Проблемні питання:

1. В чому полягає сутність основних закономірностей виховання?

2. Аргументуйте тезу, за якою основні принципи виховання включають у себе і принципи педагогіки народознавства.

3. Доведіть єдність і взаємозв’язок принципів виховання.

4. Яка відмінність між поняттями “принцип виховання” і “правило виховання”?

5. Охарактеризуйте шляхи реалізації принципів виховання у навчально-виховному процесі сучасної школи.

6. Діти часто спостерігають розбіжності між тим, що їм говорять у школі, дома і тим, що бачать у житті. Чи закономірні такі протиріччя? Яка їх роль у розвитку дитини?

7. Що, на вашу думку, сприяє підвищенню ефективності процесу виховання?

8. Проаналізуйте сутність принципів виховання і складіть по 6-8 правил спрямованих на реалізацію їх вимог.

Література:

1. Бардовская Н.В. Педагогика: Учеб. пособие для студентов вузов. – СПб., 2001.

2. Бех І.Д. Особистісно зорієнтоване виховання: Наук.-метод. посібник. – К., 1998.

3. Бондарчук Е.И. Основы психологии и педагогики: Курс лекций /Е.И.Бондарчук, Л.И.Бондарчук. – К., 2001.

4. Галузинський Є.М., Євтух В.С. Педагогіка: теорія і історія. – К., 1995.

5. Гнутель Я.Б. Виховна робота в сучасних умовах: теорія і методика. – Тернопіль, 1998. – 262 с.

6. Державна національна програма “Освіта”/Україна ХХІ ст./-К., 1994

7. Заброцький М.М. Педагогічна психологія: Курс лекцій. – К., 2000.

8. Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання: Навч. посібник. – К., 2005.

9. Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості. – К., 1989.

10. Лозниця В.С. Психологія і педагогіка: основні положення: Навчальний посібник для самостійного вивчення дисципліни. – К., 1999.

11. Методика воспитательной работы /Под ред. В.М.Котова. – М., 1990.

Тема №3. Зміст і засоби виховання

1. Сутність і особливості національного виховання.

2. Зміст національного виховання.

3. Актуальні проблеми та шляхи вдосконалення національної системи виховання.

4. Зміст виховання в зарубіжній школі.

1. Головна мета національного виховання - передати підростаючому по­колінню соціальний досвід, багатство духовної культури народу, його націо­нальну ментальність, своєрідність світогляду і на цій основі формувати осо­бисті риси громадянина Україні, що включають у себе національну свідо­мість, розвинену духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудо­ву, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і тала­нту.

Зміст виховання передбачає реалізацію таких пріоритетних ідей:

- Свободи, рівності, доброти, національної особистої гідності, шанування родинних зв'язків, формування працелюбності, вміння взаємодопомоги, са­модисципліни, ощадливості, потреби здобути знання в усіх видах обраної ді­яльності, усвідомлене ставлення до свого життя і життя інших людей.

За результатам педагогічних досліджень зміст виховання можна проекту­вати за такими основними напрямками:

І. Розумове виховання є важливою складовою частиною теорії і методики національного виховання. Це цілеспрямована діяльність педагогічного коле­ктиву з розвитку розумових сил і мислення учнів, прищеплення культури ро­зумової праці. Під розумовим розвитком розуміємо процес удосконалення інтелектуальної сфери і пізнавальних здібностей людини.

В період формування ринкових відносин сучасному спеціалістові потріб­ні глибокі знання, практичні навики, високорозвинуте мислення, здатність до чіткого аналізу, прогнозування майбутнього.

Навчально-пізнавальна діяльність охоплює види діяльності, пов'язані з ін­телектуальним розвитком, задоволенням пізнавальної активності дітей. Про­відною формою навчально-пізнавальної діяльності є урок. Але обмежуватися рамками лише уроку - це означає обмежити саму різноплановість діяльності, звузити її межі впливу. Найважливіший - науковий світогляд.

