Ст. 403 Невиконання наказу

Злочин є різновидом невиконання наказу командира, тому на нього повністю поширюються положення про об'єкт посягання, поняття наказу, суб'єкт злочину, зміст тяжких наслідків, що наведені при описанні непокори (ст. 402).

Об'єктивна сторона злочину полягає у невиконанні чи неточ­ному виконанні наказу, настанні тяжких наслідків та наявності причинного зв'язку між невиконанням чи неналежним виконанням наказу та настанням тяжких наслідків. При невиконанні наказу відсутні ознаки, необхідні для визнання діяння непокорою. Від­сутні, зокрема, відкрита заява про небажання виконувати наказ і демонстративні дії, що свідчать про небажання підлеглого підко­рятися наказу свого начальника.

Злочин вважається закінченим з моменту настання тяжких на­слідків.

На відміну від непокори (ст. 402), яка вчинюється тільки умисно, невиконання наказу (ст. 403) характеризується лише необережною формою вини. При цьому винний не передбачає можливості не­виконання наказу та настання тяжких наслідків, хоч повинен був і міг це передбачити (злочинна недбалість), або свідомо не виконує наказ, легковажно розраховуючи на певні обставини, завдяки яким наказ буде виконаний і тяжкі наслідки не настануть (злочинна са­мовпевненість).

Кваліфікуючими ознаками є невиконання наказу а) в умовах воєнного стану і б) в бойовій обстановці (ч. 2 ст. 402).

Ст. 404 Опір начальникові або примушування його до порушення службових обов'язків

Суспільна небезпека цих злочи­нів полягає в тому, що винний відкрито й зухвало втручається в службову діяльність начальника або іншого військовослужбовця, здійснювану в інтересах військового порядку, з метою припинити або змінити її законний характер.

Основним безпосереднім об'єктом злочину є порядок війсь­кової підпорядкованості, що забезпечує нормальну службову дія­льність командирів (начальників) або інших осіб, що виконують обов'язки з військової служби. Додатковим безпосереднім об'єк­том цього злочину може бути здоров'я цих осіб, а передбаченого ч. 4 ст. 404 - їх життя.

Потерпілими від цього злочину можуть бути командири (на­чальники) та інші особи, що виконують обов'язки з військової служби. До останніх належать військовослужбовці, що перебу­вають у складі варти, вахти, патруля або нарядів внутрішньої служби, та інші військовослужбовці, які виконують певні обов'язки з військової служби.

Об'єктивна сторона розглядуваного злочину передбачає: 1) опір начальникові, а також іншій особі, яка виконує покладені на неї обов'язки з військової служби; 2) примушування цих осіб до порушення покладених на них обов'язків з військової служби.

Опір виражається у діях, спрямованих на перешкоджання на­чальникам та іншим особам виконувати покладені на них обов'яз­ки з військової служби.

Опір може вчинюватися тільки під час виконання начальником або іншою особою того чи іншого обов'язку з військової служби. Він може і не супроводжуватися насильством, а виражатися у створенні перепон, у спробі вирватися під час затримання.

Примушування характеризується а) застосуванням до началь­ника чи іншої особи, яка виконує обов'язки з військової служби, психічного чи фізичного насильства; б) пред'явленням конкретних вимог, спрямованих на протизаконне припинення або зміну харак­теру їх службової діяльності.

Якщо під час застосування насильства до військовослужбовця не будуть пред'явлені конкретні вимоги про порушення обов'язків із військової служби, то подібні дії можуть бути кваліфіковані як погроза або насильство щодо начальника (ст. 405), або як опір.

Примушування може стосуватися службових дій, які викону­ються як у момент примушування, так і до дій, які повинні (або можуть) виконуватися у майбутньому.

Злочини визнаються закінченими з моменту фактичного вчинен­ня опору або примушування, незалежно від того, чи вдалося винно­му перешкодити військовослужбовцеві виконати покладені на нього обов'язки з військової служби або примусити їх порушити.

Кваліфікуючими ознаками злочину є: а) вчинення його гру­пою осіб; б) із застосуванням зброї; в) спричинення тяжких нас­лідків (ч. 2 ст. 404), особливо кваліфікуючими - вчинення зло­чину: а) в умовах воєнного стану; б) в бойовій обстановці (ч. 3 ст. 404) та в) якщо кваліфікований склад злочину був пов'язаний з умисним вбивством потерпілого (ч. 4 ст. 404).

