Масло какао (олія какао) —

BUTYRUM CACAO (Oleum Cacao)

Ш околадне дерево —

Theobroma cacao L., род. стерку- леві — Sterculiaceae

Шоколадное дерево (дерево какао); латинізована назва походить від грецьк. theos — бог; broma — їжа.

Рослина. Вічнозелене дерево заввишки звичайно 5 м. Стовбур пря­мий, гілки кільчасті. Листки великі, овальні або повздовжньо-яйцевидні, цілокраї, рожеві, виходять пучками прямо з стовбура і старого листя.

Цвіте і плодоносить цілий рік.

Поширення. Батьківщиною є вологі тропічні ліси Америки. Рос­лина культивується; плантації знаходяться в Західній Африці, Бра­зилії, на Цейлоні, Яві.

Одержання масла. Насіння підсмажують, звільняють від твер­дої оболонки, розтирають при нагріванні на однорідну рідку масу, яку потім пресують гарячою на гідравлічних пресах. Одержану олію фільтрують і виливають у форми, де вона охолоджується. Макуху, що залишається, подрібнюють і одержують какао.

Характеристика масла. Тверда маса жовтуватого кольору, мас­ляниста на дотик, має приємний запах і смак; при кімнатній темпера­турі ламка, при 30-35 °С плавиться, перетворюється на прозору ріди­ну. Розчинна у 10 частинах спирту. Справжня олія какао, що не має домішок, повністю розчиняється у трьох частинах ефіру і розчин її залишається прозорим при температурі 15 °С протягом доби. Кис­лотне число 2,25, йодне — 28-43.

Хімічний склад сировини. До складу олії входять дво- і три- кислотні гліцериди стеаринової (до 34 %), лауринової та пальміти­нової (до 25 %), олеїнової (40 %) і лінолевої (2 %) кислот.

Біологічна дія та застосування. Температура топлення знахо­диться у межах температури тіла людини, тому його використову­ють як основу для виготовлення супозиторіїв, кульок та паличок або (в розтопленому вигляді) змішують з відповідними лікарськими ре­човинами і розливають у форми.

ТВАРИННІ ЖИРИ

РИБ’ЯЧИЙ ЖИР - OLEUM JECORIS

Одержують риб’ячий жир з печінки тріскових риб — трісковий жир. Основними промисловими видами є тріска атлантична — Gadus mdrrhua L., тріска балтійська — Gadus calldrias L., пікша — Gadus aeglefinus L.

Для медичних потреб одержують тільки з печінки свіжої риби. Забруднення навколишнього середовища потребує його додатко­вого багатостадійного очищення.

Характеристика жиру. Прозора оліїста рідина блідо-жовтого або жовтого кольору з різкйм характерним запахом і смаком. Йод­не число високе — 150-175.

Хімічний склад..Трісковий жир має специфічні тригліцериди, в утворенні яких бере участь докозагексаєнова та ейкозапентаєно- ва кислоти, на долю яких припадає 25 % гліцеридів; серед інших кислот фізетолова, аселінова (гептадецилова), олеїнова, ерукова, терапінова. Міститься також вітамін А, лецитин, холестерол, сліди мікроелементів, серед яких бром і йод.

Біологічна дія та застосування. Риб’ячий жир вживають при гіпо- та авітамінозах А і D. Випускають риб’ячий жир з підвище­ним вмістом вітаміну А (до 500 ME) і D (також 500 ME)..Зовніш­ньо застосовують при ранах, виразках, опіках та в клізмах. Для лікування очей використовують екорофталмол.

ЖИРОПОДІБНІ РЕЧОВИНИ (ЛІПОЇДИ)

Ліпоїди — група жироподібних речовин, до яких нале­жать воски і складні ліпіди. Останні поділяються на фосфоліпіди (фосфатиди) і гліколіпіди. Ліпоїди нерозчинні у воді, розчинні в органічних розчинниках, при нагріванні з лугом омилюються. Складні ліпіди входять до складу клітинних мембран.

Фосфоліпіди — це складні ефіри багатоатомних спиртів, жир­них кислот (або їхніх альдегідів) і фосфорної кислоти. До складу молекул, крім того, входять азотисті основи холін і коламін, амінокислота серин або циклічний спирт інозит.

