9. Ефективність і стабільність політичної системи.

Ефективність політичної системи – це її спроможність швидко й адекватно реагувати на її вимоги, досягати поставлених цілей, а також регулювати соц. і політ. відносини.

Критерії ефективності політичної системи:

1) спроможність мобілізації ресурсів;

2) спроможність контролювати поведінку індивідів і груп;

3) спроможність розподіляти дефіцитні ресурси та послуги

4) спроможність зберігати і відтворювати цінності.

Політична стабільність – це стійкий стан політ. системи, який ґрунтується на її спроможності реагувати на вимоги, що до неї надходять, приймати ефективні рішення та втілювати їх у життя.

Американський політолог С. Ліпсет виокремив 2 головні умови політ. стабільності:

1) легітимність влади;

2) ефективність влади.

Стабільними є системи, де виконуються дві умови.

Частково стабільними є с-ми, у яких відсутній один елемент стабільності.

Нестабільними є с-ми, у яких не виконуються обидві умови.

Факторами, що обумовлюють політичну стабільність, є:

1) наявність соціальної стратифікації міцного середнього класу;

2) інституалізація класових, релігійних та інших соціальних конфліктів;

3) консенсус основних політичних сил стосовно базових цінностей та правил гри;

4) відсутність у політ. системі антисистемних партій;

5) наявність політ. культури участі, що орієнтує громадян на усвідомлення та активний захист своїх інтересів та прав;

6) законність і правопорядок;

7) політ. конкуренція;

8) вільний доступ до інститутів політ. с-ми соціальних груп, що раніше не брали участі в політиці.

Соц. стратифікація – це соц. поділ суспільства (за різними класифікаціями).

Інституалізація – політ. структури, які будуть вирішувати конфлікти.

Консенсус – згода.

9. Різновиди політичних систем. Типологія політичних систем г. Алмонда.

В політичній науці існує декілька варіантів типологізації політичних систем залежно від критерію, який береться за основу.

Платон виокремив серед давньогрецьких міст-держав монархію, аристократію, тимократію, олігархію, демократію і тиранію, вважав кожну наступну з цих форм гіршою за попередні.

Аристотель залежно від кількості правителів у державі та мети, яку вони переслідують, називав три правильні форми правління – монархія, аристократія, політія, і три неправильні – тиранія, олігархія, демократія.

На основі марксистського аналізу, що спирається на критерій типу суспільно-економічної формації, розрізняють: рабовласницьку, феодальну, капіталістичну (буржуазну) та соціалістичну політичні системи.

Загальноприйнятим і досить розповсюдженим є поділ політичних систем за характером політичного режиму: демократичні (влада здійснюється як самим народом, так і його уповноваженими в різних формах прямої і представницької демократії), авторитарні (заперечується поділ державної влади, управління суспільством зосереджується в руках однієї особи або групи осіб, які очолюють виконавчу владу і вдаються до насильства) та тоталітарні (одержавлення усіх сфер суспільного життя, заперечення багатопартійності, зосередження влади в руках вищого партійного керівництва тощо).

Класифікація політичних систем може базуватися й на виокремлених М. Вебером трьох типах легітимності політичного панування.

1. Традиційний тип спирається на віру в святість традицій і права володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується.

2.Харизматичний тип (грец. Charisma – милість, благодать, Божий дар, винятковий талант) грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності правителя, його винятковість, адже він посланець Божий, їх слово – воля Божа. До таких правителів можна віднести Наполеона(Франція), Гітлера(Німеччина), Сталіна(СССР). У період утвердження християнства ним характеризували проповідників, котрим приписували дар безпосереднього спілкування з Богом поза офіційними релігійними інституціями. У політичній практиці під харизмою розуміють такі риси індивіда, які оточення сприймає як незвичайні, недоступні іншим, а тому визнає його за правителя. Харизматичне лідерство виникає в суспільстві, як правило, в кризові періоди. Спонукальним мотивом до передання влади харизматичному лідерові є усвідомлення широкими масами, а також значною частиною правлячої еліти нездатності наявних у країні представницьких інститутів вивести країну з кризи, консолідувати суспільство навколо тієї чи іншої цілі суспільного розвитку. Це викликає потребу в різкому посиленні впливу виконавчої влади і пошуку політичного лідера як месії, здатного вивести країну з глибокої й затяжної кризи.

3. Раціонально-правовий тип базується на переконанні підвладних у законності й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади, професіоналзм владних структур. Ці органи і їхні керівники - політичні лідери - обираються через демократичні процедури, їм надаються повноваження, за зловживання якими вони несуть відповідальність перед виборцями.

Г. Алмонд і Д. Пауел поділяють політичні системи за критерієм рівня розвитку, використовуючи додатково ще дві змінні: ступінь структурної диференціації та культурну секуляризацію. Перша означає процес, в якому політичні ролі змінюються і стають більш спеціалізованими та самостійними, друга - процес, у якому індивід під час політичної діяльності стає більш раціональним, здатним до аналізу та врахування емпіричної реальності. Відповідно до цього політичні системи поділяються на:

- примітивні, яким притаманні мінімум структурної диференціації та замкнута на саму себе "приходська" культура. Члени політичної системи залишають майже поза увагою національне ціле, а зосереджуються на більш обмежених політичних підсистемах селища, клану, роду;

- традиційні, які мають диференційовані урядово-політичні структури та "культуру підпорядкування". Людям відомо про існування політичної системи, але вони не мислять собі, що можуть брати участь у її акціях;

- сучасні, які мають не тільки диференційовані урядово-політичні структури (законодавчі, виконавчі, судові органи), але й диференційовану політичну інфраструктуру (політичні партії, рухи, засоби масової комунікації). Розвинена "культура участі", за якої громадяни усвідомлюють, що в них є засоби впливу на політичну систему. У середині цих типів Алмонд і Пауел розрізняють також і підкатегорії які дозволяють краще проаналізувати все різноманіття політичних систем світу. Найбільш поширеною є типологія, за якою політичні системи поділяються за характером політичного режиму.