9. Політичне вчення м. Вебера.

Макс Вебер (1864 —1920) — німецький соціолог, економіст і правознавець. Основна праця, де відображаються основні політичні погляди Вебера –„Політика як покликання і професія”. М.Вебер вважав, що політика — це прагнення до участі у владі або здійснення впливу на розподіл влади чи то між державами, чи то в середині держави, між групами людей, яких вона в собі обіймає.

Базові положення теорії еліт Макса Вебера.

Йому належить розробка теорії демократії, центральною ланкою якої стало вчення про механізм соціального контролю над відособленим від суспільства бюрократичним апаратом. Головна увага приділяється техніці відбору політичної еліти, яка має підкоряти собі бюрократію. Тут розроблено дві взаємозв'язані проблеми: виділення типів панування і способи легітимізації (визнання законності) типів панування.

Макс Вебер розглядав панування як монопольну владу, а владу як здатність нав'язувати свою волю з допомогою примусу, сили, наказу тощо. І тут Макс Вебер зупиняється на розкритті змісту і суті поняття панування. Панування – такі відносини між управляючими і управлінцями, за яких управлінець може нав'язувати управляючому свою волю шляхом примусу, наказу тощо.

Панування, за Максом Вебером, це узаконене насилля, яке буває трьох типів: традиційне, харизматичне і легальне (раціонально-легальне) лідерство.

Легітимність – правомірність, виправданість влади, її визнання з боку підвладних та їх готовність цій владі коритися.

Проблема легітимності влади найактивніше розроблялася Максом Вебером, який виокремив 3 основних типи легітимності:

1. Традиційний тип легітимності влади спирається на віру в святість традицій і права володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Наприклад, влада спадкоємця престолу(монархія). Традиційне лідерство характерне для доіндустріального, тобто рабовласницького і феодального, суспільства. Влада традиційних лідерів - це насамперед влада аристократичної знаті.

2.Харизматичний тип (грец. Charisma – милість, благодать, Божий дар, винятковий талант) грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності правителя, його винятковість, адже він посланець Божий, їх слово – воля Божа. До таких правителів можна віднести Наполеона(Франція), Гітлера(Німеччина), Сталіна(СССР). У період утвердження християнства ним характеризували проповідників, котрим приписували дар безпосереднього спілкування з Богом поза офіційними релігійними інституціями. У політичній практиці під харизмою розуміють такі риси індивіда, які оточення сприймає як незвичайні, недоступні іншим, а тому визнає його за правителя. Харизматичне лідерство виникає в суспільстві, як правило, в кризові періоди. Спонукальним мотивом до передання влади харизматичному лідерові є усвідомлення широкими масами, а також значною частиною правлячої еліти нездатності наявних у країні представницьких інститутів вивести країну з кризи, консолідувати суспільство навколо тієї чи іншої цілі суспільного розвитку. Це викликає потребу в різкому посиленні впливу виконавчої влади і пошуку політичного лідера як месії, здатного вивести країну з глибокої й затяжної кризи.

3.Раціонально-правовий тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади, професіоналзм владних структур. Ці органи і їхні керівники - політичні лідери - обираються через демократичні процедури, їм надаються повноваження, за зловживання якими вони несуть відповідальність перед виборцями. Цей тип є основним в сучасних демократичних державах. Оскільки він грунтується на довірі громадян до держави як політичного інституту, то називається ще інституціональним, на відміну від персоналізованого типу легітимності, пов'язаного з довірою до осіб керівників.

Що стосується самої концепції влади, то у політичній сфері, за Вебером, на основі "раціональності" встановлювався чіткий узаконювальний принцип владних повноважень, згідно з яким і визначалися форми права та форми управління. У традиційних суспільствах законність належала людині в особі пана або монарха і була спадковою; спосіб управління був високо персоналізований й обмежений звичаєвими нормами та обов'язками. На противагу владі "традиції" "раціональний" принцип законності залишався в неперсоналізованих правилах, які відокремлювали посаду від людини з її обов'язками і звільняли її від тягаря родинних обов'язків чи ведення домашнього господарства.

Отже, одним із важливих практичних питань концепції влади для Вебера було те, яким чином можна обмежити розростання бюрократії. Ще одним - як поставити бюрократичну адміністрацію під політичний контроль. Це питання стало основним в його теорії демократії змагального лідерства.

Для Вебера ідеалом у науці про суспільство була така цінність, як свобода.