9.​ Загальна характеристика релігійної філософії Середньовіччя.

У середньовічному, заснованому на християнській релігії, світогляді світ уперше знаходить часовий вектор — від створення його Богом до майбутнього «страшного суду». Історія одержує спрямованість. Центральне місце людини у світі зумовлене тим, що вона є вищим творінням Бога, створена за образом і подобою Божими Істотна відмінність людини від всього іншого предметного світу, вбачалося в духовності; за цим же критерієм порівнювалися всі люди. Для християнської релігії немає ні іудея, ні елліна — усі люди несуть у собі духовне начало і усі вони рівні перед лицем Божим Визнання природної (людина — творіння Бога) і духовної рівності людей було величезним кроком вперед у самопізнанні людини, але кроком суперечливим. Воно аж ніяк не означало визнання соціальної, економічної, політичної рівності: усі люди раби Божі. незалежно від їхнього суспільного становища.

У зв'язку з загальним світоглядним переворотом у розумінні місця людини у світі і статусу самої людини в теологізованій філософії середніх століть відбувається зміна основних тем, що підлягають осмисленню. Оскільки пафос християнства закладений в ідеї особистого порятунку; філософія прагне осмислити особистісні механізми самооцінки людини — совість, релігійний мотив, самосвідомість. Осередок духовності людини — віра; розуму приділялася другорядна роль. Центральним пунктом проблематики стає внутрішній світ людини. На відміну від античного культу людської тілесності, милування його красою, у середньовічному світогляді людська плоть розумілася як носій гріховності, тому її необхідно постійно приборкувати, умертвляти. Крім відношення «Бог — людина» найважливішою темою середньовічного філософствування була тема відносин Бога і створеного ним світу. Особливо пильно обговорювалася ця тема в тому напрямі думки, що одержав назву «схоластика» (ХІ-ХІ ст.ст.)

10.​ Натурфілософські та гуманістичні ідеї філософії епохи Відродження.

Натурфілософія – це спроба пояснити й витлумачити оточуючий світ та природу, спираючись на результати наукових досліджень. Тим самим вирішуються суто філософські питання щодо будови світу та місця в ньому людини. Термін «натурфіло­софія» вперше використав давньоримський філософ Сенека. Специ­фіка ренесансного світовідчуття сприяла розвитку натурфілософ­ських учень, які стали одним з провідних філософських напрямів цієї історичної епохи та заклали підґрунтя подальшого розвитку європейської філософії, Серед представників натурфілософсько­го напряму — геніальний митець Леонардо да Вінчі, великі вчені Микола Копернік і Галілео Галілей, одна з найгероїчніших по­статей в історії світової філософії Джордано Бруно та ін.Натурфілософські ідеї присутні і в працях засновника рево­люційного вчення про геліоцентричну систему Всесвіту польсь­кого вченого Миколи Коперніка. Він написав працю «Про обертання небесних сфер». Продовжуючи вважати Бога першопричиною світу, він доповнював цю ідею принципом саморозвитку Всесвіту, що сприяло звільненню люд­ської думки від церковних впливів. Копернік створив і обґрунтував геліоцентричну теорію. Вона повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому, і відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.Джордано Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та вчення про множинності світів, обстоював пантеїзм, вважаючи основою Всесвіту світову душу, яка пізнається через світові закони. Він вважав, що природа і Бог є в речах. Д.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може знищуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але і його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту. Через любов до мудрості людина впадає в стан «героїчного ентузіазму», що відкриває межі пізнання Все­світу та самої себе.

Отже, представники натурфілософського напряму філософії епохи Відродження намагалися зрозуміти природу оточуючого світу, спираючись на наукові, емпірично доведені  а не на християнські релігійні доктрини, як це було в епоху Середньовіч­чя. Тому саме цей напрям найбільшою мірою стимулював бурхли­вий розвиток природничого знання, яке згодом визначатиме сві­тоглядну основу Нового часу.Гуманістична спрямованість філософії Відродження.

. Обдарованих людей в епоху Відродження оточують майже релігійним поклонінням: їх шанують так, як в античності героїв, а в середні віки – святих. У Джованні Піко делла Мірандоли (1463 – 1494 р.р.) в його знаменитій «Промові про гідність людини» людина – не просто природна істота, але – творець самого себе і цим відрізняється від інших природних істот. В епоху Відродження поступово слабшають характерні для середньовіччя переконання в гріховності людини, її споконвічній зіпсованості, в результаті чого людина вже не потребує божественної благодаті для свого спасіння.

В епоху Відродження творча діяльність набуває свого роду сакрального (священного) характеру. З її допомогою людина не просто задовольняє свої земні потреби, вона створює новий світ і найвище, що в ньому є – самого себе.Тим самим здійснюється повернення – але вже на новій основі – до запровадженого Сократом антропоцентризму, тобто, вчення, в центрі уваги якого міститься людина.

В соціальній філософії в епоху Відродження порівняно із Середньовіччям також відбуваються певні суттєві зрушення. Так, зокрема, якщо Фома Аквінський в своїх «Коментарях до Аристотелевої «Політики» стверджував, що «війна є природна справа», то Еразм Роттердамський у творі «Війна мила тим, хто не відчув її на собі» (1515 р.) написав: «Є в світі нещастя, якого слід наполегливо уникати. Треба захищатись від нього всіма засобами, відганяти його з усіх сил . Цим лихом є війна. Немає воістину речі, згубнішої за неї. Саме вона наносить людям найболючіші рани». Еразму ж належать і такі слова, записані в його «Скарзі миру» (1517 р.): «Як можна, щоб ті самі уста голосно славили миролюбного Христа і вихваляли війну?»Не менш важливі зміни відбулись і в антропології, тобто, у вченні про людину. У розвиток ідеї Аристотеля про те, що людина є «істота суспільна» і водночас «тварина політична» Н. Кузанський (1401 – 1464) проголошує: «Людина є світ, тільки не абсолютно весь, а людський світ». Тим самим складається ланцюг ідей щодо природно-соціального походження і суті людини: від Аристотеля до Кузанського і – в подальшому – від Кузанського до Маркса, якому саме належать слова про те, що «людина є світ людини, держава, суспільство», і про те, що «сутність людини – сукупність суспільних відносин».

античністю поняття гуманізму: тепер це вже не просто людяність як співчуття однієї людини іншій людині, а ставлення до людини як до найвищої цінності, як відстоювання і захист її незаперечних прав на свободу, щастя, всебічний розвиток і прояв своїх здібностей

11. Загальна характеристика філософії Нового часу. Емпіризм та раціоналізм. Історичними передумовами формування філософії Нового ча­су є утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукова революція XVI—XVII ст., становлення експери­ментального природознавства. Вона обстоювала свої засадові принципи в боротьбі з феодальною ідеологією, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні на­дбання епохи Відродження.

Філософська парадигма Нового часу створила сприятливі умови для існування філософського матеріалізму у власному розумінні цього слова.

Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв’язок з проблемами ме­тодології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний за­сіб морального й соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи й щастя.

В цей час складалися два неначе протилежні напрями в теорії пізнання — емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм проголошує, що наукове пізнан­ня отримує основний зміст від чуттєвого досвіду, у знаннях не­має нічого, чого раніше не було б у чуттєвому досвіді суб’єкта пі­знання. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність ро­зуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм уважали математику, а головними ха­рактерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність і суттєвість. Раціоналізм протистоїть ірраціоналізму й емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють чи підтримують як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основним представником раціоналізму є дуаліст Декарт.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачала в роз­робці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології.