Лікування еклампсії за Строгановим

1. Усунення зорових, слухових і тактильних подразників.

2. Купірування нападів (анальгетик + хлоралгідрат).

3. Прискорене, але не форсоване розродження.

4. Підтримка правильної діяльності легенів, нирок, інших органів.

5. Кровопускання.

Спираючись на ці пункти, хвору поміщають в окрему затемнену, добре провітрю­вану палату, куди не допускають шум і зайві рухи персоналу. Внутрішньом’язово вводять 25 % розчин магнію сульфату по 20 мл кожні 6 год протягом доби. Застосову­ють дегідратаційну та інфузійну терапію.

Потрібно дотримуватися призначення помірних доз медикаментозних препаратів у визначеній послідовності. Пріоритет надають нейротропній терапії, а також зни­женню ATі збільшенню діурезу.

Амілоїдоз нирок

Амілоїдоз—ураження нирок унаслідок відкладання своєрідної субстанції—амілої­ду — спочатку в проміжній тканині пірамід, далі—біля базальної мембрани клубочків і в самій мембрані. Останнє спричинює порушення функції нирок і розвиток ХНН.

Етіологія. Розрізняють первинний, вторинний і спадковий амілоїдоз. Первинний амілоїдоз зумовлений надмірним утворенням «легких» ланцюгів імуноглобулінів. Такий амілоїдоз вважають наслідком плазмоклітинної дискразії.

При вторинному амілоїдозі амілоїдогеном є білки сироватки типу 2-глобулінів. Амілоїдогенами можуть бути і деякі гормони — поліпептиди (кальцитонін, інсулін). Для спадкового амілоїдозу характерним є генетичний дефект синтезу фібрилярних білків.

Амілоїд — секрет мезенхімальних клітин, в яких порушена білково-синтетична функція, продукт порушеного обміну білків, коли їхні грубодисперсні фракції й ано­мальні форми (парапротеїни) утворюють амілоїд. Останній депонується під ендоте­лієм і аргірофільною оболонкою судин.

В основі амілоїдогенезу лежить імунна реакція антиген—антитіло з преципіта­цією білкового комплексу в місцях утворення антитіл (РЕС) за умови їх пригніченого синтезу і надмірної кількості антигену.

Класифікація

Виокремлюють 5 фаз амілоїдозу:

1. — протеїнурична;

2. — нефротична;

3. — набряково-протеїнурична;

4. — гіпертензивна;

5. — хронічної ниркової недостатності.

Перебіг амілоїдозу відбувається в 3 стадії:

1. — початкова;

2. — клінічних проявів;

3. — термінальна.

Клінічна картина. Початкова стадія: клінічні прояви основного захворювання, диспротеїнемія з підвищенням а₂- і Р-глобулінів у крові, періодична незначна протеїн- урія, еритроцитурія.

Протеїнурична стадія: протеїнурія в поєднанні з незначними змінами осаду сечі, збільшення ШОЕ, пастозність і набряки, диспротеїнемія при супутньому амілоїдозі печінки — гіпопротеїнемія, гепато- й спленомегалія.

Набряково-протеїнурична стадія: набряки, клінічні прояви нефротичного син­дрому (блідість, слабість, поганий апетит, нудота, блювання, часом пронос, запамо­рочення, олігурія). Симптоми основного захворювання приховані, домінує нирковий синдром. Можливі тромботичні ускладнення, які провокуються загальною дистро­фією, гіпо- і акінезією, артеріальною гіпертензією.

Азотемічна стадія: прояви диспепсії стабілізуються, наростають втомлюваність, апатія, виснаження, шкіра суха, лущиться, набуває землисто-сірого відтінку, харак­терна пастозність і набряки, сухість у роті, відчуття спраги.

Описану послідовність стадій амілоїдозу нирок спостерігають не завжди, можли­ва первинно-азотемічна («гіпертензивна») форма, при якій підвищується АТ з відпо­відними симптомами гіпертензивного серця (задишка, стенокардія, лівошлуночкова недостатність).