Провідною є група форм, що пов'язана з поширенням серед учнів знань народознавчого характеру. Це формування світогляду учнів на основі народ­ного календаря як системи історично зумовлених подій, дат, спостережень за навколишньою дійсністю, народних свят, інших урочистостей.

Форми виховання свідомого ставлення до будь-чого формують правильну внутрішню позицію школярів щодо навчання. Першочергову роль у цьому випадку відіграють ферми і методи роботи пропагандистського характеру: бесіди, зустрічі, екскурсії, які підкреслюють життєву цінність знань, змінні

стенди "У світі науки", "Нове в техніці", "Чи відомо тобі", "Це цікаво". Важ­ливе місце в пропаганді шкільних знань посідають шкільні збори, радіогазети, диспути.

2. У всі віки учених-мислителів хвилювало питання про основні скла­дові виховного процесу та їх ієрархію за значущістю. У древніх мисли­телів їх було три: на першому місці — тілесне загартування особистості, а вже після цього формування розумових і моральних якостей. Пориван­ня, воля, а також бажання, за Арістотелем, властиві навіть новонародже­ним дітям, оскільки розум і розсудливість виявляються в них тільки з віком. Тому, на його думку, турбота про тіло має передувати турботі про душу, а після тіла потрібно подбати про виховання нахилів, щоб вихо­вання їх сприяло вихованню розуму, а виховання тіла — вихованню душі. Такої позиції дотримуються й інші представники педагогічної дум­ки, зокрема ті, хто пропагує релігійне виховання.

Із розвитком людського суспільства спектр складових напрямів ви­ховного впливу значно розширився. Це пояснюється потребою всебічно­го і гармонійного розвитку особистості. Останнім часом грані різнобіч­ності формування особистості, а водночас і напрями її формування роз­ширилися до таких меж, що педагогу непросто звести їх у відповідну систему і комплекс впливів. І, як свідчить практичний педагогічний досвід, гонитва за такою різнобічністю не дала бажаних результатів. Мабуть, найефективніший шлях розв'язання цієї проблеми — це прислухатися до міркувань філософів та педагогів минулого, а також їх послідовників і прогнозувати напрями виховання в триєдиному аспекті.

Важливим складником всебічного розвитку особистості є розумове виховання.

Розумове виховання — цілеспрямована діяльність педагогів з розвитку розумових сил і мислення учнів, прищеплення їм культу­ри розумової праці.

У психолого-педагогічній літературі вживають також термін «розумовий розвиток» — розвиток, удосконалення інтелектуальної сфери і здібностей людини.

Мета розумового виховання — забезпечення засвоєння учнями основ наук, розвиток їх пізнавальних здібностей і формування на цій основі наукового світогляду. Його зміст — система фактів, понять, положень з усіх галузей науки, культури і техніки. Освічена людина повинна во­лодіти основами наук, техніки, мистецтва і культури. Ці знання мають бути систематизовані, постійно поповнюва­тися.

У процесі розумового виховання школяр повинен нав­читися мислити.

Мислення — процес опосередкованого й узагальненого пізнан­ня предметів і явищ об'єктивної дійсності в їх істотних властиво­стях, зв'язках і відносинах.

Особлива роль у розумовому вихованні належить фор­муванню інтелектуальних умінь. Цьому сприяє робота з різними типами завдань: дослідницькими (спостереження, дослідництво, підготовка експерименту, пошуки відпові­ді в науковій літературі, екскурсії та експедиції з метою збирання матеріалу та ін.); порівняльними (від простіших до порівнянь, що виявляють подібність або відмінність по­нять, складних явищ); на впорядкування мислительних дій, використання алгоритмів або самостійне їх складан­ня; пов'язані з аналізом і узагальненням ознак для виок­ремлення явища в певний клас чи вид.

Успіх навчальної діяльності учнів, їх розумовий розви­ток значною мірою залежать і від рівня сформованості в них таких навчальних умінь.

