричної верифікації результатів пізнавальної діяльності вчених (наукових спільнот) з метою розкриття їх об‘єктивного змісту – істинності, достовірності та інтерсуб‘єктивності.

9. Поняття свідомості і самосвідомостіСвідомості властива об'єктивність. Тобто свідомість відображає предмети такими, якими вони є в дійсності. Тварина бачить у предметі лише об'єкт потреби або небезпеки. Людина бачить речі незалежно від тієї чи іншої потреби.Для свідомості характерний нерозривний зв'язок із мовою. Парадоксальність свідомості полягає в тому, що, з одного боку, свідомість констатується завдяки виникненню та збереженню дистанції між людиною і сущим, а з іншого боку, людина як тілесна істота існує як частина цього сущого, частина, яка суттєво залежить від природи – її фізичних, географічних, біологічних особливостей тощо.Для класичної теорії людська самосвідомість є умовою можливості існування свідомості, що забезпечує:

• єдність актів свідомості людської особи

• існування неперервності особистого досвіду, його структурування

• об’єктивацію ментальних станів людської особи – що постає як дух

Для неокласичних теорій самосвідомість є складний конструкт, що розгортається у обширі соціокультурних хронотопів, які, зрештою, унеможливлюють будь-які намагання зрозуміти самосвідомість як «чисту», як таку, що здатна у актах рефлексії адекватно схоплювати сутнісні виміри свідомості. Самосвідомість є не чистою, а культурно-історично зумовленою.

10.Поняття рефлексіїРефлексія (від лат. reflexio — звернення назад) — філософський метод, при якому об'єктом пізнання може бути сам спосіб пізнання (гносеологія) або знання, думка, вчинок (епістемологія).Рефлексія — це унікальна здатність людської свідомості в процесі сприйняття діяльності сприймати й саму себе, внаслідок чого людська свідомість постає як самосвідомість (знання про знання або думка про думку).Саморефлексія – процес самопізнання, при якому усвідомлюються та осмислюються власні думки та психічні переживання.Види рефлексії:

• елементарна рефлексія аналізує знання та вчинки, їх значення та межі

• наукова рефлексія орієнтована на критику та осмислення теоретичного знання, а також досліджує прийоми та методи пізнання, які використовуються в тій чи іншій сфері досліджень

• філософська рефлексія сконцентрована на усвідомленні та осмисленні граничних основ буття, мислення та людської культури загалом

• літературна рефлексія – емоційне осмислення у художньому творі автором власних переживань, роздуми над динамікою душевного стану

11. Поняття субстанції Форма і матерія не є самостійними видами сущого, які можуть виступити окремо: вони тим, завдяки чому суще є, те що воно є. Субстанція – це цілісність форми і матерії.Субстанція – гранична засада, що дозволяє зводити багатоманітність та змінність властивостей до чогось постійного, незмінного; основа, центр для поєднання різноманітних атрибутів, властивостей.В залежності від характеру і загальної спрямованості філософської концепції, виділяється одна субстанція (дух або матерія) - монізм, дві субстанції - дуалізм, наприклад, дух і матерія одночасно (Рене Декарт), і, нарешті, множина субстанцій - плюралізм, наприклад, монади у німецького філософа Готфріда Лейбніца.

