2. Злочини, що посягають на порядок взаємовідносин між військовослужбовцями

За своїм службовим становищем і військовим званням військо­вослужбовці можуть бути начальниками або підлеглими стосовно інших військовослужбовців. Начальник має право віддавати нака­зи підлеглому військовослужбовцеві і зобов'язаний перевіряти їх виконання. Підлеглі зобов'язані беззастережно виконувати накази начальника, крім випадків віддання явно злочинного наказу, і ста­витися до нього з повагою. «Наказ має бути виконаний сумлінно, точно та у встановлений строк».

Ст. 402 Непокора

Непокора посягає на встановлений поря­док підлеглості і породжує неорганізованість і безладдя у військах, порушує твердий статутний порядок, негативно позначається на боєготовності та боєздатності військ.

З об'єктивної сторони непокора виражається у відкритій від­мові від виконання наказу або в іншому навмисному невиконанні наказу.

Наказ (службове розпорядження) - це обов'язкова для вико­нання вимога командира (начальника) про вчинення або не вчинення підлеглим будь-якої дії по службі. Наказ може бути відда­ний письмово або усно, безпосередньо підлеглому чи через інших осіб. У деяких випадках спеціальними актами визначена певна форма віддання наказу, яка повинна додержуватися. Наприклад, з питань витрати грошей вимагається письмовий наказ начальника-розпорядника цих коштів.

Відповідальність за ст. 402 настає за невиконання наказу, який містить конкретну вимогу, що звернена до визначеної особи або певної групи осіб. Невиконання вимог загальних обов'язкових норм, що містяться у статутах, порадниках, інструкціях, наказах, які мають загальний характер і установлюють визначені функції чи норми поведінки, не може розглядатися як непокора. Відпові­дальність за невиконання загальних розпоряджень може наставати як за недбале ставлення до служби. За порушення ж статутних правил вартової (вахтової) служби чи патрулювання, правил пово­дження зі зброєю, а також із речовинами й предметами, що стано­влять підвищену небезпеку для оточення, правил водіння або екс­плуатації машин тощо відповідальність настає за спеціальними нормами про військові злочини.

Відкрита відмова виконати наказ начальника виражається в усній або письмовій заяві підлеглого про небажання виконувати одержаний ним наказ чи в мовчазному демонстративному вчи­ненні дій, які свідчать про те, що наказ не буде виконуватися.

Суспільна небезпечність (злочинність) розглядуваного діяння відсутня, якщо непокора являє собою невиконання незаконного наказу (тобто відданого невідповідною особою чи не в належній формі, або поза межами її повноважень, чи такого, що за змістом суперечить чинному законодавству, або пов'язаного з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина). Криміна­льна відповідальність виключається і в разі, коли причиною непо­кори є наказ, виконання якого пов'язане із вчиненням злочину. В цьому випадку враховуються положення ч. 3 ст. 41.

При іншому умисному невиконанні наказу особа, яка одержала наказ, відкрито не заявляє, що вона не буде виконувати наказ на­чальника, але й не виконує його (навмисно не виконує зазначених у наказі дій, вчинює дії, які заборонені наказом, або неточно вико­нує вимоги, що містяться у наказі).

Непокора вважається закінченим злочином з моменту відкритої відмови від виконання наказу або з моменту навмисного його не­виконання, незалежно від настання наслідків.

Суб'єктом злочину може бути військовослужбовець, який за своїм службовим становищем чи військовим званням є підлеглим начальникові, що віддав наказ.

Із суб'єктивної сторони непокора характеризується умисною формою вини.

Кваліфікуючими ознаками є: а) непокора, вчинена групою осіб, або б) така, що спричинила тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 402), а особливо кваліфікуючими - непокора вчинена: а) в умовах воєнного стану; б) в бойовій обстановці (ч. 3 ст. 402).

Групова непокора передбачає дію двох або більше військово­службовців, об'єднаних спільністю умислу. При груповій непокорі кожний, хто відмовився від виконання наказу, усвідомлює, що не­покора здійснюється ним разом з іншими військовослужбовцями у складі групи. Для групової непокори наявність попередньої змови не є обов'язковою. Наявність такої змови свідчить про більш не­безпечну форму групової непокори і може враховуватися при при­значенні покарання у якості обставини, яка обтяжує покарання (п. 2 ч. 1 ст. 67). Якщо непокора вчинена військовослужбовцем за підмовою іншої особи (у т. ч. й іншого військовослужбовця), то перша особа (військовослужбовець), що не виконала наказ, відпо­відає як виконавець, а друга - як підбурювач - за ч. 4 ст. 27 і від­повідною частиною ст. 402.

Питання про наявність тяжких наслідків вирішується з ураху­ванням усіх обставин конкретного факту непокори. До тяжких на­слідків належать, зокрема, зрив певних заходів щодо забезпечення постійної бойової готовності частини, підрозділу, зрив бойового завдання, настання нещасних випадків із людьми, знищення або пошкодження бойової техніки, заподіяння серйозної майнової шкоди тощо. Для кваліфікації злочину за ч. 2 ст. 402 необхідна на­явність причинного зв'язку між непокорою та настанням тяжких наслідків, а також умисної або необережної вини суб'єкта злочину щодо наслідків.