1.3.5. Кримінальна процесуальна форма

Кримінальна процесуальна форма - це визначений законом порядок кримінальною провадження в цілому, порядок виконання окремих процесуальних дій та порядок прийняття процесуальних рішень.

Значення кримінальної процесуальної форми полягає в тому, що вона створює детально врегульований, юридично визначений, суворо обов'язковий режим кримінального провадження.

Порядок провадження є єдиним (уніфікованим), що відіграє роль гарантії дотримання прав суб'єктів процесу. Але в деяких випадках законодавець встановлює особливі порядки провадження.

Особливою (диференційованою) формою (порядком) характеризуються кримінальні провадження: на підставі угод (гл. 35 КПК); у формі приватного обвинувачення (гл. 36 КПК); щодо окремої категорії осіб (гл. 37 КПК); щодо неповнолітніх (гл. 38 КПК); щодо застосування ПЗМХ (гл. 39 КПК); яке містить державну таємницю (гл. 40 КПК); на території об'єктів, що належать Україні, але перебувають за її межами (гл. 41 КПК).

Формальності, передбачені кримінальним процесуальним законом, утворюють собою зміст процесуальної форми. Але за певних умов формальності можуть утворювати явище, що називають формалізмом. "Діяти формально" означає виконувати ту чи іншу дію, приймати те чи інше рішення без урахування обставин конкретного кримінального провадження, а також того становища, у якому перебуває на конкретний час провадження той чи інший його учасник.

З ухваленням КПК 2012 року рівень формалізму у кримінальному провадженні суттєво зменшений.

1.3.6. Кримінальні процесуальні г арантії

Кримінальні процесуальні гарантії - це визначені процесуальним законом засоби забезпечення ефективною функціонування кримінальною процесу.

Систему кримінальних процесуальних гарантій складають:

1. достатній ступінь урегульованості кримінальної процесуальної діяльності;

2. Кримінальна процесуальна форма;

3. засади кримінального провадження;

4. процесуальний статус учасників кримінального процесу;

5. можливість застосування заходів забезпечення кримінального провадження (запобіжних та інших заходів);

6. судовий контроль;

7. прокурорський нагляд;

8. відомчий контроль;

9. обгрунтування процесуальних рішень і ускладнений порядок прийняття деяких із них (про обшук в житлі особи, про взяття особи під варту тощо);

10. право на оскарження дій і рішень органів і посадових осіб, які ведуть процес;

11. юридична відповідальність.

1.3.7. Кримінальні процесуальні строки

Кримінальні процесуальні строки - це проміжки часу, протягом яких суб'єктам необхідно здійснити певні процесуальні дії або прийняти певні процесуальні рішення.

Строки відіграють у кримінальному процесі дисциплінуючу функцію. Вони безпосередньо сприяють реалізації завдання швидкого розкриття кримінальних правопорушень.

Правила обчислення процесуальних строків встановлені у ст. 115 КПК.

Процесуальні строки обчислюються годинами, днями і місяцями. Строки можуть визначатися і вказівкою на подію. Так, строк затримання розпочинається у момент настання події, якою є застосування сили або наказ уповноваженої особи, що змушує особу залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою (ст. 209 КПК), а строк звернення слідчого, прокурора до суду у разі тимчасового вилучення документів з клопотанням про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом - з настанням події, тобто тимчасового вилучення документів (ч. 1 ст. 150 КПК) тощо.

У разі, коли початковий і кінцевий момент процесуального строку законом не визначений, посадові особи органів досудового розслідування, прокуратури і суду мають діяти у строки, котрі є найбільш адекватними процесуальній ситуації, що склалася у кримінальному провадженні, і забезпечують найшвидше і водночас найповніше використання учасниками провадження своїх прав. Такі строки називають "розумними".

Термін "розумні строки" вжито у ст. 6 ЄКПЛ. ВС визначено, що відповідно до тлумачення ЄСПЛ положень п. 1 ст. 6 ЄКПЛ тривалість кримінального провадження для цілей цієї статті розпочинається з моменту винесення постанови про притягнення

особи як обвинуваченого (за чинним КПК - повідомлення про підозру - авт.), затримання особи за підозрою у вчиненні злочину чи допиту її як підозрюваного (навіть допиту особи як свідка, якщо з протоколу допиту вбачається, що на момент допиту слідчий уже підозрював допитуваного у причетності до конкретного злочину) залежно від того, яка з указаних подій сталася раніше, і закінчується винесенням остаточного рішення у кримінальній справі.

При цьому період розгляду кримінальної справи не поділяється на стадії досудового слідства та судового розгляду й аналізується з точки зору його розумності в цілому'.

Обставинами, що визнаються ЄСПЛ як момент висунення обвинувачення, є: арешт особиС'Вемхофф проти Німеччини" (1968), офіційне повідомлення про намір здійснення стосовно неї кримінальною переслідування ("Ноймайстер проти Австрії" (1968), початок досудовою слідства проти конкретної особи чи арешт банківських рахунків конкретної особи ("Рінгайзен проти Австрії" (1971).