12. Поняття БуттяБуття, іноді Суще, — одне з найважливіших, найабстрактніших світоглядних понять, до яких дійшло людство в процесі свого розвитку.Онтологія – розділ філософії, який вивчає буття. Поняття «буття» дає змогу позначити і описати все, що є, все що існує — все. Буття як реальність багатогранна, надзвичайно складна по структурі.За Аристотелем:Сутність речей – тільки в них самих. Аристотель проголошує дуалізм матерії та форми. У предметах вони трапляються лише разом: чисту матерію знайти так само неможливо, як і чисту форму.За Платоном:справжнім джерелом буття може бути лише ідея, котра у вищому способі буття постає, як Єдине. Воно є тотальне, вічне та незмінне. Всі ж реч0і та явища чуттєвого світу існують лише в міру їх причетності до Єдиного. Отже, речі самі по собі не мають у собі буттєвого кореня. (об’єктивний ідеалізм)Давньогрецькі концепції буття-Геракліт: стабільного, стійкого буття зовсім нема, сутність буття у вічному становленні, в єдності буття і небуття.Парменід: справжнє буття є незмінним і сталим, а зміни, що спостерігаються у світі є оманою. Важливим моментом у судженнях Парменіда є те, що він розглядає буття у єдності з мисленням та розумінням. Але найпліднішою виявилась думка Парменіда про самототожність і незмінність істинного буття. Цю думку підхопили Демокрит, Платон, Анаксагор, Арістотель а далі вона стала загальновизнаною у добу Середньовіччя.Концепція буття у СередньовіччяУ Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі; за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; він до того ж є запорукою того, що буття невмируще. Але парадоксальність середньовічного способу мислення полягає у тому, що самодостатній та абсолютний корінь буття може виявити себе лише на тлі та через відносне, змінне, плинне. За Фомою АквінськимСерцем філософії св. Фоми є метафізика, філософія буття. В кожному бутті він розмежовує сутність (essentia) і буття (esse). Буття – це принцип, лише завдяки якому суще є сущим.

13. Буття і сущеБуття:

•Буття – є, не буття – зовсім немає. Принцип тотожності мислення і буття – Парменід

•З буття починається розділення світу на світ буття і явища – Платон

•Буття – індивідуальна субстанція, що виявляється не як стан речей, а як активна динамічна сутність – Аристотель.

Реальне буття – дійсність, існує як певна даність(річ,дія).Нереальне постає як щось неможливе (що суперечить законам логіки).Дійсність сингулярна – реальність, яка складається за допомогою обставин,можливостей.Ідеальне буття: закони логіки, цінності, норми.Буття: природне, соціальне, історичне.Людське буття: онтологічне, антропологічне.

14. Моделі світу: моністична, дуалістична, плюралістичнаПлюралізм — філософська концепція, за якою все існуюче складається з множини самостійних рівнозначних духовних субстанцій, що не зводиться до єдиного першопочатку. На позиціях плюралізму стояв Г. В. Ляйбніц.Дуалізм — принцип філософського пояснення сутності світу, який виходить з визнання наявності в ньому двох першооснов (субстанцій) - духу і матерії, ідеального і матеріального. Започаткований Спінозою. Представники: Рене Декарт (духовна і тілесна субстанції), Кант.Монізм — філософський принцип пояснення різноманітності світу як прояву єдиної першооснови - матерії (матеріалістичний монізм) або духу (ідеалістичний монізм).

15. Поняття простору і часуПростір — форма буття матерії, яка характеризує її структурність, протяжність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці матеріального об’єкту або множини таких об‘єктів, що займають різне положення в просторі.Час — є форма буття матерії, що виражає тривалість її існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. У природно-науковій літературі поняття час нерідко вживається як синонім поняття тривалість. На це звертав увагу англійський фізик і філософ Ісаак Ньютон. Поняття час виникає з порівняння різних станів одного і того ж об‘єкту, який змінює свої властивості.Простір і час нерозривно зв‘язані між собою. Їх єдність проявляється у русі і розвитку матерії. Філософи і вчені розходилися в міркуваннях стосовно природи простору і часу та їх відносин до матерії.

16. Рух і спокійЯк свідчить практика, оточуючий людину світ знаходиться в постійній зміні, в русі. Ми ніколи не спотерігали матеріальної системи, яка б не знаходилася хоча б в якомусь русі, а була б у стані абсолютного спокою. Така б нерухома система не взаємодіяла б з оточуючими речами і явищами і не могла би виявити жодних своїх властивостей, тобто вона має бути абсолютно непоміченою. На цій підставі цілком слушним є висновок про те, що рух є невід'ємна, атрибутивна характеристика матерії, її всезагальна і необхідна властивість. Матерія не існує інакше, ніж в русі, тому рух є спосіб існування матерії. Рух — це зміна загалом. Оскільки матерія є абсолютною, рух як атрибут матерії також є абсолютним. Разом з тим матерія завжди існує у конкретних формах, внаслідок чого рух проявляється через конкретні форми (види) матерії. Рух взагалі — це абстракція, яка в дійсності реально не існує; реальне існування мають конкретні форми руху. При виділенні різних форм руху варто пам'ятати, що конкретні форми руху безпосередньо пов'язані з ієрархією структурних рівнів матерії. В основу виділення форм руху покладені такі основні прицнипи: а) субстратний, що пов'язує певну форму руху із специфічним матеріальним носієм. Кожна форма руху має свою матеріальну основу; 2) функціональний, у відповідності з яким форма руху повинна мати свої власні закономірності, відмінні від закономірностей інших форм руху.У сучасній науковій картині світу виділяється чимало форм руху. Серед них найпоширенішими є такі: механічний, тепловий, електромагнітний, хімічний., гравітаційний, геологічний, біологічний, соціальний. Хоча кожна форма руху с відносно самостійною, але всі вони пов'язані між собою. їх взаємозв'язок виявляється в тому, що одна форма руху при певних умовах переходить в іншу; окрім того, вищі форми руху виникають на основі нижчих і включають їх у себе в знятому виді. Рух є способом існування, матерії, а простір і час виступають формами її існування.

17. Детермінізм і індетермінізмСловом детермінізм (від латів. determino - визначаю, заподіюю) в сучасній філософській літературі називають філософське вчення про об'єктивний закономірний взаємозв'язок і взаємообумовленість речей, процесів і явищ реального світу.У історії науки детермінізм зводився до причинності, проте розвиток наукового пізнання показав, що причинний зв'язок як основна форма детермінізму є лише момент всесвітньої взаємозалежності, ланка в ланцюзі розвитку матерії.Сучасний детермінізм припускає наявність різноманітних об'єктивно існуючих форм взаємозв'язку явищ, багато хто з яких виражається у вигляді співвідношень, що не мають безпосередньо причинного характеру, тобто моментів породження, що прямо не містять в собі, виробництва одного іншим.Детермінізму протистоїть, що відмовився від визнання об'єктивності причинного зв'язку (онтологічний індетермінізм), або універсальний характер, що заперечував її, пізнавальну цінність причинного пояснення в науці (методологічний індетермінізм). У історії філософії індетермінізм і детермінізм виступають також як супротивні концепції по проблемах обумовленості волі людини (проблема свободи волі), його вибору, проблемі відповідальності людини за досконалі вчинки. Індетермінізм трактує волю як автономну силу, стверджує, що принципи причинності не застосовані до пояснення людського вибору і поведінки, звинувачує прибічників детермінізму у фаталізмі.

18. Свобода та необхідністьСвобо́да — можливість чинити вибір відповідно до своїх бажань, інтересів і цілей на основі знання об'єктивної дійсності. Відсутність вибору, варіантів розходження події рівносильна відсутністю свободи, неволі, рабству. Свобода є одним з проявів випадковості, керованої свободою волі (навмисність волі, усвідомлена свобода) або стохастичним законом (непередбачуваність витоку події, неусвідомлена свобода). У цьому значенні, поняття «свобода» протилежно поняттю «необхідність».

Типи свободи:

-позитивна (коли увага зосереджується на спроможності особи самостійно приймати рішення щодо вчинення власних дій. Іншими словами, позитивна свобода передбачає не свободу «від», а свободу «для» — свободу вести певний передбачений особою спосіб життя)-негативна (коли зосереджуються на відсутності втручання з боку інших людей)

Види свободи можна розділити на три категорії:

-свобода волі людини — свідома свобода вибору у житті, приватних життєвих рішеннях, обранні життєвих пріоритетів, організації свого життя тощо-суспільна свобода громадянина — права людини в суспільстві та державі, регульована законами.-духовна свобода особистості — християнське розуміння свободи духа від рабства гріху та гріховним страстям (тобто від своїх же пристрастей та злих навичок, напр. від гніву, нетерпеливості, осуду, хтивості, жадібності, заздрості тощо).

Необхідність — це система зв'язків і відносин, що зумовлює зміну, поступальний рух, розвиток у жорстко визначеному напрямку з жорстко визначеними результатами. Іншими словами, необхідність — це такий зв'язок, що обов'язково призводить до певної події. Куля, що вилетіла з гвинтівки, з необхідністю упаде десь на землю, тому що сила заряду, мала початкова швидкість польоту кулі неспроможні перебороти силу земного тяжіння.

