Клініко-лабораторна характеристика ступенів активності запального процесу при счв

Показник	Ступінь активності процесу
	високий	середній	низький
Температура тіла	Вища 38 °С	Нижча 38 °С	Нормальна
Схуднення	Виражене	Помірне	Відсутнє
Ураження шкіри	«Метелик» і ерите­ма вовчакового типу	Ексудативна еритема	Дискоїдні вогнища
Поліартрит	Г острий	Підгострий	Артралгія
Перикардит	Випітний	Сухий	Адгезивний
Міокардит	Полівогнищевий, дифузний	Вогнищевий	Кардіосклероз, дистрофія міокарда
Ендокардит	Ураження багатьох клапанів	Ураження одного (двостулкового) клапана	Недостатність двостулкового клапана
Плеврит	Випітний	Сухий	Адгезивний
Пневмоніт	Гострий (васкуліт)	Хронічний	Пневмофіброз
Нервова система	Гострий енцефало- радикулоневрит	Енцефалоневрит	Поліневрит
Нефрит	Нефротичний синдром	Нефротичний або сечовий синдром	Хронічний гломерулонефрит
Гемоглобін, г/л	Менше 100	100—110	120
ШОЕ, мм/год	45 і більше	30—40	16—20
Фібриноген	6	5	Менше 5
Загальний білок, г/л	70—80	80—90	90
Альбуміни, %	30—35	40—45	49—60
Глобуліни
Альфа-2, %	13—17	11—12	10—11
Гама, %	зо-^ю	24—25	20—23
LE-клітини (титр)	6:1000 лейкоцитів	1—2:1000 лейкоцитів	Поодинокі або відсутні
Антитіла до ядерно­го антигену (титр)	1:128 і більше	1:64	1:32
Антитіла до ДНК (титр)	Високий	Середній	Низький

Лікування хворих на СЧВ тривале і залежить від ступеня активності процесу і ха­рактеру його перебігу. Проте завжди потрібно уникати необгрунтованого введення вакцин, сироваток, призначення лікарських засобів, підвищеного сонячного опро­мінення, переохолодження, фізіотерапевтичного лікування. У хворих має бути регла­ментований режим роботи і відпочинку. Харчування має бути повноцінним, містити достатню кількість вітамінів, білків, обмежується споживання солі і легкозасвоюва­них вуглеводів.

Перший етап лікування хворих на СЧВ проводять у спеціалізованому ревмато­логічному стаціонарі.

Хворому призначають постільний режим. Першочерговими засобами лікування є глюкокортикостероїди, які справляють потужну протизапальну і відносно менше ви­ражену імунодепресивну дію, тому швидко й активно пригнічують основні клінічні прояви хвороби.

Абсолютними показаннями до призначення глюкокортикоїдів є тяжкий загаль­ний стан хворого, ексудативні зміни в порожнині перикарда, що загрожують розвит­ком тампонади серця, тромбоцитопенічна пурпура з критичним зменшенням кіль­кості тромбоцитів, гемолітична анемія, що досягає критичного рівня, і тяжке уражен­ня ЦНС.

У разі гострого і підгострого перебігу захворювання, високого (III) ступеня актив­ності процесу призначають великі дози глюкокортикоїдів (50—60мг преднізолону або 40—48мг метилпреднізолону на добу). Якщо виявляють ураження нирок (люпус-не- фрит) і ЦНС (енцефаліт, менінгоенцефаліт, церебральний васкуліт) призначають мак­симальні дози глюкокортикоїдів (60—80мг преднізолону, інколи 100мг, або 64— 80мг метилпреднізолону на добу) протягом кількох місяців до ліквідації або макси­мального зменшення вираженості вказаних клінічних ознак. Іноді спочатку признача­ють дуже великі дози глюкокортикостероїдів коротким курсом — пульс-терапію ме- тилпреднізолоном — 1000мг 1раз на день внутрішньовенно протягом 3 днів.

У разі підгострого перебігу і помірного (II) ступеня активності призначають се­редні дози глюкокортикоїдів. Поліартрит і серозит, що часто є ранніми клінічними проявами захворювання, зникають навіть за умови порівняно невеликих доз (20— 30 мг преднізолону або 16—24 мг метилпреднізолону). Однак, якщо ці явища супро­воджуються підвищеною температурою тіла, ураженням серця (люпус-кардит) і ле­генів (люпус-пневмонит), доза глюкокортикоїдів має бути більшою (40 мг преднізо­лону або 32 мг метилпреднізолону).

Якщо преднізолон чи метилпреднізолон неефективні, їх замінюють іншими глю- кокортикоїдами — тріамцинолоном, дексаметазоном, бетаметазоном.

Після значного клінічного поліпшення і стабілізації лабораторних показників (нормалізація або значне зниження вмісту у-глобулінів, зникнення LE-клітин тощо), але не раніше ніж через 1,5—2 міс. від початку лікування, потрібно поступово повільно зменшувати дози глюкокортикоїдів (частіше до 1/4 таблетки на тиждень, а далі ще повільніше). Зменшення дози глюкокортикоїдів потрібно розпочинати в стаціонарі, а продовжувати в амбулаторних умовах з обов’язковим контролем за ста­ном пацієнта. Підтримувальна доза преднізолону становить 5—15 мг на добу.

Глюкокортикоїдна терапія протипоказана при гнійній інфекції, шлунково-киш­ковій кровотечі, перфоративній виразці.

