3.4.2. Законність

1. Законність - це правове положення, згідно з яким всі учасники кримінального провадження повинні виконувати приписи норм кримінального процесуального та інших галузей права.

2. Стаття 58 та п. 1 ч. 3 ст. 129 Конституції, ст.ст. 7, 9 КПК.

3. Зміст засади законності в кримінальному процесі визначається такими положеннями:

• всі учасники кримінального провадження зобов'язані дотримуватися приписів законів, а для державних органів і їхніх посадових осіб діє принцип "дозволено тільки те, що передбачено законом";

o у разі конкуренції закону і підзаконних НПА, якими регламентується порядок кримінального провадження, підлягає застосуванню закон1; в разі конкуренції конституційних норм і норм інших законів повинні застосуватися норми Конституції як такі, що мають найвищу юридичну силу. Такий "шаблевий" порядок норм допомагає визначити не тільки їхню значущість (юридичну силу), а й є підставою для розв'язання правових колізій;

o при здійсненні кримінального провадження не може застосовуватися закон, що суперечить КПК;

• якщо норми КПК суперечать міжнародному договору, то застосовуються відповідні положення міжнародного договору;

• застосування до кожного учасника кримінального провадження належної (законної) процедури є завданням кримінального процесу (ст. 2 КПК);

o будь-яке порушення закону має бути усунене;

• учасники кримінального провадження, винні у порушенні закону, мають обов'язково понести за це юридичну відповідальність;

o істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність є підставами до скасування або зміни вироку судами апеляційної і касаційної інстанцій (ст. 409 і ст. 438 КПК);

• якщо положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження (ч. 6 ст. 9 КПК).

4. Винятків з цієї засади немає.

3.4.3. Р івність перед законом і суд ом

1. Рівність перед законом і судом - це правове положення, згідно з яким не може бути привілеїв чи обмежень у процесуальних правах за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних чи інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, громадянства, освіти, роду занять, а також за мовними або іншими ознаками.

Система ознак особи, визначена ст. 24 Конституції, у ч. 1 ст. 10 КПК розширена за рахунок включення до неї таких ознак, як громадянство, освіта, рід занять. Іншими ознаками, про які йдеться у цій нормі, є місце роботи, займана посада, сімейний стан, коло осіб, з якими особа підтримує стосунки, стан здоров'я тощо.

Гарантована Конституцією рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод (п. 2.1 Рішення КС від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012) у справі за конституційним зверненням громадянина Трояна Антона Павловича щодо офіційного тлумачення положень статті 24 Конституції (справа про рівність сторін судового процесу).

2. Статті 21, 24 та п. 2 ч. 3 ст. 129 Конституції; Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року (ст.ст. 1, 2, 7); МПГПП від 16 грудня 1966 року (ст. 14, ст. 26), ЄКПЛ (ст. 14); Протокол № 12 від 4 листопада 2000 року до ЄКПЛ (ст. 1); ст. 10 КПК; ст. 9 Закону від 7 липня 2010 року "Про судоустрій і статус суддів".

3. У кримінальному провадженні зміст цієї засади розкривається через такі положення:

• рівність, яка закріплена у розглядуваній нормі-засаді, передбачає, по-перше, рівність усіх учасників кримінального провадження перед законом; по-друге, рівність перед судом; по-третє, рівність їхніх процесуальних прав, незалежно від будь-яких ознак особи;

o рівність громадян перед законом означає, що під час досудового розслідування, судового розгляду і перегляду рішень суду до кожного із учасників застосовується одне й те ж кримінальне і кримінальне процесуальне законодавство, а кримінальне провадження як в окремих стадіях, так і в цілому здійснюється у однаковому порядку;

• під рівністю громадян перед судом розуміють те, що усі вони мають нести відповідальність перед судами, що утворюють систему, визначену Законом від 7 липня 2010 року "Про судоустрій і статус суддів". При цьому ніхто із учасників кримінального провадження не повинен зазнавати обмежень чи користуватися привілеями за тими чи іншими ознаками;

• іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України;

o положення цієї засади про рівність прав учасників кримінального провадження перед судом поширюється і на досудове розслідування, оскільки від самого його початку воно здійснюється під контролем суду в особі слідчого судді;

o суд не має права без належних на це правових підстав ні обмежувати процесуальні права окремих учасників судового розгляду, ні надавати пільги для використання кимось із них додаткових прав;

o у разі повідомлення про підозру народному депутату України і судді у вчиненні кримінального правопорушення вони наділяються однаковими правами з іншими особами, яким повідомлено про підозру, і на них покладаються такі самі обов'язки.