19) Теоретичні моделі пізнання

1) Класична — суб’єкт пізнання (індивід, трансцендентальний суб’єкт, соціально-історичний суб’єкт):

• емпіричне пізнання(досвід)

• раціональне пізнання

2) Некласична — об’єкт пізнання (природа, суспільство, мислення)

• розгляд спостерігача і спостережуваного як частину однієї системи

• саму теорію розглядає як те, що виникає в результаті взаємодії спостерігачів

20) Суб’єкт та об’єкт пізнання

суб’єкт пізнання (індивід, трансцендентальний суб’єкт, соціально-історичний суб’єкт)

об’єкт пізнання (природа, суспільство, мислення)

21) Гносеологічний оптимізм, скептицизм, агноцистизм

Гносеологія — галузь філософії, яка вивчає сутність пізнавального процесу, його закономірності та принципи, форми і типи одержання знання про світ в усьому його багатоманітті.

Одна з центральних проблем гносеології — чи здатний чоловік, людство виробити знання, адекватне процесів, що відбуваються в дійсності, отримати достовірне знання про сущому? Більшість філософів і вчених ствердно відповідають на це питання. І цю позицію можна назвати гносеологічний оптимізмом.

Скептицизм – сумнів у можливості достовірного пізнання та раціонального обґрунтування знання, сумнів щодо існування об‘єкта.

Агностицизм – неможливість встановити співвідношення між досвідом та фактами дійсності.

22) Концепція пізнання в Платона (міф про печеру)

Ідоли печери є хибними поглядами окремої людини, бо у кожного крім помилок, властивих роду людському, є своя особлива печера, яка послаблює і спотворює світло природи. Відбувається це чи від особливих природжених властивостей кожного, чи від виховання і бесід з іншими, чи від читання книг і від авторитетів, яким хто поклоняється, чи внаслідок різниці вражень, яка залежить від того чи отримують їх душі холоднокровні і спокійні, чи з інших причин. Так що дух людини, з огляду на те, як він розміщений і окремих людей, є річ мінлива, нестійка і начебто випадкова.

23) Проблема універсалій в середньовічній філософії

Універсалії — це загальні родові поняття (наприклад, живі істоти, людина).

Схоластика (від грецького “схола” — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обґрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Аристотеля. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.). Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами — номіналізмом, і реалізмом.

• номіналізм — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Представники : І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам

• реалізм – це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій

24) Сучасні концепції істини: кореспондентна, когерентна, прагматична

Істина - знання, що відповідає своєму предмету, що збігається з ним. До числа основних властивостей, ознак істини можна віднести:

o об'єктивність за своїм зовнішнього джерела і суб'єктивність за своїми внутрішніми ідеальним змістом і формою;

o процесуальний характер (істина є процес, а не "голий результат");

o єдність абсолютного, стійкого (тобто " вічні істини ") і відносного, мінливого в її утриманні;

o взаємозв'язок абстрактного і конкретного (" істина завжди конкретна ").

У сучасній філософії найбільш чітко виділяють три концепції істини: кореспондентності, когерентності та прагматичності:

1) кореспондентність – істинними є висловлювання (а також почуття, думки, інтерпретації), які відповідають дійсності. Висловлювання «сніг білий» істинне, якщо сніг справді білий; висловлювання «сніг білий» хибне, якщо сніг насправді не білий. При цьому ми мусимо пояснити, що означає «сніг білий». Пояснити треба так, щоб навіть дальтонік міг перевірити, наприклад, приладами, білий сніг чи ні. Отже, що встановлення істини або хиби потребує інтерпретацій. Окремі судження набувають суті лише в системі суджень

2) когерентність – істина, в якій в ході багатоланкових логічних конструкцій потрібно враховувати послідовність, системність суджень; під когерентністю розуміють сплетіння і несуперечність висловлювань. Концепція когерентності істини не відміняє, а збагачує концепцію відповідності

3) прагматичність – концепція, у якій критерієм істинності є практика. Сенс нової концепції істини дуже простий: потрібно на ділі, в дії перевіряти судження на істинність і хибність, не обмежувати себе лише теоретичними розмірковуваннями

25.Метод наукового пізнання

Важливим аспектом наукового пізнання є його спосіб, або метод — це спосіб досягнення мети, вирішення завдання; сукупність дій та прийомів, призначених допомогти досягненню бажаного результату; сукупність прийомів та операцій практичного або теоретичного освоєння (пізнання) дійсності.

На сьогодні існує кілька різних класифікацій методів наукового пізнання. Розрізняють, наприклад, методи евристичні та алгоритмічні, кількісні та якісні, експериментальні та теоретичні.

Близьким до останнього є поділ наукових методів на емпіричні та теоретичні.

До емпіричних методів у такому випадку відносять:

• спостереження (цілеспрямоване сприйняття явищ об'єктивної дійсності)

• описання (фіксація даних про об'єкт засобами природної або штучної мови)

• вимірювання (порівняння об'єктів за якими-небудь спільними властивостями або аспектами)

• експеримент (спостереження в спеціально створених і контрольованих умовах з метою встановлення перебігу процесу чи події при повторенні даних умов).

До теоретичних методів наукового пізнання належать:

• формалізація (побудова абстрактно-математичних моделей, що розкривають сутність процесів дійсності)

• аксіоматизація (побудова теорій на основі аксіом - тверджень, істинність яких не потребує доказу)

• гіпотетично-дедуктивний метод (створення системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, із яких виводяться твердження про емпіричні факти).

Нерідко методи пізнання поділяють на:

• загальні (такі, що застосовуються не тільки в науці, а й в інших сферах людської життєдіяльності)

• загальнонаукові (використовуються в усіх сферах науки)

• конкретно-наукові (специфічні методи, придатні для окремих розділів науки та наукових дисциплін).

До загальних методів пізнання належать:

• аналіз — розчленування цілісного предмета на складові частини (сторони, властивості, відношення, ознаки тощо) з метою їх всебічного дослідження

• синтез — з'єднання раніше виділених частин предмета в єдине ціле

• абстрагування — відвернення, відсторонення від ряду несуттєвих для даного дослідження властивостей і якостей феномена і разом з тим виділення важливих для дослідження властивостей і відношень

• узагальнення — прийом мислення, в результаті якого встановлюються загальні властивості й ознаки об'єктів

• індукція — метод дослідження і спосіб міркування, в якому загальний висновок робиться на підставі окремих і часткових посилок

• дедукція — метод дослідження і спосіб міркувань, за якого із загальних посилок з необхідністю випливає висновок окремого, часткового характеру

• аналогія — прийом пізнання, за якого на основі схожості об'єктів за одними ознаками і властивостями робиться висновок про їх схожість також і за певними іншими ознаками

• класифікація — поділ усіх предметів дослідження на окремі групи за якою-небудь важливою для даного дослідження ознакою

• моделювання — вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення і дослідження його копії (моделі), яка заміщає оригінал у певних аспектах, що цікавлять Дослідника.

Відправною точкою філософствування Декарта стає проблема достовірності знання. Декарт розвиває спеціальне вчення про метод, який він сам резюмує у чотирьох правилах. Декарт пропонує вдатися до методичного сумніву. Тільки з його допомогою можна відшукати істини, засумніватися в яких неможливо. Справедливість безсумнівності мислення підтверджується самим актом сумніву як актом думки. Саме у мисленні укладено багато ідей, серед яких знаходиться ідея Бога. А весь досвід самої людини свідчить про те, що ми істоти обмежені і недосконалі. Декарт схиляється до того, що Бог створив нас і вклав в наш розум поняття про себе як про істоту. Так Бог стає у Декарт гарантом збагненна світу та об'єктивності людського пізнання. Саме вродженим характером ідеї пояснюється сам ефект ясності і виразності, дієвості інтелектуальної інтуїції, властивої нашому розуму. Заглиблюючись в нього, ми опиняємося здатними пізнавати створені Богом речі.

Декарт вважає, що всі можливі речі складають дві самостійних і незалежних один від одного (але не від їх створила Бога) субстанції - душі і тіла. Ці субстанції пізнаються нами в їх основних атрибутах; для речей таким атрибутом є протяг, для душі - мислення. Основні моральні установки картезіанства легко витягуються із загальної спрямованості його філософії. Зміцнення панування розуму над почуттями і пристрастями тіла - вихідний принцип для пошуку формул моральної поведінки в найрізноманітніших життєвих ситуаціях. Декарта відрізняє свого роду розчинення феномена волі в чистому інтелектуалізмі.