Уміння читати. Характеризується виразністю, інтона­цією, темпом, урахуванням жанру тексту і залежить від уміння учня охопити зором текст, який він читає. Слід до­магатися, щоб учні усвідомлювали прочитаний текст.

Уміння слухати. Передбачає вміння зосередитися на змісті розповіді, пояснення, лекції чи запитань учителя, відповідей на запитання учнів. Слухання має супроводжу­ватись аналізом, умінням прорецензувати й оцінити про­слухане повідомлення.

Уміння усно формулювати і викладати свої думки. Йдеться про відповіді на запитання, переказування змісту прочитаного чи почутого, словесний опис картини, прила­ду, спостережуваного об'єкта, вміння поставити запитання до розповіді вчителя, прочитаного тексту та ін.

Уміння писати. Передбачає оволодіння технікою пись­ма та писемною мовою і полягає в умінні правильно спи­сувати з дошки, з книжки, описувати побачене, писати під диктовку, написати твір на задану або на вільну тему, ре­ферат, законспектувати прочитане тощо.

Уміння працювати з книжкою. Це передусім уміння підібрати необхідну літературу за бібліографією, визначи­ти її загальний зміст, використовувати різні форми запису прочитаного, вміння користуватися довідковою літерату­рою, словниками, періодикою.

Спеціальні уміння. Охоплюють уміння читати ноти, технічні креслення, карти, обчислювальні вміння з мате­матики, вміння слухати музику, уміння записувати чис­ла, формули, нотні знаки, користуватися словником під час вивчення іноземних мов та ін.

Уміння культури розумової праці. До цих умінь відно­сять, зокрема, вміння дотримуватися раціонального режи­му розумової праці, виконувати навчальні завдання аку­ратно, утримувати в належному порядку своє робоче міс­це. Учень повинен уміти чергувати розумову працю з від­починком або з іншим видом діяльності. Культура розумової праці передбачає знання учнем загальних пра­вил розумової праці та вміння дотримуватись їх у своїй навчальній діяльності; знання важливості поступового входження в роботу, її ритмічність, регулярність у чергу­ванні праці й відпочинку, робота зі складним і легшим ма­теріалом та ін. Виходячи із загальних правил, кожен учень розробляє власний стиль навчальної діяльності.

Окрім розглянутих умінь, самостійна навчальна діяль­ність передбачає також вироблення в учнів уміння зосеред­жено та уважно працювати, долати труднощі, розвивати пам'ять і використовувати різні її види (логічну, моторну, зорову), вести спостереження і нотатки, володіти деяки­ми раціональними способами розумових дій, контролюва­ти себе.

Правильно організоване навчання, що передбачає залу­чення всіх учнів до активної пізнавальної діяльності і ви­користання спеціальних завдань на розвиток мислення, позитивно позначається на розумовому розвитку і вихо­ванні школярів.

Розширенню кругозору учнів, розвиткові їхніх інте­лектуальних сил і здібностей сприяють також різноманітні види позаурочної та позашкільної освітньо-виховної робо­ти за інтересами, самоосвіта.

У складному процесі формування всебічно розвиненої особистості чільне місце належить моральному вихованню.

Моральне виховання — виховна діяльність школи і сім'ї, що має на меті формування стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм і принципів моралі, участь у практичній діяльності.

Результати морального виховання характеризуються такими поняттями: мораль, моральність, моральна свідомість, моральні переконання, моральні почуття, моральні звички і моральна спрямованість.

Мораль — система ідей, принципів, законів, норм і пра­вил поведінки та діяльності, які регулюють гуманні стосун­ки між людьми за будь-якої ситуації на демократичних за­садах.

Моральність — охоплює моральні погляди, переконан­ня, почуття, стосунки, поведінку людей.

Моральна свідомість — одна із сторін суспільної свідо­мості, яка у вигляді уявлень і понять відображає реальні відношення і регулює моральний бік діяльності людини.

Моральні переконання — пережиті та узагальнені мо­ральні принципи, норми.

