Основні історичні етапи розвитку внутрішньої медицини

Розвиток сестринської справи в Україні

У дохристиянські часи в Україні для зцілення людей використовували лікарські рослини, психотерапію, лікувальні замовляння, масаж тощо.

Зі створенням Київської держави у IX ст. та поширенням християнства у X ст. ак­тивно розвиваються такі форми організації медичної допомоги, як народна, монастир­ська та світська.

Перші згадки про створення стаціонарних лікувальних установ у Київській Русі належать до X ст. Ще княгиня Ольга організувала кілька лікарень, у яких догляд за хворими було доручено жінкам.

Великі князі Володимир у 996 р. та Ярослав Мудрий у 1096 р. закріпили медичну

с

Агапіт Печерський

праву за монастирями. Це сприяло розвитку цер­ковної медицини, на яку великий вплив мала Візан­тійська християнська церква. В XI ст. при церквах та монастирях були облаштовані лікарні, богодільні, келійки для хворих, убогих та безпритульних. Ігу­мен Феодосій заснував у 1070 р. лікарню при Києво- Печерському монастирі, де лікарювали монахи- лікувальники. Найвідомішим із них був св. Агапіт Печерський, який зцілював зіллям та молитвами. Його ім’я «Агапіт» у перекладі з грецької мови означає «'Божественна любов». "Де любов і мило­сердя до знедолених, хворих, калік. Над труною Агапіта у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври розташована ікона з написом «Преп. Агапит-врач безмездньїй», тобто безкоштовний, оскільки він не брав плату за свою працю незалежно від того, Ьув хворим князь чи жебрак. Агапіт Печерський, по суті, був засновником першої тера­певтичної школи в нашій державі.

Лікувальною справою займалася й онука Володимира Мономаха Євпраксія Мсти­славівна (нар. 1108 p.). Вона, отримавши енциклопедичну освіту при княжому дворі, почала свою лікарську діяльність у молодому віці. Свій досвід і знання Євпраксія DKJicuiaу науковий трактат «Мазі». Ця перша в Україні наукова праця написана укра­їнською мовою і є своєрідною енциклопедією тодішніх медичних знань (зберігається в бібліотеці Лоренцо Медичі у Флоренції, Італія). У ній висвітлено питання загальної патології, діагностики, лікування різних хвороб, описано ліки, загальну гігієну, гігієну жінки та дитини, гігієну харчування.

Видатною особистістю XV ст. був Юрій Дрого­бич (Котермак) — один із найосвіченіших медиків свого часу. Народився у місті Дрогобичі. Закінчив Краківський університет, там здобув ступінь бака­лавра, потім магістра; прагнучи вдосконалювати свою освіту, він вступає до Болонського університе­ту (Італія), де удостоюється звання доктора філо­софії та медицини, у цьому ж університеті його оби­рають студентським ректором (1481—1482 pp.); зго­дом викладає медицину в Краківському універси­теті. Ю. Дрогобич мав авторитет енциклопедично освіченої людини. Він опублікував у Римі книгу «Iudicumprognosticon», присвячену переважно ас­трономії і частково медицині. Це була перша в істо­рії друкована праця нашого співвітчизника.

Позитивну роль в охороні здоров’я відіграли ре­лігійні братства: у 1430 р. — Львівське, а в 1615 р. — Юрій Дрогобич (Котермак) Київське. Вони заснували лікарні та притулки, які (14501494)

називали шпиталями.

Розвиткові медицини сприяли й запорожці. Вони відкривали великі шпиталі для лікування поранених у боях козаків. Наприкінці XVI ст. головними шпиталями були Трахтемирівський та Межигірський — при монастирях на Дніпрі, Лебединський — біля Чигирина, Лемківський — біля Овруча.

Наприкінці XVIII ст. українські землі входили до складу двох імперій: Російської та Австро-Угорської. Західна Україна (тодішні Львівська, Станіславська і Тернопіль­ська губернії, інакше — Галичина, та частина Волині, інакше — Лодомирія) за часів панування Австро-Угорщини та панської Польщі перебували у винятково тяжких соціально-економічних умовах.

