Гострий пієлонефрит

Пієлонефрит — запальне захворювання нирок (або однієї нирки) інфекційного походження з локалізацією патологічного процесу переважно в інтерстиціальній тка­нині й обов’язковим ураженням чашечко-мискової системи з подальшим залученням у процес кровоносних судин і загибеллю паренхіми нирок.

Гострий пієлонефрит (ГПН) може бути первинним (рідше) і вторинним (значно частіше). Переважно уражується одна нирка. Двобічний гострий пієлонефрит трап­ляється набагато рідше однобічного.

Етіологія. ГПН спричинюють гнійні бактерії, віруси, гриби, рідше—сальмонели.

Причиною ГПН є:

• тяжкі захворювання;

• охолодження;

• розлади уродинаміки і кровотоку в нирках;

• цукровий діабет;

• вагітність;

• тривале вживання пероральних контрацептивів;

• урологічні дослідження (цистоскопія, катетеризація нирок).

Класифікація (за Н.А. Лопаткіним, 1974)

Гострий:

• серозний;

• гнійний (вогнищевий, абсцедивний, дифузний);

• некротичний.

Хронічний:

• фаза активного запалення;

• фаза латентного запалення;

• фаза ремісії.

За локалізацією:

• однобічний;

• двобічний.

За патогенезом:

• первинний;

• вторинний.

Клінічна картина. ГПН частіше починається із загальних симптомів, зумовле­них інтоксикацією: біль голови, слабість, загальне нездужання, біль у м’язах, сугло­бах, озноб з підвищенням температури тіла і подальшим рясним потовиділенням.

На початку захворювання біль у поперековій ділянці або у верхній половині жи­вота невизначеного характеру і локалізації. Лише через 2—3 дні має чітку ло­калізацію в ділянці правої або лівої нирки, часто іррадіює в праве або ліве підребер’я, пахову ділянку, статеві органи; біль посилюється в ночі, під час кашлю, руху відповідною ногою. У перші дні захворювання частина хворих може взагалі не відчу­вати болю, а з’являється він лише через 3—5 днів, іноді — через 10—14 днів. Спос­терігають, хоча і не завжди, позитивний симптом Пастернацького.

За появою дизуричного синдрому (часте й болісне сечовипускання) діагноз ГПН стає беззаперечним.

Із перших днів хвороби сеча мутна, з пластівцями або гнійним осадом. Надалі може набувати кров’янисто-бурого забарвлення (макрогематурія).

Діагностика. Найважливішими лабораторними ознаками ГПН є протеїнурія, лей- коцитурія і значна бактеріурія, особливо якщо вони з’являються одночасно. Протеїн­урія в більшості випадків не перевищує 1,0 г/л (від слідів до 0,033—0,099—1,0 г/л) і представлена переважно альбуміном. Іноді сягає 2—3 г/л, але може бути і відсут­ньою. Лейкоцитурія (піурія) — найхарактерніша ознака пієлонефриту; часто досягає значної вираженості (лейкоцити вкривають усе поле зору або їх виявляють скупчен­нями). Нерідко виникає еритроцитурія, переважно у вигляді мікрогематурії.

У крові — виражений лейкоцитоз (до 30—40 тис. і більше) із нейтрофільним зсу­вом лейкоцитної формули ліворуч, збільшення ШОЕ до 40—80 мм/год і більше. Про­те чітку залежність змін з боку периферичної крові від вираженості клінічних проявів спостерігають не завжди: у разі тяжкого перебігу захворювання, а також в ослабле­них хворих лейкоцитоз може бути незначним.

Порушення функції нирок із підвищенням вмісту в крові сечовини, креатиніну, іноді значним, можливе (приблизно в 1/3 хворих) при тяжкому двобічному ураженні нирок, у деяких хворих (і незначно) з однобічним пієлонефритом.