Для наявності групи як кваліфікуючої ознаки не обов'язково, щоб між винними відбулася попередня домовленість про скоєння злочину. Спільність умислу і сумісність дій може виникнути під час вчинення опору чи примушування. Необхідно тільки, щоб кож­на особа усвідомлювала, що вона чинить опір чи примушування разом з іншими особами.

Застосування зброї означає безпосередній вплив холодною чи вогнепальною, а також іншою стрілецькою зброєю, яка є у вин­ного, на осіб, котрим вчинюється опір або які примушуються до порушення обов'язків з військової служби. Зброя в цих випадках використовується як засіб психічного чи фізичного насильства. Погроза словами застосувати зброю, без вчинення за допомогою зброї конкретних дій (добування зброї, виконання пострілу вгору, вбік тощо), не є обтяжуючою обставиною, передбаченою ч. 2 ст. 404.

Під зброєю розуміється як вогнепальна (у тому числі і гладкоствольна мисливська), так і пневматична, спортивна та холодна зброя, ракетниці, будівельні пістолети тощо. При цьому не має значення, перебувала вона у винного на законних підставах чи ні. В останньому випадку дії винного треба кваліфікувати ще й за ст. 263.

Тяжкими наслідками можуть визнаватися зрив бойового за­вдання, заподіяння державі великої майнової шкоди, нанесення тяжкого тілесного ушкодження особі, яка виконує обов'язки з військової служби, заподіяння середньої тяжкості тілесних ушко­джень декільком особам чи смерті з необережності. Тяжкість на­слідків визначається з урахуванням конкретних обставин справи.

При цьому умисне заподіяння під час опору чи примушування тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження, а також необережне спричинення смерті не тягне за собою додаткової ква­ліфікації за статтями про злочини проти особи. Опір або приму­шування, внаслідок якого були умисно заподіяні тяжкі тілесні ушкодження, які потягли за собою смерть потерпілого, необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів - за ч. 2 ст. 404 і ч. 2 ст. 121.

Кваліфікація злочину за ч. 4 ст. 404 не потребує додаткової кваліфікації за п. 8 ч. 2 ст. 115 (вбивство особи у зв'язку з вико­нанням нею службового обов'язку). Опір чи примушування, пов'я­зані із замахом на умисне вбивство, кваліфікуються за відповідною частиною ст. 15 і ч. 4 ст. 404.

Розглядуваний злочин треба відмежовувати від суміжних су­спільно небезпечних діянь. Так, вчинення військовослужбовцем опо­ру представникові влади або працівникові правоохоронного орга­ну під час виконання ними службових обов'язків, члену громадсь­кого формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві під час виконання цими особами покладених на них обов'язків щодо охорони громадського порядку кваліфікується за відповідною частиною ст. 342.

Вчинення військовослужбовцем у процесі хуліганських дій опору представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов'язки з охорони громадського порядку, чи ін­шим громадянам, які припиняли хуліганські дії (навіть із числа військовослужбовців), повинно кваліфікуватися за ч. 3, а за наяв­ності відповідних ознак - за ч. 4 ст. 296.

Примушування працівників правоохоронних органів, держав­них діячів чи суддів із числа військовослужбовців до порушення ними обов'язків, пов'язаних із відправленням правосуддя або роз­криттям злочинів або інших правопорушень чи запобігання їм, треба кваліфікувати за статтями, що передбачають відповідаль­ність за злочини проти авторитету органів державної влади, орга­нів місцевого самоврядування та об'єднань громадян чи злочини проти правосуддя. Якщо такими діями було вчинено ще й пося­гання на встановлений законодавством порядок несення або про­ходження військової служби, скоєне треба кваліфікувати також і за ст. 404.

З суб'єктивної сторони опір і примушування характеризуються тільки прямим умислом. Психічне ставлення до тяжких наслідків, передбачених у ч. 2 ст. 404, може характеризуватися як умисною формою вини, так і необережною, а щодо настання смерті (ч. 4 ст. 404) - прямим або непрямим умислом.

Суб'єктом злочинів можуть бути військовослужбовці рядово­го, сержантського й старшинського складу, прапорщики й мічма­ни, а також особи офіцерського складу.