Для поліпшення медичної опіки над населенням, розвитку медичної освіти і на­уки у королівстві Галичина та Лодомирія декретом від 22 грудня 1772 р. імператриця Австрії Марія Терезія призначила доктора медицини Андрея Крупинського крайо­вим протомедиком Галичини. Йому було доручено створити на західноукраїнських землях систему медичної служби і медичної освіти. Відкриття Львівського акушер­ського колегіуму відбулося 1 жовтня 1773 р. Цей день ознаменував зародження се­редньої медичної освіти на західноукраїнських землях.

Перша школа медичних сестер була створена лише у 1895 р. при загальній лікар­ні у Львові. Вона була організована і фінансувалася крайовим відділом охорони здо­ров’я спільно з Товариством Червоного Хреста.

Дещо інакше розвивалася сестринська справа та освіта в Східній Україні.

У 1775 р. сенат видав наказ про створення у Києві урядового шпиталю. У 1792 р. в місті було відкрито військовий шпиталь. З 1786 р. при Кирилівському монастирі по­чав діяти будинок для інвалідів.

Кримська війна (1853 р.) визначила початок нового етапу в розвитку сестринської справи. У цей час М.І. Пирогов прийняв пропозицію щодо залучення сестер милосер­дя в Кримській кампанії. Перші в історії медицини жінки почали надавати допомогу пораненим та хворим воїнам на полі бою.

Із середини XIX ст. були організовані фельдшерські школи в Києві та Харкові. У 1870 р. в Києві відкрито військову фельдшерську школу, а в 1877 р. — курси медич­них сестер.

Важливе значення в розвитку української медичної освіти мав Києво-Могилян- ський колегіум (надалі — академія), який заснував у 1632 р. Київський митрополит Петро Могила, об’єднавши Київське братство зі школою Києво-Печерської лаври.

Багато вихованців Києво-Могилянської академії стали засновниками української та російської медицини (Нестор Амбодик-Максимович, М.М. Тереховський, О.М. Шум- лянський, Д.С. Самойлович).

Надалі розвиток терапевтичних клінік нерозривно пов’язується з медичними фа­культетами університетів.

В Україні перший медичний факультет було створено у 1784 р. при Львівському університеті ім. Цісаря Франца Йосифа, у 1805 р. — при Харківському університеті, а в 1841 р. — при Київському університеті ім. св. Володимира.

Водночас починають формуватися науково-медичні школи. Кращі їхні представ­ники стають яскравими носіями прогресивних соціальних ідей та філософських по­глядів того часу.

Вагомий внесок у розвиток терапії в Україні зробили російські терапевти, зокрема С.П. Боткін (1832—1889) та Г.А. Захар’їн (1830—1897). С.П. Боткін — фундатор фізіологічного, експериментального і водночас суто наукового напряму в клініці внутрішніх хвороб. Упродовж усього свого життя він відстоював нервізм — прин­цип, який був і є характерною рисою вітчизняної терапії. Усім лікарям відоме його вчення про роль інфекції в утворенні жовчних каменів і розвитку катаральної жовтя­ниці (хвороби Боткіна). Тепер установлено, що її причиною є віруси гепатиту (А, В, С, Dта ін.).

Г.А. Захар’їн довів методику збирання анамнезу до найвищої майстерності, яка для терапевтичної клініки є дуже актуальною і сьогодні.

Учнями С.П. Боткіна в українській терапевтичній клініці були B.B. Ляшкевич (1835—1888) та B.T. Покровський (1838—1877). Саме В.Т. Покровський вважається фундатором госпітальної терапевтичної клініки в Україні.

Василь Парменович Образцов — професор, видатний вітчизняний клініцист. Його дослідження і педагогічна діяльність були спрямовані на вдосконалення ме-

тодів клінічного обстеження хворого. Створив і запро­вадив у клінічну практику методи безпосередньої пер­кусії органів грудної клітки, безпосередньої аускуль­тації серця, описав механізм і семіологію ритмів галопа і перепела, бісистолії та ін.

Н

Василь Парменович Образцов (1815—1920)

айбільша заслуга В.П. Образцова у клінічній меди­цині — розробка методики глибокої ковзної методичної пальпації органів черевної порожнини. Спільно з М.Д. Стражеском описав симптоматологію і діагности­ку тромбозу вінцевих артерій.