О

II

СН,—О—с—R'

о

II

СН О—с R"

о он II І

СН=—О—С—Р—о—X,

² II

о

де R¹ та R" — залишки жирних кислот, а X — залишок спирту, сахару або аміноспирту. До фосфатидів належать лецитин, кефалін, фосфатидилсерин, фосфатидилінозит і сфінгомієліни.

Значна кількість фосфатидів міститься в плазмі крові у складі ліпопротеїдів. Фосфатиди виявлені в усіх клітинах і тканинах жи­вих організмів; найбагатша на фосфатиди нервова тканина. Деякі фосфоліпіди є транспортною формою жирів в організмі. З рослин­них фосфоліпідів виготовляють препарати гепатопротекторної дії — есенціале, лецитин та ін.

Лецитини — жироподібні речовини, до складу яких вхо­дять гліцерин, жирні кислоти, залишки фосфорної кислоти та холін. На вигляд воскоподібні, білі, дуже гігроскопічні. Містяться в тканинах як у вільному стані, так і в формі сполук з білками та вуглеводами. Найбагатшими на лецитини є яєчний жовток, ікра, насіння сої і соняшнику. Лецитини відіграють важливу роль у транс­портуванні жирів кров’ю, проникності клітин та в клітинному обміні жирів.

Воски природні

Воски природні — переважно складні ефіри високомо- лекулярних аліфатичних одноосновних кислот (С,₄ — С₃₆) і вищих спиртів (кількість атомів вуглецю С_|6— С₃₆); за консистенцією — тверді та рідкі.

За походженням воски поділяють на рослинні, тваринні, викопні та синтетичні. Рослинні воски виділяються тканинами рос­лин. До тваринних належать: бджолиний віск (виділяється воско­вими залозами бджоли), шерстяний віск — ланолін (одержують під час миття овечої вовни), спермацет (добувають із китів).

Викопні воски: церезин — гірськгй воск (одержують з озокериту), мон- танний віск (добувають з бурого вугілля або торфу). Синтетичні воски одер­жують гідруванням окису вуглецю або з низькомолекулярних поліфенолів.

Складні ефіри є основною частиною восків і зумовлюють їх характерні властивості. Жирні кислоти, що входять до складу восків, відносяться, як правило, до насичених; іноді зустрічають­ся й інші кислоти. До складу восків входять також вільні спирти, кислоти, вуглеводні.

При звичайній температурі воски — це тверді, іноді мазе­подібні речовини білого або жовтого кольору, з приємним запа­хом або без запаху та смаку. Розчиняються в ефірі, хлороформі, важко — в холодному спирті, не розчиняються у воді. Подібно до жирів при розтопленні залишають жирний слід на папері. На відміну від олій воски дуже повільно омиляються водними розчинами лугів. їх омиляють спиртовими розчинами лугів при температурі 300 °С з розпадом, але без виділення акролеїну. Воски є захистом від води, оскільки не змочуються (бджолиний віск, ланолін, віск водяних птахів).

Бджолиний віск (Cera) — це продукт, що його виробляють за­лози, розміщені на животі медоносної робочої бджоли (Apis mellifica L., род. — Apidae).

Для одержання воску щільники, вощину або воскові нарости з вуликів варять з водою. Розплавлений віск спливає, його відокрем­люють, проціджують і виливають у форми. Так одержують нату­ральний віск (жовтий) -— Cera flava. Під дією сонця або УФ-вип- ромінювання жовті пігменти руйнуються, і віск стає білим — Cera alba з температурою топлення 63-65 °С. У хімічному відношенні віск -— це складні ефіри одноатомних спиртів з жирними кислота­ми; в основному ефіри мелісилового спирту з пальмітиновою кис­лотою. Крім того, до нього входять вільні кислоти С₎₆—С₃₆ (15 %) — неоцеритинова, церитинова, монтанова, мелісиновата спирти — неоцериловий, цериловий, мерициловий та мелісиловий, насичені нерозгалужені вуглеводні С₂₁—С₃₅ (12-15 %). Жовтий віск містить каротиноїди та вітамін А. Використовують при виготовленні мазей (для ущільнення основи). Сприяє загоюванню ран за рахунок при­сутності вітаміну А.

