Роль культурно-історичної школи

У першій половині ХІХ ст. українське літературознавство активно використовувало елементи культурно-історичного аналізу літературних творів, які на той час тісно переплелися з традиціями міфологічного літературознавства, зокрема у працях М. Максимовича, який виявляв у народних піснях сліди давнього епосу та міфів, намагався якнайкраще дослідити національну літературу і розцінював фольклор як вірне джерело досліджень. Прихильники КІШ збирали великий емпіричний матеріал, щоб відтворити загальну історію культури.

Згодом постала проблема творення не просто історико-літературних досліджень, а історій національної літератури. Таким чином, одне з основних завдань, що їх висунула культурно-історична школа, – написання історій національних літератур – стало особливо актуальним.

Українська наука про літературу, долаючи бібліографічний, пізніше біографічний підхід до аналізу, намагалася використати досвід культурно-історичної школи у літературознавстві, яка стала панівною у європейських науках про літературу. Біо-бібліографічний метод застосовував Огоновський, який написав «Історію літератури руської». Він давав оцінку літературним фактам та вміщував біографії письменників. Таку роботу Франко назвав «магазином фактів та подій, які стосувалися розвитку літератури».

Культурно-історичний підхід у відомій праці М. Петрова “Очерки из истории украинской литературы ХІХ века”, а пізніше у рецензії М. Дашкевича на цю працю. Ці дві праці значною мірою, як на це звернув увагу І. Франко, пов’язували українську духовність і з російською, і з польською. Проте, як зазначав І. Франко, з цих досліджень випливає необхідність рівнозначного трактування трьох літератур.

Реалізовувався основний постулат культурно-історичної школи – створення корпусу історії національної літератури.

І. Франко вперше в українському літературознавстві створив оригінальну теорію культурно-історичної школи. Враховуючи досвід своїх попередників (І. Тен, Г. Лансон та ін.), вчений вважав, що духовне життя народу в усіх його аспектах – ось та широка основа, на якій будується нова концепція історії літератури. Все, що впливає на зміни цього духовного життя, має бути предметом пильної уваги з боку історика літератури, якщо він хоче зрозуміти літературні явища даної епохи.

Франко наголошував, що л-вцю необхідно показати, як національне письменство засвоює інтернаціональний матеріал і що свого вносить. Літературознавець мусить показати, що значать для національної літератури літератури сусідніх народів, і чим є національна література для них. Національну л-ру Франко розумів як сукупність поглядів на світ, сприймання і розуміння нації. Тому історія л-ри повинна бути історією духовності певного народу, а не витвором псевдотеорій.

Куліш

«Характер і задача української критики». Куліш каже, що зараз автору прощається оманливий опис реального, у письменників наявне лише поверхневе знання світу, пробачається навіть відсутність здорового глузду.

Критика не повинна дивитись крізь пальці на письменників, які обіцяють показати у своєму творі укр. життя з нової сторони, а в результаті не висвітлюють нічого нового, а навпаки, затемнюють. Ставить питання: чи критика повинна демонструвати всю свою розбірливість по відношенню до молодої л-ри, чи вказувати лише на хороше, даючи можливість читачам самим визначати хибність письменника.

Якщо говорити про белетристику, то критика лише засмутить. А якщо це стосується письменника, то критика не повинна дрімати, бо письменник виступає перед масою людей, які потребують духовної їжі. Критики повинен пам’ятати про моральні потреби народу. Якщо критик буде поблажливим до псевдо поетів, то він злукавить перед народом. З іншого боку, будуть лише одні іграшки: суспільство ніколи не вийде з легкодумного віку, як це було у часи Котляревщини.

Задачею л-ри Куліш вважав відповідність художніх творів духу народному

Задача критики – сувора перевірка л-рних творів естетичним чуттям. Якщо цього не робити, то критика буде обманювати свій народ, л-ра знову стане наслідувальною.

В праці «Об отношение малороссийской словесности к общерусской» першим поетом, що його твори Куліш віддав своїй суворій критиці, був Гоголь. Куліш зазначав, українські повісті Гоголя мало мають у собі етнографічної та історичної правди. Гоголь не спроможний був дослідити рідне плем’я. В повісті ≪Тарас Бульба≫ він виявив крайню бідність відомостей про українську старовину й незвичайний дар пророцтва в минулому. ≪Тарас Бульба≫ —твір, що потішає уяву, але мало з’ясовує народне життя.