4. Винятки із засади:

o в частині притягнення до кримінальної відповідальності встановлені Конституцією щодо Президента України (ст. 111), депутатів ВР (ч. 3 ст. 80), суддів (ч. 3 ст. 126) та законами від 17 листопада 1992 року "Про статус народного депутата України" (ст. 27) і від 7 липня 2010 року "Про судоустрій і статус суддів" (ст. 48);

• особами, які під час кримінального провадження користуються додатковими гарантіями, є неповнолітні (ч. 10 ст. 31, гл. 38 КПК); особи з розумовими вадами (гл. 39 КПК) і фізичними вадами. Додатковими гарантіями осіб з фізичними вадами є: пред'явлення в їхніх інтересах прокурором цивільного позову (п. 12 ч. 2 ст. 36, ч. 3 ст. 128 КПК); забезпечення обов'язкової участі захисника з моменту встановлення цих вад (п. 3 ч. 2 ст. 52 КПК; ознайомлення з протоколом у присутності захисника (законного представника) (ч. 5 ст. 104 КПК);

o особливий порядок кримінального провадження застосовується щодо: народного депутата України; судді КС, професійного судді, а також присяжного засідателя на час здійснення ними правосуддя; кандидата у Президенти України; Уповноваженого ВР з прав людини; Голови Рахункової палати, його першого заступника, заступника, головного контролера та секретаря Рахункової палати; депутата місцевої ради; адвоката; Генерального прокурора України, його заступника (ч. 1 ст. 480 КПК). Порядок кримінального провадження щодо зазначених осіб регламентований гл. 37 КПК і передбачає надання їм додаткових гарантій для безперешкодної реалізації професійних (посадових) функцій;

• додатковою гарантією від незаконного притягнення до кримінальної відповідальності є встановлене у ч. 9 ст. 31 КПК положення щодо розширеного складу суду і підвищених вимог щодо професійної компетентності суддів, які здійснюють судовий розгляд і перегляд судових рішень стосовно службових осіб, які займають особливо відповідальне становище відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону від 16 грудня 1993 року "Про державну службу"1, та осіб, посади яких віднесено до першої категорії посад державних службовців;

o додаткові гарантії встановлені кримінальним процесуальним законом і для осіб, яким відомі або можуть бути відомі обставини, що підлягають доказуванню під час

кримінального провадження, і які через те, що ці відомості захищені законом, не можуть бути допитані як свідки (ч. 2 ст. 65 КПК), а допитувані мають право не відповідати на запитання з приводу таких обставин (ч. 8 ст. 224 КПК).

3.4.4. Поваг а д о людської г ід ності

1. Повага до людської гідності - це правове положення, згідно з яким посадові особи державних органів, які здійснюють кримінальне провадження, зобов'язані ставитися з повагою до кожної людини, яка залучається до провадження.

Чинне законодавство не містить визначення поняття гідності, оскільки воно є морально-етичною категорією й одночасно особистим немайновим правом, якому закон надає значення самостійного об'єкту судового захисту.

У судовій практиці під гідністю розуміють визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності (п. 4 ППВС від 27 лютого 2009 року № 1 "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи").

2. Консптгушя1, що визнає гідність однією з найвищих соціальних цінностей в Україні (ст. 3), декларує, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах (ст. 21), та що кожен має право на повагу до його гідності (ст. 28); міжнародні правові акти, ратифіковані Україною, зокрема: Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року (ст. 5); МПГПП від 16 грудня 1966 року (ст. 7 і ст. 10); ЄКПЛ (ст. 3); Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню від 26 листопада 1987 року; Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 року; КПК (ст. 11).

Право на повагу до гідності закріплене і у ЦК. Зокрема, гідність визнано особистим немайновим благом (ст. 201) та задекларовано право на повагу і недоторканність "гідності та честі" фізичних осіб (ст. 297).

