Франко (2 праці)

І. Франко ставить своїм завданням захист національної самобутності української літератури від кривотлумачень російських і польських учених. Найповніше та найяскравіше проблеми національної самобутності виявилися у цих оглядових працях Франка.

У статті “З ост. десятиліть…” Франко подав дуже докладний аналіз “духовних течій” в українській літературі того періоду і чи не перший помітив прихід у літературу молодих письменників, які на рубежі століть заклали основи модерного літературного мислення, що панувало у світовій літературі ХХ ст.: “Молода генерація виступила на літературне поле з новими окликами, з новим розумінням літератури і її задач”. Також учений подає ґрунтовний огляд суспільно-політичного життя “російської України” та Галичини від сер. 70-х і до к. ХІХ ст.. У руслі традицій культурно-історичної школи характеризуються діяльність П. Куліша, М. Драгоманова. Веде мову Франко і про значення галицької журналістики, зокрема часопису “Світ”, у справі всеукраїнського єднання. Із літературних творів 70-х він виділяє поруч із творчістю І. Нечуя-Левицького прозу Панаса Мирного, пише про епічний талант О. Кониського. Значне місце відводить Франко і альманаху “Жіночий вінок”. Також згадує вчений і про Б. Грінченка, А. Кримського, Г. Хоткевича. Кінець століття виводить на суспільну арену жінок, серед яких Леся Українка, Людмила Старицька-Черняхівська, Дніпрова Чайка. Важливе значення мав науковий рух в Галичині, який був тісно пов'язаний з діяльністю наукового товариства ім. Шевченка. Звертає він увагу і на нові модерні віяння в українській літературі. Говорячи про ці нові віяння, він наголошує на творчості В. Стефаника та О. Кобилянської.

Енциклопедична стаття “Южнорусская литература” була надрукована в енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона. “В українській літературі, як і в всякій іншій словянській, духовне життя нації з незапам’ятних часів відбивалось паралельно в словесності (усній продукції міфологічній і поетичній) і в письменстві”. Самосвідомість нашого народу сягає глибокої давнини. У письменстві, як в усній традиції, вона витворювалась протягом віків. “З одного боку в усній словесності українця можемо простежити відбиток усієї історичної долі і всієї культурно-історичної еволюції народу майже з доісторичних часів до наших днів, а з іншого боку, писемні пам’ятки також мають закваску народного народного українського елементу.” Також Франко виділяє три історичні епохи: 1) епоха самостійного політичного життя (від початків до сер. 14 ст.); 2) епоха литовського і польського володіння, а далі – російського та айстро-угорського ( до к. 18 ст.); 3) епоха національного відродження народу шляхом літератури. Відповідно до цих епох він пише про письменників та про різні жанри, які були поширені в той чи інший час.

Драгоманов

М.Драгоманов у своїх працях був прихильником порівняльно-історичного літ.знавства. В українському літ.знавстві порівн.-іст. школа реалізувалася у працях О.Котляревського, який вважав, що народність якогось окремого народу не вичерпує суті тієї чи іншої літератури. О.Котляревський висуває порівняльний метод дослідження, говорить, що діяльність окремого народу, була такою самою як і у інших народів. Певна народність виносить той запас народних сил, на чому потім розвивається народність. Проти цієї теорії був Драгоманов, він був прихильником теорії наслідування.

До приходу Драгоманова було 3 напрями: 1)міфологічно-племіннашкола (А.Кун, брати Грім, Мюллер)- вона намагалася звести схожі оповідання до міфо-космічних формул, ці формули були спільними для всього арійського племені. 2) школа наслідування (Т.Бенфей) – вона пояснює подібність оповідань перейманням одним народом від іншого, через обопільний вплив не лише усної, а й писаної словесності різних народів. 3) антропологічна школа Андрю Ланга – вона пояснює схожість оповідань спільними способами мислення однакового у різних народів. Драгоманов зазначав, що всі ці три наукові напрями мають за собою справжні основи і вони не повинні виключати один одного, але кожен з них має бути прикладеним до аналізу літ.ивору.

М.Драгоманов займався вивченням релігії, міфології арійських народів, перейшов до нових народів, зупинився на переказах слов*янських і у першу чергу українців.

Драгоманов простежує 3 шляхи, якими мандрували літ твори з Індії до Європи. 1) шлях А.Македонського – війська Македонського під час військових походів принесли в Грецію з Азії багато літ скарбів. Це вплинуло в першу чергу на давньогрецьку літературу. Із того, що запозичили греки, воно перейшло до всіх тих народів, з якими стикалися греки. Драгоманов відносить це до 2-3 ст. до н.е.; 2) епоха арабських воєн – арабські війни захопили південь Європи і повертаючись з христових походів європейське населення захоплювало з собою все, що там мало, в тому числі і літ. скарби , які потім прищеплювало для потреб європейської літератури.Цей шлях припадає приблизно на 11-12 ст. н.е. 3) шлях для сходу Європи. Із Азії через Візантію на Балканський пів-острів, а далі на Схід, а саме на Україну, а далі у росію. Цей шлях поширення сюжетів теж давній. На думку М.Драгоманова, він належить до 7 ст н.е. Таким чином М.Д., посилаючись на Бенфея каже, що проведені Бенфеєм дослідження показали, що те, що міфологи вважали за дуже давнє, є далеко пізнішим і належить до епохи історичної. А по-друге, ці культурні набутки є чужим матеріалом, запозиченим і таким чином будувати на ньому уявлення про національність є небезпечно.