Ланолін (Lanolinum, syn. Adeps lanae) — це вовняний віск, який виробляють шкірні залози вівці; він рясно вкриває вовну (5­16 % від маси). Ланолін одержують з промивних вод вовномийки або екстрагуванням вовни органічними розчинниками. Після оброб­ки лугами, відбілення окислювачами і адсорбентами отримують очищений ланолін. Він являє собою густу, в’язку, жовтувато-буру масу, мазеподібної консистенції, зі специфічним запахом, нейтраль­ної реакції. Топиться при температурі 38-42 °С, добре розчиняєть-

ся в ефірі, бензолі, ацетоні, хлороформі; дуже важко розчиняєть­ся в спирті і не розчиняється у воді, але при розтиранні поглинає її в 1,8-2 рази більше за свою масу і не втрачає мазеподібної конси­стенції.

Одержують також водний ланолін (Lanolinum hydricum), який містить до ЗО % води; у порівнянні з безводним ланоліном він менш густий.

До складу ланоліну входять складні ефіри жирних кислот і ви­щих спиртів, у тому числі ланолінового С_иН_2|СН₂ОН. Вміст кис­лот — 12-40 %, спиртів — 44-45, вуглеводнів — 14-18, стеринів (холестерин, азохолестерин, ергостерин) у вільному вигляді та в складі ефірів — 10 %.

Основне використання ланоліну як емульгатора пов’язане з його здатністю поглинати воду. Він добре всмоктується шкірою і вживається у супозиторіях, мазях і косметичних засобах.

Спермацет, кашалотовий жир — (Cetaceum) — воскоподібна маса, яку одержують з морського ссавця — кашалота (Physeter macrocephdlus). Голова кашалота має спермацетовий мішок, з якого добувають жир. Під час його охолодження виді­ляється тверда частина — спермацет. З одного кашалота одержу­ють 15 т рідкого жиру та 3 т спермацету.

Спермацет — це білі легкі шматки з перламутровим блиском, кристалічної будови. На 98 % він складається з спирту цетину (С_|6Н₃₃ОН) та ефірів пальмітинової та стеаринової кислот. Знай­дені також лауринова, міристинова, пальмітинова кислоти. Рідка частина жиру, яка містить цетиловий спирт, під час гідрування ут­ворює спермацетоподібну речовину зі схожими властивостями. Спермацет — компонент мазевих основ та лікувальних кремів.

Г ЛІКОЗИДИ

Глікозиди —поширена форма природних органічних спо­лук, молекули яких складаються з сахарної (глікон) та несахарної (аглікон, або генін) частин, що з’єднані між собою через гетеро­атом кисню, азоту, сірки чи вуглецю.

Назва сполук походить від грецьк. «glykys» — солодкий і «eidos» — вигляд, що вказує на присутність сахару в молекулі глікозиду.

Типи класифікації

Різноманітність глікозидів залежить від типу зв’язку між аглі­коном і сахаром, від структури глікону та природи геніну. Все це відображе­но у системах їх класифікації.

Класифікація за типом зв’язку. Напівацетальний (глікозидний) гідроксил циклічної форми моносахариду різко відрізняється від інших гідроксильних груп значною схильністю до реакцій нуклеофільного заміщення. Такі реакції за участю ферментів глікозилтрансфераз при­зводять до утворення своєрідних простих ефірів, які називаються гліко­зидами. Якщо протон Н⁴ аномерного гідроксилу замінюється на фе­нольний або спиртовий радикал (R), виникають О-глікозиди:

—

—пН ,

R

Якщо сахара взаємодіють з амінами, то утворюються N-глікозиди:

—Он

NH-R

З

— ОН

N

меркаптанами отримуємо S-глікозиди (тіоглікозиди, або глікозино- лати):

У випадку, коли вуглець сахару безпосередньо приєднується до вуглецю аглікону, утворюються С-глікозиди:

Відомі глікозиди, в яких один сахар приєднаний до аглікону глікозидним О-зв’язком, а другий — безпосередньо до вуглецю аглікону. Такі глікозиди називають О-С-гикозидами.

Найбільш поширені О-глікозиди. С-глікозиди досліджені тільки для флавоноїдів і ксантонів з рослин, які відносяться до родин Rosaceae, Crassulaceae, Fabaceae, Saxifragaceae.

Класифікація за структурою глікону. До складу глікозидів най­частіше входять D-глюкоза, D-галактоза, D-ксилоза, L-арабіноза. Деякі глікозиди містять дезоксисахари, в молекулі яких одна чи декілька гідроксильних груп заміщені атомами водню (наприк­лад, D-рамноза, L-фукоза, D-дигітоксоза, D-цимароза). Глікози­ди можуть містити уронові кислоти, наприклад D-глюкуронову кислоту в глікозидах солодки.

Залежно від кількості залишків моносахаридів існують м о н о - зиди, або моно глікозиди (один залишок сахару); біози- д и, або диглікозиди (два залишки сахару); триозиди, або триглікозиди (три залишки сахару), і о л і г о з и д и. Глікози­ди з двома залишками моносахаридів, що з’єднані між собою в лан­цюг, називають біозидами, а диглікозид має два сахара, що при­єднані до молекули аглікону в різних положеннях.

Залежно від конфігурації глікозидного зв’язку розрізняють а- і р-глікозиди.

П

ОН ОН

ри утворенні глікозидів виникає новий асиметричний глікозид­ний центр. Його конфігурацію позначають буквами а- і Р-. Для прикла­ду наводимо формули а- і Р- ізомерів метил-О-глюкопіранозиду.

Memn-a-D-глюкопіранозид Метил-Р-О-глюкопіранозид

З

а-Глкжофуранозид

алежно від розміру циклу вуглевод'їого залишку глікозиди поді­ляють на фуранозиди і піранозиди:

Р-Г лкжопіранозид

За назвою моносахаридів, які входять до молекули глікозиду, бувають глюкозиди, галактозиди, г а л а кт у р о н о з и д и (галактуронова кислота) тощо.

Класифікація за будовою геніну. Залежно від природи аглікону глікозиди поділяються на чотири групи:

аліфатичні глікозиди — глікозиди жирних кислот, жирних спиртів і гліцерину;

аліциклічні глікозиди — карденоліди та буфадієноліди, тритер­пенові та стероїдні сапоніни, моно-, ди- та сесквітерпенові гліко­зиди, глікоалкалоїди;

ароматичні глікозиди — антраглікозиди, фенольні глікозиди, глікозиди кумаринів, флавоноїдів та ряд інших;

гетероциклічні глікозиди — нуклеотиди, нуклеозиди та інші. Поширення і біологічні функції. В рослинах глікозиди знайдені в усіх родинах і містяться в межах від десятих часток відсотка до 20 %. Вони відкладаються в епідермі і паренхімі листків, тканинах навколо провідних пучків, коренях деревних рослин, а нерідко і в деревині підземних органів. Глікозиди розчинені в клітинному соку і дифузно розподілені в клітинах усієї тканини або зібрані в окре­' мих клітинах чи групах клітин. Бувають випадки, коли глікозиди є і в соку, і в клітинних угрупуваннях.

Глікозиди в рослинах і у тварин виконують важливу біологіч­ну функцію транспорту різних метаболітів. Отруйні глікозиди за­хищають рослину від шкідників.

Фізико-хімічні властивості

Особливості структури глікозидів призводять до істот­них відмінностей у їх фізичних, хімічних, фармакологічних та токсикологічних властивостях, проте можна знайти і ряд спільних рис.

Глікозиди — переважно кристалічні речовини, найчастіше гіркі на смак, без запаху, але інколи із специфічним запахом (аміг- далін); безбарвні (серцеві глікозиди, сапоніни, глікоалкалоїди)

або з білим, жовтим (флавоноїди), червоним, синім або фіолето­вим (антрахінони, антоціани) забарвленням.

Глікозиди нерозчинні в неполярних розчинниках (ефірі, бен­золі, хлороформі тощо). Більшість із них розчинна у спиртах (ме­танолі, етанолі), ацетоні; розчинність у воді низька, залежить від кількості гідрофільних радикалів — залишків сахарів і гідроксиль­них груп. Розчинність глікозидів із складним агліконом значною мірою обумовлюється хімічними особливостями останнього; спо­луки з полярними генінами (наприклад, глікозиди поліолів) роз­чинні у воді. Речовини з гідрофобними агліконами нерозчинні у воді і малополярних розчинниках. Аглікони, навпаки, добре роз­чиняються в органічних розчинниках, обмежено — в водних спир­тах і нерозчинні у воді.