3. Положення, що розкривають зміст цієї засади у кримінальному провадженні:

o під час кримінального провадження повинна бути забезпечена повага до людської гідності, прав і свобод кожної особи. Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суддя, інші посадові особи правоохоронних і судових органів зобов'язані поводитися з учасниками кримінального провадження таким чином, щоб не принижувати їхню гідність. У кримінальному процесуальному законі на обов'язок забезпечувати право на гідність особи під час слідчих (розшукових) дій прямо вказано лише у нормах, що регламентують слідчий експеримент (ч. 4 ст. 240 КПК) і освідування (ч. 4 ст. 241 КПК). Однак це не означає, що під час інших процесуальних дій зазначене право особи можна ігнорувати. Оскільки повага до людської гідності закріплена у кримінальному процесуальному законі (ст. 11 КПК) як засада кримінального провадження, вона

підлягає застосуванню під час проведення усіх процесуальних дій і прийняття усіх процесуальних рішень;

o забороняється під час кримінального провадження піддавати особу катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню, вдаватися до погроз застосування такого поводження, утримувати особу у принизливих умовах, примушувати до дій, що принижують її гідність.

"Катування" означає будь-яку дію, якою особі навмисне заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа, чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь- якої причини, що грунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди (ст. 1 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання).

Термін "жорстокі, нелюдські чи такі, що принижують гідність, види поводження або покарання" повинен тлумачитися таким чином, щоб забезпечити, у міру можливого, найбільш широкий захист проти зловживань фізичного чи психологічного характеру, включаючи утримання затриманої чи ув'язненої людини в умовах, які позбавляють її, тимчасово або постійно, будь-якого із її природних почуттів: зору, слуху, просторової або часової орієнтації, та які можуть викликати стрес, почуття жаху чи неспокою, здатні принизити чи образити їх, зламати їх фізичний чи моральний опір (Примітка до Зводу принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню або арешту в будь-якій формі, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1988 року).

Актами жорстокого, нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження є позбавлення сну, харчування і води, багато годинне стояння біля стіни, одягання капюшону, утримання у приміщенні з постійним та голосним звуком або у підвалі, де людина ризикує наразитися на небезпеку нападу щурів, розлучення матері з немовлям, поміщення здорової людини до психічно хворих тощо.

Такими, що принижують гідність людини, є такі дії, як примушування їсти неїстівні речовини, виставлення оголеної людини на огляд інших людей, примушування одягатися так, щоб це викликало насмішки, тощо.

Визначення кримінально караного катування надане у ст. 127 КК.

Кримінальне процесуальне законодавство містить суттєві гарантії дотримання права людини не бути підданою катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню. Так, Конституція встановлює, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом (ст. 62). У КПК це положення конкретизовано у ч. 2 ст. 87, згідно з якою докази, отримані внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження, через істотне порушення

прав людини і основоположних свобод, є недопустимими. Статтею 373 КК встановлено кримінальну відповідальність для працівників органів досудового розслідування за такі незаконні дії;

o забороняється домагатись показань підозрюваного та інших осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, шляхом інших незаконних заходів; шантажу, обіцянок надати пільги, підкупу тощо;

• кожен має право захищати усіма засобами, що не заборонені законом, свою людську гідність, права, свободи та інтереси, порушені під час здійснення кримінального провадження. Вибір способу захисту своєї гідності, прав, свобод та інтересів, порушених під час здійснення кримінального провадження, належить учаснику провадження, який вважає за потрібне їх захистити. Учасники кримінального провадження вправі використовувати кримінальні процесуальні засоби захисту цінностей, зокрема: оскарження; заявления клопотань та відводів тощо;

o обов'язок слідчого судді під час будь-якого судового засідання зафіксувати заяву особи про застосування до неї насильства та вжити заходів до організації її перевірки (ч. 6 ст. 206 КПК);

• під час підготовки та проведення заходів з контролю за вчиненням злочину забороняється впливати на поведінку особи насильством, погрозами, шантажем (ч. 3 ст. 271 КПК);

• порушення заборони піддавати особу катуванню та іншому незаконному поводженню (ч. 2 ст. 11 КПК) може тягнути кримінальну відповідальність. Це може мати місце у випадках, коли у діях слідчого, прокурора як службових осіб є склад кримінального правопорушення, передбаченого ст. 365 "Перевищення влади або службових повноважень" КК. Перевищення службових повноважень слідчого, прокурора полягає у вчиненні дій (катування тощо), які ніхто не має права виконувати або дозволяти (п.п. "г" абз. 2 п. 5 ППВС від 26 грудня 2003 року № 15 "Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень").