Для ілюстрації методів свої праці Драгоманов показує теорію наслідування у праці «Шолудивий Буняка в укр..народних оповіданнях». Буняка в у літописному оповіданні це людина –страшилище. В Іпатіївському списку є повідомлення про половецький напад на Київ і там є ось цей образ Буняки, що наділений надприродною силою і властивостями, а сталося це з тих причин, що напад половців з Бунякою на чолі зробив велике враження і залишив у народній пам*яті слід . Внаслідок цього літописного оповідання в народу залишилось кілька оповідань, героєм яких є Шолудивий Буняка. Драгоманов пише, що ім.*я є однаковим , бо у оповіданнях переказані відомості про Буняку виросли із самостійної народної творчості, від безпосередніх вражень від історичної особи. Але разом із тим Буняку в літописі представлено характерником, а потім нородна творчість розробила первісні образи у більш взаємозв*язані фантастичні.

Франко: Основні проблеми теорії л-ри у працях Франка

Його теоретичні погляди пройшли певну еволюцію – починаючи з 70-х р. до 90-х XXст. Основні ідеї виникли на базі вивчення європейської (зокрема, німецької), української, російської літератур. Цю еволюцію можна назвати так: від планіметричного до стереометричного сприймання художнього твору. Планіметричне – знання шкільної програми, сюжету твору, вміння переказувати, аналізувати тощо. Стереометричне – фахове сприймання твору (у спеціалістів).

Проблеми, порушені Франком:

1. Проблема специфіки літератури і мистецтва - порушувалась ще в Арістотеля, який стверджував, що мистецтво має міметичний характер, необхідно наслідувати не щось одиничне, а вірогідне. Для Буало: найкращі зразки л-ри вже є в античному мистецтві, треба їх наслідувати. Лессінг говорив про часове (поезія) і просторове (живопис, скульптура, архітектура) мистецтво. Франко у трактаті «Із секретів…» каже, що остання теорія втратила сенс, бо л-ра є синтетичним видом мистецтва. За допомогою слова ми можемо залучити до аналізу не тільки одне відчуття, а декілька. Приклади наводить із творчості Т.Шевченка, де автор малює цілу картину. Береться порівнювати музику та поезію. Під час слухання музики слухач з перших же акордів зможе вловити настроєність цієї мелодії. З кожним наступним рядком автор може змінювати, доповнювати, поглиблювати тональність вірша, керувати читацьким уявленням.

2. Про предмет, завдання л-рної критики. Уже в першому розділі трактату «Із секретів…» Франко звертає увагу читача на роль критика у літературному житті. Критик, на відміну від автора, навіює власні переконання, не даючи простору для власних міркувань: всією своєю аргументацією намагається згори накинути, навіяти тобі свою думку. У «Слові про критику» автор говорить, що критика не була ніколи керманичем для л-ри, навпаки, вона «шкутильгає» за нею, обробляє набуте, популяризує. Вона не повинна бути догматичною. Голос критика не має більшого значення, ніж голос читача. Якщо твір для критика бездарний, то він так само, як і читач може жбурнути його і вилаяти. Читаючи певний твір, критик не повинен надто з головою заглиблюватись в твір, слідувати фантазії автора. Натомість критик може сперечатись з автором, він не повинен робитись невільником автора, може висунути на противагу авторського суб’єктивізму свій суб’єктивізм, але без підсування авторові того, чого він не говорив.

3. Проблеми генеалогії. Говорив про поділ жанрів на роди, види та різновиди. У праці «Влада землі в сучасному романі» (1891) вперше чітко окреслив 7 етапів еволюції жанру роману, спираючись на його античне походження (пізніше цю теорію розвинув М. Бахтін):

Античний, Середньовічний, Християнський, Лицарський, Гумористичний, Злодійський, Дидактично-сентиментальний, Педагогічний, Сучасний (суспільно-психологічний)

4. Проблеми психології творчості. Франко використовував дані експериментальної психології і казав, що вивчати текст потрібно не тільки естетично, але й психологічно - із використанням даних психології. Говорив про

1. проблема підсвідомого – про це писав німецький дослідник В.Вундт (у трактаті «Із секретів» Франко згадує про Вундта і його принципи: закон подібності; закон звички - ідея, яка присутня у душі читача, має властивість породжувати іншу схожу ідею.

І.Франко стверджував, що необхідно враховувати загальнопсихологічні чинники, які мають вирішальний вплив на процес поетичної творчості, а саме: роль свідомості, закони асоціації ідей, прикмети поетичної фантазії.

2. про «верхню» і «нижню» свідомість – говорив М. Дессуара

3. У трактаті згадує і три закони Штейнталя – як письменник може малювати образи в уяві читача

4. про несвідоме – досліджував Гартман, для якого несвідоме було основним елементом дослідження.

5. Проблеми наукознавства. Важливою наукознавчою позицією вченого було твердження про те, що «наука, як і природа, є завжди одна — нероздільна і нерозривна. Увесь масив наук Іван Франко поділяв на дві групи: природничі (фізичні) науки та антропологічні (предметом дослідження є людина).

6. Щодо основ методології літературознавства. Духовне життя народу - основа, на якій будується нова концепція історії літератури. Все, що тільки впливає на зміну цього духовного життя, має бути предметом пильної уваги з боку історика літератури, якщо він хоче зрозуміти літературні явища даної епохи. Ставлячи перед дослідником завдання вивчати і національну, і світову літературу, І. Франко наголошує