Для олігозидів з великими малополярними агліконами, на­приклад сапонінів, характерна поверхнева активність і ціноутво­рення. Глікозиди є оптично активними речовинами. Вони гідро­лізуються ферментами і кислотами. Лужний гідроліз властивий тільки фенольним глікозидам. Швидкість кислотного гідролізу за­лежить від будови аглікону, конфігурації цукрового залишку і місця його приєднання. Фуранозиди гідролізуються на два порядки швидше за піранозиди, а ^-глікозиди стійкіші за а-глікозиди. Через це фуранозиди і а-глікозиди рідко вдається виділити з рослинної сировини в нативному стані. С-глікозиди гідролізуються сумішшю Кіліані (концентрована хлористоводнева кислота — оцтова кис­лота— вода 1:3,5:5,5).

Ензимний гідроліз йде під впливом ферментів і специфічний для окремих глікозидів. Наприклад, (3-глікозиди розкладаються тільки під дією Р-глікозидази. Застосовуючи цей специфічний фер­мент, можна вивчати будову глікозиду.

Дуже важливо прослідкувати вплив ферментативного гідролі­зу на якість рослинної сировини. При заготівлі і сушінні сировини втрачається вода, порушується тургор і напівпроникність клітин­них оболонок. Ензими, які містяться у відповідних клітинах рос­лин, вступають у контакт з глікозидами. Для того, щоб глікозиди не розкладалися на аглікон і сахар, сировину необхідно сушити швидко при температурі 60 °С. При цьому білок ферменту згор­тається, і гідроліз не відбувається.

Якісні реакції. Усі реакції виявлення глікозидів можна розді­лити на загальні й специфічні.

Загальні реакції (реакції на вуглеводну частину) поділяють на реакції відновлення та кольорові. їх проводять після гідролізу. Ви­користовують реакції відновлення: з реактивом Фелінга (утворюєть­ся осад Си,0 червоного кольору), «срібного дзеркала» (осад срібла у вигляді дзеркала); кольорові реакції: з а-нафтолом і концент-

рованою сірчаною кислотою; з 20 % розчином тимолу і концент­рованою сірчаною кислотою.

Специфічні реакції на функціональні групи агліконів. Ці ре­акції будуть докладно розглянуті при вивченні різних класів гліко­зидів.

Важливе місце в аналізі глікозидів займають хроматографічні методи (паперова, тонкошарова, газорідинна хроматографія, ви­сокоефективна рідинна хроматографія тощо). Надійна ідентифіка­ція глікозидів здійснюється завдяки порівнянню з певними зраз­ками відомих сполук («маркерів»).

Кількісне визначення. Вибір методу кількісного визначення глікозидів залежить від хімічної структури аглікону, тому підхід у кожному окремому випадку індивідуальний.

Використовують ваговий метод, коли у сировині багато гліко­зидів. Ним користуються рідко. Кількісне визначення ціано- і тіо- глікозидів проводять за продуктами гідролізу. Глікозиди також визначають фізико-хімічнимн методами: фотоелектроколоримет- ричним, спектрофотометричним, полярографічним, хромато-оп- тичним (спочатку глікозиди хроматографічно розподіляють, а потім фотоколориметрують або спектрофотометрують). Біологічним ме­тодом визначають вміст у рослинній сировині серцевих глікозидів і сапонінів.

Глікозиди і глікозидна сировина знаходять різноманітне зас­тосування в терапії. Носієм дії глікозиду є аглікон, але для спри­ятливого ефекту має значення і сахарна частина. Найважливіша глікозидна сировина класифікується за хімічним характером аглі­конів або їх фармакологічною дією. Відповідно до хімічної класи­фікації ми будемо розглядати глікозиди в курсі фармакогнозії.

Тіоглікозиди

Тіоглікозиди (глюкозинолати) — порівняно невелика група сполук, у яких вуглеводна частина зв’язана з агліконом че­рез атом сірки:

N

R=—СН—СН=СН₂ Синігрін

Синальбін

—О—SO,X // j

R-C

'"S-Glu

Глюкотропеолін

У водному середовищі при температурі 60-70 °С і наявності ензимного комплексу мірозинази (мірозину) тіоглікозиди посту­пово гідролізуються. На першому етапі під впливом ензиму міро- сульфатази відщеплюється гідросульфат калію. На другому етапі гідролізу під впливом Р-тіоглюкозидази розщеплюється глікозид­ний зв’язок біля атома сірки. У випадку синігріну з’являється ха­рактерний запах гірчичної олії (алілізотіоціанат).

О

_yN—О—SCLK

сн = сн— сн^— с .

„ . . ^s-oha

Синігрін і ^{1 5}

мрозиназа_

(тепло)

мрозиназа

(холод)

S=C=N-CH₂-CH= (+C₆H₁₂0₆+KHS0₄ Алілізотіоціанат

»- Н₂С=СН—СН₂—S—C=N-*- HSCN

Апілтіоціанат Тіоціанова кислота

крім гідролізу під впливом ферментів може відбуватися полімеризація, в результаті чого утворюються різні продукти. Це залежить від умов, в яких перебігає гідроліз.

Т іоглікозиди можуть бути розглянуті і як похідні а-тіоглюко- зи, в яких атом водню в меркапто-групі заміщений на аглікон (R). При їх лужному гідролізі отримують тіосахари.

Тіоглікозид Тіоглюкоза

Властивості. Тіоглікозиди — це кристалічні речовини, які важко піддаються як кислотному, так і лужному гідролізу, однак цей процес легко перебігає під впливом специфічних ензимів, що утворюють ензимний комплекс. Аглікони тіоглікозидів — це леткі запашні рідини, гіркі на смак (ізотіоціанати). їх виявляють паперовою, тонкошаровою або газорідинною хроматографією. Під впливом реактиву Вагнера з розчином хлориду заліза(ІІІ) вони утворюють блакитні плями на ПХ і ТШХ.

Тіоглікозиди розчиняються у теплій воді і спиртах, не розчи­няються у полярних розчинниках (ефір, хлороформ, петролей­ний ефір та ін.).

Біогенез. Вихідними речовинами у біогенезі даних сполук вважають амінокислоти: фенілаланін, триптофан, лейцин,

гомометіонін, 2-аміно-4-фенілмасляну кислоту та ін. Перші стадії біосинтезу тіоглікозидів схожі з такими ж у ціаноглікозидів, що є доказом спорідненості між ними. Загальним як для тіо-,

т

^s-CeH,A

'з

R—СН₂—СН—N—ОН Альдоксим

/SH

R-CH-C — ^N—ОН

R—СН,— С

^N—OSO.

ак і для ціаноглікозидів є утворення альдоксиму з відповідної аміно­кислоти.

Поширення. Найчастіше тіоглікозиди зустрічаються у пред­ставників родин Brassicaceae (Brassica, Sinapis, Erysimum та ін.), Tropaeolaceae, Resedaceae, Capparidaceae і Plantaginaceae. Містяться в усіх частинах рослин, але найбільше накопичуються у насінні. Сьо­годні відомо близько 100 тіоглікозидів, з яких 60 виділено з пред­ставників родини Brassicaceae.

Біологічна дія та застосування. Дія тіоглікозидів зумовлена їх агліконами, які подразнюють слизову оболонку носа, очей, вик­ликають підвищене кровопостачання шкіри. Це рефлекторно впли­ває на ЦНС, що викликає збудження дихального, вазомоторно­го центрів, стимулює серцеву діяльність, посилює секрецію шлункового соку. Гірчичну олію можна віднести до рослинних антибіотиків з сильною бактеріостатичною та фунгіцидною дією.

■ Препарати, що містять тіоглікозиди, застосовують як подраз­нюючі засоби, при застудних захворюваннях, пневмонії, ревма­тизмі, ішіасі та ін.

ЛІКАРСЬКІ РОСЛИНИ ТА СИРОВИНА, ЯКІ МІСТЯТЬ ТІОГЛІКОЗИДИ

НАСІННЯ ГІРЧИЦІ—SEMINA SINAPIS

Гірчиця сарептська, син. гірчиця сиза — Brassica juncea Czern., syn. Sinapis juncea L., гірчиця чорна — Brassica nigra (L.) Koch., род. ка­пустяні — Brassicaceae

Горчица сарептская; горчица черная; brassica латинська назва нез’ясованої етіології; латин, junceus, -а, -ит — яглицевидний, оче- ретовий; грецьк. sinapis — гірчиця.