Згідно з п. 3 примітки до ст. 364 КК шкода, якщо вона полягає в спричиненні матеріальних збитків, визнається істотною за умови, що вона в 100 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Якщо шкода полягає у заподіянні суспільно небезпечних наслідків нематеріального характеру, то питання про її істотність вирішується з урахуванням конкретних обставин кримінального провадження. Зокрема, істотною шкодою можуть визнаватися порушення охоронюваних Конституцією чи іншими законами прав та свобод людини і громадянина. Наприклад, завдання суттєвої шкоди здоров'ю, честі людини, підрив авторитету та престижу органів досудового розслідування, прокуратури і суду;

• під час провадження слідчих (розшукових) дій забороняється здійснення дій, небезпечних для життя і здоров'я їх учасників. Ця заборона сформульована

законодавцем у КПК лише щодо 2 слідчих дій: 1) слідчого експерименту - щодо життя і здоров'я (ч. 4 ст. 240 КПК); 2) освідування - щодо здоров'я (ч. 4 ст. 241 КПК). Однак, виходячи із конституційної норми про те, що життя і здоров'я людини визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, заборона на провадження дій, що є небезпечними для життя і здоров'я, поширюється на усі слідчі (розшукові) дії. Проводячи слідчу (розшукову) дію, слідчий, прокурор повинні вжити заходів до убезпечення завдання шкоди життю чи здоров'ю її учасників;

• освідування, яке супроводжується оголенням освідуваної особи, здійснюється особами тієї самої статі, за участю понятих тієї самої статі, за винятком його проведення лікарем і за згодою особи, яка освідується. Слідчий, прокурор не вправі бути присутнім при освідуванні особи іншої статі, коли це пов'язано з необхідністю оголювати особу, що підлягає освідуванню (ч. 2 ст. 241 КПК);

o у разі необхідності запобігти розголошенню обставин, які принижують гідність особи, слідчий суддя, суд може прийняти рішення про здійснення кримінального провадження у закритому судовому засіданні впродовж усього судового провадження або його окремої частини (ч. 2 ст. 27 КПК);

o отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження є істотним порушенням прав людини і основоположних свобод і тягне визнання судом доказів недопустимими (п. 2 ч. 2 ст. 87 КПК).

4. Винятки із засади:

o терміном "катування" не охоплюються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи спричиняються ними випадково (ст. 1 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання);

• право людини без її вільної згоди не бути підданою дослідам (ч. 3 ст. 28 Конституції), що є однією із складових засади поваги до людської гідності, у кримінальному провадженні може бути обмежене під час проведення слідчого експерименту шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань (ч. 1 ст. 240 КПК).

3.4.5. Забезпечення права на св ободу та особисту нед оторканність

1. Забезпечення права на свободу та особисту недоторканність - це правове положення, згідно з яким під часкримінальною провадженняніхто не може бутизаарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом.

2. Стаття 29 Конституції, ст. 12 КПК.

Ця засада врегульована й у міжнародно-правових документах. Так, згідно із ч. 1 ст. 9 кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути підданий свавільному арешту чи утриманню під вартою. Ніхто не повинен бути позбавлений волі інакше як на таких підставах і відповідно до такої процедури, які встановлені законом.

Аналогічне положення міститься у ст. 3 та ст. 9 Загальної декларації прав людини і у ч. 1 ст. 5 ЄКПЛ.

3. Зміст цієї загально-правової засади виявляється у кримінальному провадженні через такі положення:

• кожен із учасників кримінального процесу має право на свободу і особисту недоторканність;

o під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, передбачених КПК;

o кожен, кого затримано через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення або інакше позбавлено свободи, повинен бути в найкоротший строк доставлений до слідчого судді для вирішення питання про законність та обгрунтованість його затримання, іншого позбавлення свободи та подальшого тримання. Строк затримання особи без ухвали слідчого судді, суду не може перевищувати 72 годин з моменту затримання. Затримана без ухвали слідчого судді, суду особа не пізніше 60 годин з моменту затримання повинна бути звільнена або доставлена до суду для розгляду клопотання про обрання стосовно неї запобіжного заходу;

• про затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільне пересування в інший спосіб, а також про її місце перебування має бути негайно повідомлено її близьких родичів, членів сім'ї чи інших осіб за вибором цієї особи в порядку, передбаченому КПК;

o кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника;

• кожен, хто понад строк, передбачений КПК, тримається під вартою або позбавлений свободи в інший спосіб, має бути негайно звільнений;

o затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільне пересування в інший спосіб під час кримінального провадження, здійснене за відсутності підстав або з порушенням порядку, передбаченого КПК, тягне кримінальну відповідальність (ст. 371 КК).