А

Феофіл Гаврилович Яновський (1860—1928)

ктивну участь у формуванні й розвитку Київської терапевтичної школи брав видатний учений-клініцист Феофіл Гаврилович Яновський — сподвижник і взі­рець гуманістичного напряму в медицині. Відомий на­уковими клінічними працями в галузі нефрології і пуль­монології. Опрацював оригінальну методику перкусії легенів, визначення простору Траубе, описав клінічну картину туберкульозу і раку легенів, патології нирок.

Його клінічний девіз — ближче до хворої людини. Ім’я Ф.Г. Яновського присвоєно Інституту фтизіатрії і пульмонології АМН України.

Яскравим представником Київської терапевтичної школи є Микола Дмитрович Стражеско — учень В.П. Образцова, професор, академік АН і АМН СРСР. Разом з В.П. Образцовим він уперше в світі здійснив прижиттєву діагностику коронаротромбозу, розробив

м

Микола Дмитрович Стражеско (1876—1952)

етодику глибокої ковзної методичної пальпації орга-

нів черевної порожнини.

М.Д. Стражеско описав по­силений («гарматний») тон при повній атріовентрику- лярній блокаді серця. Обґрунтував інфекційно-алергій- ну теорію ревматизму. Спільно з В.Х. Василенком роз­робив класифікацію хронічної недостатності кровообі­гу. Ім’я М.Д. Стражеска присвоєно Інституту кардіології АМН України.

Одним із фундаторів Київської терапевтичної школи був відомий клініцист, академік АН УРСР, професор Макс Мойсейович Губергріц — учень академіка

І.П. Павлова і професора В.П. Образцова. Очолював ка­федру з 1928 по 1951 р. Основні його дидактичні заса­ди — удосконалення методики проведення практичних занять і читання лекцій на основі новітніх на той час до-

сягнень педагогіки вищої школи, упровадження в педагогічний процес укра­їнської мови, демонстра­ція в лекційному курсі і на практичних заняттях тема­тичних хворих.

М

Вадим Миколайович Іванов (1892—1962)

Макс Мойсейович Губергріц (1886—1951)

.М. Губергріц вихо­вав блискучу плеяду на­уковців і клінічних педаго­гів, які стали гордістю віт­чизняної медичної школи.

Н

Володимир Харитонович Василенко (1896—1987)

адзвичайно вагомий вне­сок зробив він у практичну медицину. Його клінічні огляди пацієнтів вирізня­лися глибоким професіоналізмом, діагностичним та­лантом, глибиною клінічного мислення.

Одним із талановитих учнів Ф.Г. Яновського був ака­демік Володимир Харитонович Василенко (1896— 1987). У науковій діяльності В.Х. Василенка значне місце посідали питання кардіології. Він розробив методику без­посередньої аускультації серця, першим описав фізіо­логічний IV тон (1931 p.), синдром гострої недостатності лівого шлуночка, разом із М.Д. Стражеском розробив кла­сифікацію недостатності кровообігу. Ще у 1974 р. він за­пропонував створити на базі клініки пропедевтичної те­рапії перший діагностичний центр.

Щ

Любов Трохимівна Малая (1919—2003)

е одним прогресивним представником української терапевтичної клініки був

академік Вадим Миколайович Іванов. Він народився в Маріуполі на Донеччині в сім’ї священика, закінчив медичний факультет Київського університету, був уч­нем академіка Ф.Г. Яновського.

Науковий напрям В.М. Іванова в гастроентерології можна означити як клінічну фізіологію органів травлен­ня. Він одним із перших у нашій країні розпочав вивчен­ня моторної та секреторної функції шлунка незалежно від травлення, виділив різні варіанти моторики шлунка поза травленням у нормі, а також у разі виразкової хво­роби шлунка і дванадцятипалої кишки.

Любов Трохимівна Малая—відомий Учений, Лікар і Людина з великої літери. Сьогодні нащадки віддають їй

дань пам’яті як живій легенді нашої медицини, видатній особистості XX ст. Вона зали­шила країні велику спадщину: Інститут терапії АМН України — великий науково- дослідний і клініко-діагностичний центр, який сьогодні з честю носить її ім’я.