Рослина однорічна трав’яниста, з голим розгалуженим прямим стеблом заввишки 20-60 см. Листки чергові, зісподу з розсіяними по жилках жорсткими волосками; нижні — ліровидні, верхні — лан­цетні. Квітки правильні, двостатеві, чотирипелюсткові, жовті, зібрані в китицеподібне суцвіття. Плоди — стручки, майже циліндричні, з довгим носиком, відхилені від стебла. Насіння кулясте, діаметром 1-1,5 мм, з ямчастою поверхнею, буре, з сизим нальотом або світло- жовте (залежно від сорту); ачак при жуванні гостро-пекучий; запах з’являється при розтиранні з водою, характерний, подразнюючий.

Поширення. Зустрічається по всій території України та Росії, на Кав­казі, Далекому Сході; трапляється зди­чавіло на забур’янених місцях у сте­повій, рідше — лісостеповій зонах.

Ш ироко культивується в країнах Євро­пи та Азії.

Заготівля. Коли дозрівають нижні й серединні стручки, рос­лину скошують, досушують у вал­ках, слідкуючи за тим, щоб стручки не пересохли і не виси­палося насіння, а потім обмоло­чують і просівають на решеті.

Зберігають у сухих приміщеннях з доброю вентиляцією.

Хімічний склад сировини. На­сіння містить глюкозинолати, го­ловним є синігрін — подвійний ефір алілізотіоціанату з бісульфатом калію і глюкозою; вміст його дося­гає 1,4 %. В присутності води і під впливом ензимного комплексу він поступово гідролізується з утворенням алілізотіоціанату, який називаєть­ся ефірною гірчичною олією (Oleum Sinapis aetereum). До складу жирної олії (27-42 %) входять ерукова, пальмітинова, олеїнова, лінолева, ліноле­нова й ейкозанова кислоти.

Біологічна дія та застосування. Макуха, яка залишається після от­римання жирної гірчичної олії, використовується для виготовлення гірчичників, гірчичних пакетів, що мають подразнюючу, відволікаю­чу та слабку протизапальну дію. Гірчична ефірна олія у формі гірчич­ного спирту (2 % спиртовий розчин ефірної олії) застосовується як відволікаючий засіб при запальних процесах і ревматизмі.

Сірчані сполуки неглікозидної природи, які містять рослини роду Allium

На відміну від тіоглікозидів сірчані сполуки, що знай­дені в рослинах роду Allium (цибуля, часник), не є глікозидами, а відносяться до дисульфідів. Біогенетично вони зв’язані з сірко­вмісними амінокислотами, зокрема з цистеїном.

Крім родини АІІіасеае подібні сполуки зустрічаються в росли­нах Brassicaceae разом з глюкозинолатами. Спорадично трапляються в Apiaceae (Ferula foetida) і нижчих грибах (Aspergillus spp.).

Найвідоміший серед сполук цієї групи — аліїн, вилучений з часнику (Б-аліл-2-цистеїн сульфоксид). Це розчинна у воді кристалічна речовина. Під дією специфічного ензиму аліїнази

(аліїнлінази) перетворюється на аліцин (оксид діалілдисульфіду) з виді­ленням піровиноградної кислоти і аміаку:

Н₂0

2 Н,С=СН — СН, —S —СН, —СН —СООН

2 ² И ² І алиназа

Алин О NH₂

О О

II II ,

—»-Н₂С=СН— СН— s—S—СН₂— СН=СН₂ + 2СН—С—СООН+ 2NH₃t

Аліцин

Аліцин — летка рідина жовтого кольору з характерним запахом часнику, нестійка. Під дією повітря та світла утворює полісульфідні сполуки, які є рослинними антибіотиками, виявляють бактерицид­ну і бактеріостатичну дію. Дослідженнями останніх років доведено, що вони знижують рівень холестерину в крові. Дуже часто сировину, яка містить дисульфіди, використовують у харчових добавках (БАД).

ЛІКАРСЬКІ РОСЛИНИ ТА СИРОВИНА,

ЯКІ МІСТЯТЬ СІРЧАНІ СПОЛУКИ НЕГЛІК03ИДН0Ї ПРИРОДИ