4. Винятки із засади:

o особа може бути заарештована (взята під варту), але тільки за рішенням суду і лише за наявності підстав і умов, визначених кримінальним процесуальним законом;

o арешт може бути застосований тільки щодо підозрюваного, обвинуваченого або засудженого;

o особа може бути затримана, але тільки у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його припинити. Уповноважені органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого має бути перевірена судом.

3.4.6. Нед оторканність житла чи іншог о волод іння особи .

Недоторканність житла чи іншого володіння особи - це правове положення, згідно з яким не допускається проникнення до житла чи до іншою володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У слідчій і судовій практиці з моменту запровадження цієї засади Конституцією 1996 року поняття "житло" та "інше володіння особи" тлумачилися неоднозначно. Лише у 2008 році ПВС дав відповідні роз'яснення цих понять.

У п. 11 ППВС від 28 березня 2008 року № 2 "Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно- розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства зазначено, що під житлом треба розуміти: 1) особистий будинок з усіма приміщеннями, які призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, а також ті приміщення, які хоча й не призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, але є складовою будинку; 2) будь-яке житлове приміщення, незалежно від форми власності, яке належить до житлового фонду і використовується для постійного або тимчасового проживання (будинок, квартира в будинку будь-якої форми власності, окрема кімната в квартирі тощо); 3) будь-яке інше приміщення або забудова, які не належать до житлового фонду, але пристосовані для тимчасового проживання (дача, садовий будинок тощо).

Згідно з вимогами ст. 17 Закону від 23 лютого 2006 року "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" судам необхідно враховувати, що відповідно до практики ЄСПЛ поняття "житло" у п. 1 ст. 8 ЄКПЛ охоплює не лише житло фізичних осіб. Воно може поширюватися на офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також офіси юридичних осіб, їх філій та інші приміщення.

Як "інше володіння" слід розуміти такі об'єкти (природного походження та штучно створені), які за своїми властивостями дають змогу туди проникнути і зберегти або приховати певні предмети (речі, цінності). Ними можуть бути, зокрема, земельна ділянка, сарай, гараж, інші господарські будівлі та інші будівлі побутового,

виробничого та іншого призначення, камера сховища вокзалу (аеропорту), індивідуальний банківський сейф, автомобіль тощо.

Врешті-решт поняття "житло" та "інше володіння особи" були регламентовані у КПК 2012 року.

Згідно з ч. 2 ст. 233 КПК під житлом особи розуміється будь-яке приміщення, яке знаходиться у постійному чи тимчасовому володінні особи, незалежно від його призначення і правового статусу, та пристосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а також всі складові частини такого приміщення. Не є житлом приміщення, спеціально призначені для утримання осіб, права яких обмежені за законом. Цією нормою визначено і поняття "інше володіння особи", до якого віднесено транспортний засіб, земельну ділянку, гараж, інші будівлі чи приміщення побутового, службового, господарського, виробничого та іншого призначення тощо, які знаходяться у володінні особи.

2. Стаття 30 Конституції1, ст. 13 КПК; ст. 311 ЦК.

Згідно із ч. 1 ст. 17 МПГПП ніхто не може зазнавати незаконних посягань на недоторканність його житла. У ч. 2 цієї статті зазначено, що кожна людина має право на захист законом від таких посягань.

Ця засада закріплена також у ст. 12 Загальної декларації прав людини і в ч. 1 ст. 8 ЄКПЛ.

2. Положення, що розкривають зміст засади:

• кожному учаснику кримінального провадження гарантується недоторканність житла та іншого його володіння;

o ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді;

o не допускається проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення у них огляду чи обшуку;

• незаконні обшук, огляд чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, вчинені службовою особою, тягнуть кримінальну відповідальність, передбачену ст. 365 "Перевищення влади або службових повноважень" КК.

2. Винятки із засади:

o проникнення до житла чи іншого володіння особи допускається, але лише за вмотивованою ухвалою суду чи слідчого судді;

• у невідкладних випадках можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Засада недоторканності житла регламентована у конституціях практично усіх цивілізованих держав (ст. 13 Конституції ФРН; ст. 14 Конституції Італії; ч. 2 ст. 18 Конституції Королівства Іспанія; ст. 13 Федеральної конституції Швейцарської Конфедерації; ст. 35 Конституції Японії та ін.).