Виникнення і розвиток педагогічної психології

План

1. Зародження педагогічної психології в надрах педагогіки та філософії.

2. Педагогічна психологія у середньовіччі та в епоху Відродження.

3. Ідеї педагогічної психології Просвітництва.

4. Становлення і розвиток педагогічної психології в Україні.

Педагогічна психологія як самостійна наука має відно­сно нетривалу історію. Важливі її ідеї були сформульовані в межах філософії, медицини, загальної психології. Це стосувалося окремих психологічних характеристик вихо­вання, а пізніше — навчання. Наукові підходи до аналізу освітніх процесів започатковані у межах класичних напрямів психології. Формування цілісних концепцій навчання та виховання розпочалося у середині XX ст. із функціонуванням педагогічної психології як самостійної галузі психологічного знання.

І.А. Зимня виділяє три етапи становлення й розвитку педагогічної психології

• Перший етап - із середини XVII в. і до кінця XIX в. може бути названий загальнодидактичним.

• Другий етап - з кінця XIX в. до початку 50-х років XX в., коли педагогічна психологія початку оформлятися в самостійну галузь, акумулювавши досягнення педагогічної думки попередніх сторіч.

• Третій етап - із середини XX в. і дотепер. Підставою для виділення цього етапу служить створення цілого ряду власно психологічних теорій навчання, тобто розробка теоретичних основ педагогічної психології.

Передумови виникнення педагогічної психології. Зародження педагогічної психології у давньому світі

У давні часи психологічні знання, що стосувалися про­блематики педагогічної психології, розвивалися невіддільно від філософії та медицини. Особливо переймалися нею античні мислителі.

Давньогрецький філософ Демокріт (прибл. 160—371 до н. є.) доводив, що моральні прин­ципи людина не отримує від народження, а вони форму­ються у неї завдяки вихованню, вправлянню, цілеспрямо­ваному виробленню здатності добре думати, Добре, говорити і добре працювати. А неосвічена людина, нара­жаючись на негідний приклад, втрачає свою людську сут­ність. Виховання є особливо важливою і важкою справою.

Багато уваги приділяв залежності поведінки людини від її моральності (реалізованого у вчинках блага) Сократ (469— 399 до н. е.), на переконання якого, передумовою мораль­ності є знання, що таке добро. З цим пов'язана необхід­ність учити людей бачити відмінності між добрим і поганим, відповідно оцінювати їх поведінку. Пізнавши цю відмінність, людина починає по-справжньому пізнавати себе. З часом Сократ проголосив людину центром пізна­вального інтересу («Пізнай самого себе»), закликаючи до аналізу власних вчинків, свого ставлення до них.

Платон (427—347 до н. є.) був переконаний, що душа людини складається з жадаючої душі і пристрасного духу, які повинні підкорятися розумній душі, яка шукає пра­вильний (моральний) шлях і спрямовує на нього. Тому важливо, щоб душа розвивалася гармонійно з тілом. Не менш важливим він вважав саморозвиток особистості, оскільки «людина володіє силою справжнього внутріш­нього впливу на себе та на свої здібності». Люди повинні вірити, що після смерті душа відповідає за дії тіла, і це змусить їх перед неминучістю кари за негідні вчинки дбати про дотримання моралі та обов'язку.

Із цими міркуваннями Платона не погоджувався Арістотель (384/383 — 322/321 до н. е.), який стверджував, що «душу від тіла відокремити не можна», бо переживає, мислить, навчається не душа, а весь організм. Він першим в історії європейської цивілізації заявив про необхідність виховання, співвіднесення його методів із рівнем психіч­ного розвитку дитини, вмотивованого використанням виховних методів. Тому для маленьких дітей важливі режим дня, правильне харчування, гігієна; а в 7—14-річ-ному віці — розвиток рухів, відчуттів, пам'яті, прагнення.

Арістотель переконував у необхідності виховання у дітей уміння поєднувати почуття з раціональним пізнан­ням світу. Важливу роль відводив мистецтву, особливо драматичному, яке, збуджуючи емоції, сприяє катарсису (очищенню від афектів), виховує культуру почуттів, пра­гнення до моральної поведінки. Багато уваги приділяв піз­навальним процесам, розвитку пізнавальних функцій: від­чуттів, пам'яті, мислення.

Стоїки — мислителі, що представляли філософську течію доби еллінізму (III ст. до н. є. — середина І ст. н. е.), вірили в силу розуму, знання, вбачали в афектах «псуван­ня розуму», бо вони виникають через «неправильну» його діяльність. Вони доводили, що тільки вільний від емоцій­них потрясінь розум здатний правильно керувати поведін­кою, допомогти реалізувати людині свої призначення та обов'язок, зберігати внутрішню волю.

Стоїкам заперечували епікурейці — послідовники вчення грецького філософа матеріаліста Епікура (342— 270 до н. е.), які виправдовували прагнення людини до задоволення чуттєвих інстинктів, отримання чуттєвих насолод. Вони переконували у непередбачуваності людсь­кого існування, можливості довільних відхилень, не ви­знавали неминучої зумовленості вчинків, обстоювали сво­боду вибору, право особистості діяти на власний розсуд.

В античному світі багато прихильників мала ідея, за якою непересічна особистість має право на власну позицію, а її вчинки потрібно оцінювати за іншими етичними нормами, ніж вчинки простої людини. Виразниками її були кініки — представники філософської школи, які не визнавали безумовної ролі моральних приписів суспіль­ства, закликали до аскетизму як засобу досягнення духов­ної свободи, до самовдосконалення — як шляху до себе, що обмежує залежність від зовнішнього світу. Таке самовдос­коналення, на їх погляд, доцільно починати з раннього дитинства у спеціальних школах.

Етапами морального розвитку і навчання у цих школах вважали аскезу — відмову від комфорту і суспільних благ; ападейкію — ігнорування нагромаджених суспільством знань; автаркію — ігнорування суспільної думки. Зага­лом ідеї кініків ґрунтувалися на негативному ставленні до суспільства, досягнень культури. Вони не мали постійного житла, недбало одягалися, обмежували себе в їжі, ігнору­вали багато правил гігієни, вчилися бути непіддатними суспільним звичаям, традиціям тощо.