1. Історія становлення науки про політику. Основні напрямки в сучасній політології.

2. Політика як соціальне явище: її сутність і структура.

3. Політичне вчення Платона: модель ідеальної держави та її викривлення.

4. Політичне вчення Аристотеля: походження та сутність держави, форми державного устрою.

5. Політична думка стародавнього Риму: «змішана» форма державного устрою Цицерона.

6. Політична думка Середньовіччя: церква та держава в політичних концепціях Ф. Аквінського та Марсилія Падуанського.

7. Політична думка Відродження. Політичний реалізм Н. Макіавеллі.

8. Політичні ідеї англійського Просвітництва.

9. Політичні ідеї французького Просвітництва.

10. Соціально-політична доктрина марксизму.

11. Політичне вчення М. Вебера.

12. Соціально-політична доктрина ісламу. Сутність халіфату.

13. Основні етапи розвитку політичної думки України.

14. Влада: сутність, структура, ресурси, функції.

15. Легітимність влади. Типи легітимного панування.

16. Поняття, структура, функції політичної системи суспільства. Модель політичної системи Д. Істона.

17. Ефективність і стабільність політичної системи.

18. Типологія політичних систем.

19. Поняття політичного режиму та його типи.

20. Тоталітарний режим: сутність, ознаки, різновиди.

21. Авторитарний режим: сутність, ознаки, різновиди.

22. Сутність та головні ознаки демократичного режиму.

23. Сучасні концепції демократії. Теорія поліархії Р. Даля.

24. Неопатримоніалізм як тип політичного режиму.

25. Характерні риси політичного режиму сучасної України.

26. Теорія „третьої хвилі демократизації”.

27. Структурні теорії демократизації. Вплив економіки та релігії на процес демократизації.

28. Процедурні теорії демократизації. Модель переходу до демократії Д. Растоу.

29. Феномен „дефектної демократії”.

30. Поняття, ознаки, функції держави. Основні концепції походження держави.

31. Феномен «слабкої держави»: походження, сутність, ознаки

32. Федерація як форма державного устрою. Шляхи формування федерацій.

33. Унітарна форма державного устрою: сутність та різновиди.

34. Республіканська форма державного правління: сутність та різновиди.

35. Монархічна форма державного правління: сутність та різновиди.

36. Форма правління в Україні.

37. Сутність правової та соціальної держави.

38. Громадянське суспільство та його інститути.

39. Парламент як інститут представництва та узгодження інтересів.

40. Сутність, ознаки та функції політичної партії. Типи партій.

41. Сутність та різновиди партійних систем.

42. Групи інтересів. Лобізм.

43. Мажоритарна виборча система: сутність, переваги та недоліки.

44. Пропорційна виборча система сутність, переваги та недоліки.

45. Поняття, структура та функції політичної ідеології. Лібералізм і неолібералізм як політичні ідеології.

46. Консерватизм і неоконсерватизм як політичні ідеології.

47. Соціал-демократична ідеологія.

48. Фашизм і неофашизм як політичні ідеології.

49. Поняття політичної ідеології. Ідеологія українського націоналізму.

50. Поняття та структура політичної культури. Типи політичної культури.

51. Поняття політичного лідерства. Типи політичного лідерства.

52. Сутність еліти: концепції В. Парето та Г. Моска. Типи еліт.

53. Поняття, структура, динаміка та функції політичного конфлікту. Типи політичних конфліктів.

54. Основні підходи до аналізу міжнародних відносин: політичний реалізм і неореалізм.

55. Основні підходи до аналізу міжнародних відносин: неолібералізм.

56. Основні підходи до аналізу міжнародних відносин: світ-системна теорія.

1.Історія становлення науки про політику. Основні напрямки в сучасній політології.

Нова дисципліна політологія - це наука про політику: politike (державні або суспільні справи) і logos (вчення, слово). Виникнення політології пов'язують з рубежем ХІХ-ХХ ст., розмежування з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією.