Перебіг, ускладнення. Тривалість життя хворих з амілоїдозом нирок визна­чається терміном від 1 до 3 років.

Діагностика. Для діагностики амілоїдозу нирок застосовують реакцію зв’язуван­ня комплементу із сироваткою крові хворих, де антигеном виступає амілоїдний білок.

Ступінь і швидкість виникнення уремії при амілоїдозі нирок не залежать від основного захворювання. Термінальна ХНН настає переважно через 28 ± 19 міс. від початку ХНН. ГНН настає у хворих на амілоїдоз нирок як варіант гострого початку тривалого амілоїдозу або внаслідок тромбозу ниркових вен чи гострого медикамен­тозного інтерстиціального нефриту.

Наведений вище клінічний перебіг і стадійність амілоїдозу нирок тотожні і для первинного і вторинного амілоїдозу.

Лікування. Мета лікування — перешкодити відкладанню амілоїду і сприяти його розпаду.

Режим щадний, особливо при набряково-протеїнуричній та азотемічній стадії.

Кількість білків у харчовому раціоні обмежується. У набряково-протеїнуричній стадії контролюють водний баланс, обмежують споживання кухонної солі. Етіотроп- не лікування спрямовують на основний процес.

Тривале лікування НПЗП, застосовують також невеликі дози глюкокортикоїдів (10—20 мг на добу) короткими курсами (10—20 днів).

У хворих зі специфічними формами і високою активністю ревматичного процесу застосовують плазмаферез, гемосорбцію, а також імуносупресори.

Найсприятливішою за наслідками лікування є протеїнурична фаза. Окрім перера­хованих вище, значне місце відводиться лікуванню диспротеїнемії (інфузії плазми), гіпергідратації (реополіглюкін, сольові діуретики, тироїдин), уведенню гіпертоніч­них розчинів глюкози. У хворих із вираженою дистрофією застосовують анаболічні препарати.

Властива таким хворим тенденція до тромбоцитоутворення нівелюється гіполіпемізувальними препаратами (ліпостабіл), антикоагулянтами (гепарин, синку- мар) і дезагрегантними (курантил, аспірин, тиклід) засобами.

Є повідомлення про понад 100 хворих на амілоїдоз нирок, яким проведено пере­садку нирок, — у 10—20 % випадків настають рецидиви амілоїдозу.

Профілактика. Включає комплекс заходів, спрямованих на запобігання виник­ненню рецидивів хронічних захворювань (які є тлом для розвитку амілоїдозу нирок), а також застосування лікарських засобів, які гальмують утворення амілоїду в орга­нізмі таких хворих.

Хворі на амілоїдоз нирок мають уникати фізичного навантаження, тривалого пе­реохолодження, різких температурних коливань і перебування у вологих приміщен­нях.

Сучасне етіопатогенетичне індивідуалізоване лікування може сприяти повному виліковуванню при амілоїдозі початкової стадії. Хворі вважаються працездатними, якщо дотримуються вищевказаних умов праці у протеїнуричній фазі, та обмежено працездатними — у набряково-протеїнуричній.

При нефротичній і азотемічній фазі амілоїдозу, зокрема при ХНН II—III стадії, хворі непрацездатні.

Підготовка хворого з патологією нирок і сечових шляхів до аналізів

Медична сестра має навчити хворого техніці проведення гігієнічної процедури перед взяттям сечі на аналіз і правилам її здачі.

Хворому слід пояснити, що вранці напередодні дослідження потрібно провести гігієнічну процедуру миття зовнішніх статевих органів і промежини теплою водою з милом у певній послідовності (ділянка лобка, зовнішні статеві органи, промежина, ділянка відхідника) і витерти їх насухо в такому самому порядку. Якщо у жінки в період здачі сечі на аналіз є менструація, а відкласти дослідження не можна, потрібно порадити їй закрити піхву ватяним тампоном. Трапляються ситуації, коли за відпо­відних показань сечу на аналіз беруть катетером: у жінок під час менструації, у тяж­кохворих тощо.