ЄСПЛ встановив, що особа, викликана як свідок у кримінальній справі, але фактично підозрювана у вчиненні злочину (зокрема, їй було поставлені запитання під час допиту, що можуть бутивикористані проти неї як обвинувальні) користується гарантіями ст. 6 ЄКПЛ ("Сервес проти Франції" (1997).

Прокурор як особа, яка здійснює функцію нагляду за законністю досудового розслідування у формі процесуального керівництва, має право встановлювати певні строки у конкретному кримінальному провадженні у межах граничних (максимальних) строків, визначених КПК. Крім прокурора, правом встановлювати процесуальні строки під час досудового розслідування наділений також слідчий суддя. Законом (ч. 2 ст. 114 КПК) для прокурора і суду встановлено обов'язок у разі зменшення ними граничних строків визначати такі строки провадження, щоб вони були достатніми для вчинення представниками сторін процесуальних дій, а представниками сторони обвинувачення і суду - ще й прийняття процесуальних рішень, і водночас, не були такими, що обмежують реалізацію представниками сторони захисту їхніх прав та законних інтересів.

Результати процесуальної діяльності, здійсненої поза межами процесуального строку є юридично нікчемними, а тому не можуть використовуватися як підстава для провадження процесуальних дій, а також для обгрунтування процесуальних рішень. Так, слідчі дії не можна провадити після закінчення строків досудового розслідування (ч. 8 ст. 223 КПК).

У ст. 116 КПК сформульовано процесуальну презумпцію, згідно з якою процесуальний строк не вважається пропущеним, якщо відповідний документ вчасно, тобто до закінчення граничного строку передано на пошту або уповноваженій посадовій особі. Останньою є та, котра вправі вирішити питання, поставлене у скарзі чи іншому поданому документі, або вчинити дії із належного її спрямування (наприклад, суддя місцевого суду у зв'язку із надходженням апеляції повинен надіслати її разом із матеріалами кримінального провадження до суду апеляційної інстанції (ч. 1 ст. 397 КПК).

Додержання процесуальних строків є важливим у аспекті забезпечення прав учасників кримінального провадження. Закінчення строків у деяких випадках може свідчити про втрату окремих прав, наприклад, на ініціювання апеляційного перегляду судового рішення (ст. 395 КПК).

Строки кримінального провадження щодо певної категорії осіб можуть бути скорочені порівняно із строками провадження щодо інших категорій осіб. Так, кримінальне провадження щодо особи, яка тримається під вартою, неповнолітньої особи повинно бути здійснено невідкладно і розглянуто в суді першочергово (ч. 4 ст. 28 КПК).

На посиленні контролю за своєчасним розглядом судових справ, особливо за тими, у яких підсудні утримуються під вартою, наголошено і у п. 2 ППВС від 1 квітня 1994 року № 3 "Про строки розгляду судами України кримінальних і цивільних справ" (Із змінами, внесеними згідно з ППВС від 3 грудня 1997 року № 12)1. Цією постановою суддям рекомендовано ретельно проводити підготовку справ до судового розгляду, зважаючи на те, що упущення і недбалість на цій стадії призводять не тільки до тяганини при розгляді справ, а й до порушень прав учасників судового розгляду та постановления незаконних і необгрунтованих рішень (абз. 2 п. 4).

Недотримання розумних строків слідчим, прокурором під час досудового розслідування може бути оскаржено в порядку, встановленому ст. 308 КПК.

Пропущений із поважних причин строк повинен бути поновлений за клопотанням заінтересованої особи ухвалою слідчого судді, суду (ст. 117 КПК). Поважними причинами пропуску строку можуть бути визнані тяжка хвороба, відрядження, стихійне лихо, незаконне позбавлення свободи та інші обставини, внаслідок яких особа не мала реальної змоги вчасно подати скаргу чи інший документ. Заінтересованими особами є як учасник кримінального провадження, так і особа, яка не е його учасником, котрі сподіваються на вигідне для себе чи осіб, яких вони представляють, рішення, що буде прийнято чи уже прийнято за результатами кримінального провадження.

Клопотання про поновлення строку під час досудового провадження може бути подано як слідчому чи прокурору, так і слідчому судді. Висновок про те, чи було пропущено строк з поважних причин, вправі зробити лише слідчий суддя у прийнятій ним ухвалі. Ухвала слідчого судді про поновлення чи відмову у поновленні процесуального строку оскарженню під час досудового розслідування не підлягає, але заперечення проти неї можуть бути подані під час підготовчого провадження у суді (ч. 3 ст. 309 КПК).

У деяких випадках вчасне подання скарги на процесуальне рішення зупиняє чи припиняє його виконання. Однак, якщо скарга на це рішення подана з порушенням граничного чи іншого "розумного" строку, то заявлення клопотання про його відновлення не зупиняє і не припиняє виконання оскаржуваного рішення.

У судових провадженнях питання про поновлення пропущеного строку вирішує суд, який здійснює відповідне провадження.