Історично першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна. Майже два тисячоліття но н.е. панували уявлення про божественне походження влади і суспільно-політичного устрою. З сер. І тис. до н. е. з’являються перші політичні категорії і визначення, а згодом і політичні концепції. Конфуцій, Сократ, Платон і Арістотель політичну науку розуміли як науку про загельне благо, втіленням якого має бути держава. Платон став творцем політичної філософії, в центр якої поставив державу та форми організації державної влади. Іноді батьком цієї науки називають Арістотеля, бо він багато в чому заклав основи політології як окремої самостійної науки. Але у нього ще немає чіткого розмежування між політичною наукою, етикою і філософією.

Н. Макіавеллі вже розглядав політичні процеси як природні, що відбуваються не з Божої волі, а відповідно до певних об’єктивних закономірностей. В центр політичних досліджень він поставив державну владу. Його вважають основоположником політичної науки Нового часу.

Процес формування політології, що припав на кінець ХІХ – поч. ХХ ст., у різних країн відбувався по-різному. В Німеччині він був пов'язаний із формуванням і розвитком так званої правової школи. У Франції політологія виникає на межі державознавства, політичної історії та соціології. У Великобританії значний поштовх формуванню політології надало заснування Лондонської школи економіки і політичних наук при Лондонському університеті.

Паралельно з формуванням і виокремленням політології як науки відбувалось і становлення її як навчальної дисципліни. Як така вона вперше з'явилася в університетах США в середині XIX ст. напередодні громадянської війни між Північчю і Півднем. У європейській вищій школі політологію почала викладати з середини XX ст.

В Україні політологія впроваджувалась як навчальна дисципліна з 1990 р. Уперше підготовку фахівців-політологів було розпочато в КНУ ім. Тараса Шевченка.

Основні напрямки політичної науки:

1.Інституціональний підхід – домінував до 20-х рр., в рамках цього підходу вчені звертали увагу на вивчення роботи формування політичних інститутів. Характер досліджень був описовим, а не аналітичним.

2.Біхевіоралізм – вивчає поведінку людей; у політичній науці є методологічною орієнтацією, мета якого полягає в аналізі політичних явищ шляхом спостереження за поведінкою індивідів і груп. Переваги:

- врахування психологічного аспекту політики, який раніше не брався до уваги;

- широке застосування кількісних методів дослідження (переважно статистики).

Недоліки:

- поза увагою дослідників залишалися ті аспекти політики, які не піддавалися кількісному аналізу;

- жорстка орієнтація на вирішення конкретних завдань не дозволяла виробити теоретичне бачення політики в цілому, а звідси і виробити методи дослідження процесів, що розгорталися на загальнонаціональному і народному рівні;

- біхевіоралізм не зміг подолати національну замкненість американської політичної науки, її вузьку орієнтацію на дослідження політичних процесів у США.

3.Структурно-функціональний (структурний) аналіз передбачає з’ясування структури суспільства або будь-якої його сфери і подальше виявлення функцій, які виконують її елементи; тут звертається увага на політологію як цілісну систему. (Т. Парсонс)

4.Теорія модернізації – (50–60-ті рр.) в рамках цієї теорії досліджувався процес переходу від традиційного суспільства до сучасного (індустріального). Почалося вивчення політичних процесів в країнах Азії, Африки та Латинської Америки.

На межі 70-80 рр. з’являються нові підходи, які на сьогодні означають обличчя політичної науки.

5. Теорія раціонального вибору - починає застосовуватись в політичній науці з 50-х рр. минулого століття (авт. Е. Даунс «Економічна теорія демократії»), головна увага приділяється діям соціальних суб’єктів, які розглядаються як: 1) егоїстичні, тобто спрямовані на здобуття певної користі; 2) раціональні, за допомогою найманих витрат. Цим суб’єктом може бути як індивід, так і група.

6. Неоінституціоналізм – на початку 80-х років ХХ ст. починається відродження інтересів до політичних інститутів. Проте на відміну від класичного інституціоналізму політичні інститути розуміються більш широко. Це не просто установи, пов’язані із здійсненням влади, це рамки та обмеження, в яких відбувається боротьба за владу (владні відносини).