Побічна дія глюкокортикоїдів проявляється розвитком кушингоїду, гірсутизму, екхімозів, стрий, акне, що виникають у багатьох хворих, які довше вживають препа­рати. Небезпечними для пацієнта є й такі ускладнення, як стероїдна виразка, загост­рення вогнищевої інфекції, порушення мінерального обміну, психози. Тому для за­побігання ускладненням кортикоїдної терапії потрібно дотримуватися відповідних правил. Для запобігання розвитку пептичних виразок хворим радять вживати ме­ханічно-, термічно-, хімічнощадну їжу, лужні мінеральні води, а також фамотидин або омепразол і де-нол. При вогнищевій стрепто- і стафілококовій інфекції в комп­лексне лікування включають протизапальну терапію, а при кандидамікозі — проти­грибкову. Для запобігання порушенням мінерального і водного обміну здійснюють контроль за вмістом калію і кальцію в сироватці крові. Якщо є відхилення показників у бік зменшення, призначають замінну терапію — препарати калію і кальцію.

Протипоказаннями до застосування глюкокортикоїдів є стероїдний психоз, шлун­ково-кишкові кровотечі, перфоративна виразка, гнійна інфекція.

У разі тяжкого перебігу СЧВ, при якому кортикоїдна терапія не поліпшує стан хворого, показане застосування імунодепресантів.

Імунодепресанти доцільно призначати хворим із нефротичним синдромом, у разі деяких стійких проявів на шкірі, неефективності тривалої (протягом не менше 2 міс.) терапії глюкокортикоїдами у великих дозах, а також за наявності протипоказань до призначення глюкокортикостероїдів.

Препаратами вибору є азатіоприн (імуран) — 50—200 мг на добу не менше 10 тиж., можна в поєднанні з преднізолоном (30 мг); циклофосфан (циклофосфамід) — 50— 200 мг на добу протягом 10 тиж. із подальшим переходом на підтримувальну дозу; ме- тотрексат — 10—15 мг на тиждень — 4—6 тиж., циклоспорин А (сандимун) -— 150 мг на добу з розрахунку 2,5 мг/кг протягом 1 міс.

Лікування імунодепресантами починають у стаціонарі (2—2,5 міс.), після досяг­нення клінічного ефекту (зникнення або зменшення клінічних ознак хвороби, ступеня стероїдної залежності, стійкого зниження лабораторних ознак активності хвороби) дозу зменшують до підтримувальної і лікування продовжують в амбулаторно-диспан­серних умовах, регулярно спостерігаючи за станом хворого протягом 6—36 міс.

Доцільно щомісяця застосовувати імуноглобулін — 0,4 г/кг протягом 5 днів, курс лікування — 3—4 міс., людський лейкоцитний інтерферон — 100—300 000 МО внут- рішньом’язово протягом 2 тиж. Т-активін призначають по 1 мл підшкірно щодня про­тягом 7—14 днів, а далі 1 раз на тиждень протягом кількох місяців.

Амінохінолінові препарати показані при низькій активності процесу на тлі фото­сенсибілізації та помірного ураження шкіри і суглобів. Нерідко їх застосовують од­ночасно з глюкокортикостероїдами. Делагіл призначають по 0,5 г на добу, плакве- ніл — по 0,4 г на добу.

Нестероїдні протизапальні препарати застосовують при артриті, бурситі, полі- міалгії. Перевагу надають специфічним і високоспецифічним інгібіторам ЦОГ-2. Німесулід (німід) призначають по 100 мг 1 раз на день усередину, мелоксикам (мо- валіс) — 7,5 мг 1 раз на добу всередину, целекоксиб — 200 мг 2 рази на день усереди­ну. Рідше призначають неспецифічні інгібітори циклооксигенази — диклофенак (вольтарен, ортофен, диклобер, наклофен) по 150 мг на добу та індометацин (метин- дол) по 150 мг на добу у формі таблеток або свічок.

На тлі терапії глюкокортикостероїдами і цитостатиками застосовують екстракор- поральні методи лікування — плазмаферез, імуносорбцію, опромінення лімфатич­них вузлів (локальне або тотальне).

Для поліпшення мікроциркуляції крові застосовують антиагреганти й антикоагу­лянти: гепарин — по 5—10 000 ОД 4 рази на добу підшкірно, дипіридамол (куран- тил) — 150 мг на добу, пентоксифілін (трентал) — 100—200 мг 3 рази на добу.

Профілактика передбачає зменшення впливу чинників, що спричинюють розви­ток СЧВ. Для профілактики прогресування захворювання проводять своєчасну, адек­ватну, комплексну терапію СЧВ. Необхідною умовою досягнення позитивних на­слідків лікування і запобігання розвитку тяжких ускладнень є активна співпраця ліка­ря (фельдшера) і пацієнта. Останнього потрібно переконати у доцільності безперерв­ного, довготривалого лікування. Хворим забороняється перебувати на сонці у від­критому одязі, їм протипоказані фізіотерапевтичні процедури і ультрафіолетове опромінення, уведення вакцин і сироваток.

Прогноз при СЧВ останніми роками значно поліпшився у зв’язку з проведенням комплексного лікування. Якщо рано виявити хворобу і застосувати адекватне систе­матичне лікування, у 90 % хворих вдається досягти ремісії і подовжити тривалість їхнього життя.

Вагітність і пологи можуть несприятливо вплинути на перебіг хвороби, однак якщо процес неактивний, в анамнезі і клінічній картині відсутні дані про ураження нирок, жінці дозволяють вагітніти. Вагітна має перебувати під постійним диспансер­ним спостеріганням, адже у 38—45 % хворих на СЧВ спостерігають ускладнення вагітності, мимовільні викидні, передчасні пологи, у 50 % — смерть плода.