7. Політична думка Відродження. Політичний реалізм н. Макіавеллі.

Мислителі цієї епохи постійно зверталися до духовної спадщини античності, активно її відроджували і використовували.

Сформована в цей період соціально-політична думка ("громадянського гуманізму") трансформує ідею про свободу волі (свободи особистості) у політичну теорію республіканізму. Монархія представлялася республіканським ідеологам як узурпація главою політичного тіла усього загального блага, тоді як республіка вважалась як справедливий розподіл загального блага між народом, кращими (аристократією) і володарем. Загальне для всіх "змішане" республіканське правління, на противагу правлінню монархічному, надає максимальну можливість для реалізації людської свободи і, в цьому сенсі, є зразком організації будь-якого справедливого і гідного людського співтовариства взагалі.

Однією з головних рис епохи Відродження є відмова від переважної орієнтації всієї ідеологічної системи на надприродне, духовно-релігійні цінності, «порятунок душі» і поворот у бік земних природних потреб та інтересів людини. На передній план у ту епоху виходять мирське життя, діяльність людини в цьому світі, заради цього світу, для досягнення щастя людини у цьому житті, на Землі.

Тепер мислителі не займаються конструюванням ідеальних моделей держави моралізаторськими повчаннями, а більше прагнуть зрозуміти і пояснити природу існуючих політичних відносин. 

Особливості політичних вчень епохи:

1)розробка проблем природних прав і свобод людини;

2)аналіз причин і наслідків політичної діяльності;

3)розробка політичної теорії під кутом зору гуманізму;

4)відокремлення теорії політики від впливу релігії і церкви;

5)початок розробки раціоналістичної концепції політики.

Нікколо Макіавеллі (1469-1527 рр.) - флорентійський (італійський) політичний діяч, дослідник політичних проблем. Відомий передусім своїми працями «Правитель» (1513). «Роздуми на першу декаду Тита Лівія» (1519). «Історія Флоренції». Тлумачення ним політики відокремлюється як від теології, так і від етики.

Мислитель доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з примхи людей, а мають об’єктивний характер. Вважав, що влада, політика за своєю природою є позаморальними явищами.

Н. Макіавеллі увійшов в історію політичної думки як творець нової науки про політику. Введення самого терміна stato, тобто «держава», в політичну науку Нового часу пов'язують саме з Н. Макіавеллі. Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймаються закони і призначаються покарання. Але після того як влада стала спадковою, нащадки вождів все більше відхилялися від справедливості і перейшли до пригнічення народу. Абсолютна влада, вважає мислитель, швидко розбещує як правителів, так і підданих. У результаті монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном.

Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку. Політика – це сфера підступності і віроломства. Відтоді аморальна політика за принципом «мета виправдовує засоби» дістала назву «макіавеллізм».

Характеризуючи природну сутність людини, він стверджував, що вона незмінно егоїстична, а будь-які суспільні процеси зумовлені людськими пристрастями, егоїзмом та матеріальними інтересами. Діяльність людей визначається тим, що вони "прагнуть досягнути однакової мети — слави і багатства". Він наголошував, що люди можуть змиритися із втратою свободи, влади, навіть зі смертю батька, але ніколи і нікому не простять втрати власного майна.

Успішна зовнішня політика держави має ґрунтуватись на дотриманні семи найважливіших правил:

1) Будь-які дії щодо інших держав мусять опиратися на достатній рівень сили та можливостей.

2) Дії держави мають бути спрямовані на підтримання вигідного для себе дисбалансу сил у найближчому оточенні, як традиційно діяли мудрі римляни.

3) Держава має діяти превентивно, не допускаючи посилення та об'єднання своїх ворогів.

4) Жодна держава не може вважати будь-який альянс, членом якого вона є, абсолютно надійною запорукою її безпеки.

5) Жодна держава не повинна допомагати іншій, якщо це сприятиме значному зростанню могутності останньої.

6) Жоден тріумф над іншою державою не буває абсолютним.

7) Виконання будь-яких угод, укладених державою, потрібно розглядати крізь призму їхньої відповідності ситуації. На його думку, образи потрібно завдавати швидко і разом, а благодійництво слід проявляти в малих дозах, щоб воно тривало довше і щоб піддані відчували його якомога повніше і краще.