Уранці після гігієнічної процедури хворий має випустити початкову порцію сечі в унітаз на рахунок «1—2», після цього затримати сечовипускання і, підставивши ємність, зібрати в неї 150—200 мл сечі (так звана середня порція сечі), і за потреби за­вершити сечовипускання в унітаз.

Ємності з кришкою для збирання сечі готують заздалегідь: вимиті розчином де- тергента або милом, сполоснуті не менше 3 разів для видалення залишків мийної ре­човини і ретельно висушені. Інакше під час проведення аналізу сечі можна отримати помилкові результати. Потрібно також пояснити пацієнтові, де він має залишити ємність із сечею, закриту кришкою.

Зібрану для дослідження сечу потрібно відправити до лабораторії не пізніше аніж через 1 год після її збирання. Зберігати сечу до проведення аналізу допускається тіль­ки в холодильнику максимум 1,5 год. Застосовувати консерванти для кращого зберігання сечі не бажано. Проте трапляються випадки (наприклад, для запобігання розпаду формених елементів у сечі, що тривалий час стоїть, якщо її збирають для проби Аддіса—Канівського, якщо хворий не може потерпіти, щоб не відправляти малу нужду протягом ночі), коли можна додати в ємність зі збираною сечею 1 крис­тал тимолу або 0,5 мл хлороформу на кожних 100 мл сечі.

Особливості збирання сечі при різних методах дослідження:

• Загальний аналіз сечі: після гігієнічної процедури в чисту ємність збирають се­редню порцію сечі (150—200 мл).

• Проба за Нечипоренком: після гігієнічної процедури в чисту ємність збирають

4. 10 мл середньої порції сечі.

• Проба Амбурже: о 5-й годині ранку хворий має спорожнити сечовий міхур в унітаз, потім ретельно виконати гігієнічну процедуру, о 8-й годині ранку зібра­ти сечу в заздалегідь підготовлену ємність (об’ємом 0,5 л).

• Проба Адціса—Каковського: о 10-й годині вечора хворий має спорожнити сечо­вий міхур в унітаз, вночі постаратися в туалет не ходити, а о 8-й годині ранку після гігієнічної процедури зібрати всю сечу в підготовлену ємність (об’ємом 0,5—1 л).

• Проба Зимницького: о 6-й годині ранку хворий має спорожнити сечовий міхур в унітаз, після цього послідовно збирати сечу в пронумеровані ємності, міняю­чи їх кожні 3 год. Якщо сечі протягом 3 год не виявляється, ємність зали­шається порожньою. Усі 8 ємностей мають бути промаркіровані із зазначенням номера порції і часу збирання сечі:

№5, 18.00—21.00; №6,21.00—24.00; № 7, 24.00—3.00; № 8, 3.00—6.00.

№ 1, 6.00—9.00;

№ 2, 9.00—12.00; №3, 12.00—15.00; №4, 15.00—18.00;

• Бактеріологічне дослідження сечі: уранці хворий ретельно проводить гігієніч­ну процедуру слабким розчином калію перманганату, потім збирає 10—15 мл сечі із середньої порції в стерильну пробірку і негайно закриває її корком.

• Збирання добової сечі: о 8-й годині ранку хворий спорожняє сечовий міхур в унітаз, потім збирає сечу в градуйовану ємність або трилітрову банку протягом доби, тобто до 8-ї години ранку включно наступного дня. Якщо планується аналіз добової сечі на глюкозу, білок тощо, після збирання сечі медична сестра вимірює загальну кількість сечі, результат фіксує, потім дерев’яною паличкою ретельно розмішує всю сечу і відливає у флакон 100—150 мл для аналізу.