Моральні почуття - запити, оцінки, відношення, спрямованість духовного розвитку особистості.

Моральні звички - корисні для суспільства стійкі форми поведінки, що стають потребою і здійснюються за будь-якої ситуації та умов.

Моральна спрямованість — стійка суспільна позиція особистості, що формується на світоглядній основі, моти­вах поведінки і виявляється як властивість особистості в різних умовах.

На сучасному етапі розрізняють дві етичні (моральні) системи. Перша — домінує в Західній Європі та Амери­ці. Згідно з нею, заради досягнення навіть «великого до­бра» не можна допускати «мале зло» (скажімо, допома­гати товаришеві, передавши йому шпаргалку). Для при­хильників другої (вона, зокрема, є панівною на постра­дянських теренах) поєднання добра і зла цілком прийнятне.

У моральному вихованні слід спиратися на гуманістич­ну ідею про те, що людині від природи притаманне праг­нення до добра, правди і краси. Виховання учнів, на думку О.Вишневського, має забезпечити формування в них такої наведеної вище системи моральних цінностей : абсолютно вічні цінності (доброта, правда, чесність, справедливість та ін.); національні цінності (патріотизм, історична пам’ять, національна гідність та ін.); громадянські цінності (права, свободи, обов’язки людини та ін.); сімейні цінності.

Трудове виховання — процес залучення школярів до різноманіт­них педагогічно організованих видів суспільне корисної праці з ме­тою передання їм певного виробничого досвіду, розвитку в них творчого практичного мислення, працьовитості й свідомості люди­ни праці.

Людина розвивається духовно й фізично тільки в пра­ці. Без праці вона деградує. Будь-які спроби уникнути продуктивної праці призводять до негараздів і для особи­стості, і для суспільства. З цього приводу К. Ушинський писав: «Якби люди винайшли філософський камінь, то бі­да була б ще невелика: золото перестало б бути монетою. Але якби вони знайшли казковий мішок, з якого виска­кує все, чого душа забажає, або винайшли машину, яка цілком заміняє всяку працю людини, то самий розвиток людства припинився б: розбещеність і дикість полонили б суспільство».

У процесі фізичної праці в учнів розвиваються муску­латура різних частин тіла, координація і точність рухів, зграбність, сила, витривалість. Праця сприяє їх розумо­вому розвиткові. Діти, зайняті різними видами праці, кмітливіші, винахідливіші, вони стикаються з різними знаряддями праці, матеріалами, дізнаються про їх призна­чення, збагачують свій словниковий запас. Участь школя­рів у трудових процесах позитивно впливає на їх поведін­ку, дисциплінує.

Важливий аспект психологічної підготовки підростаю­чого покоління до праці — формування у нього почуття самовідповідальності, розуміння необхідності самому пік­луватися про себе. Як справедливо стверджує О. Вишневський, почуття самовідповідальності сприяє розвитку в характері людини таких необхідних для життя і діяль­ності рис, як підприємливість, ініціативність, творчість. Коли ці риси «стають характерними для більшості людей, то суспільство має шанс досягнути господарського успіху і добробуту».

Трудове виховання учнів здійснюється в усіх видах праці, передусім у навчальній праці.

Важливою складовою всебічного гармонійного розвит­ку особистості є естетичне виховання.

Естетичне виховання — складова частина виховного процесу, безпосередньо спрямована на формування здатності сприймати і перетворювати дійсність за законами краси в усіх сферах діяль­ності людини.

Методологічною засадою естетичного виховання є ети­ка — наука про загальні закономірності художнього осво­єння дійсності людиною, про сутність і форми відображен­ня дійсності й перетворення життя за законами краси, про роль мистецтва в розвитку суспільства.

У процесі естетичного виховання формуються естетич­на свідомість і поведінка школяра.

У процесі естетичного виховання важливо навчити уч­нів розуміти й сприймати красу. Спостерігаючи прекрас­не, людина не може залишатися байдужою, вона пережи­ває, відчуваючи любов або ненависть до спостережувано­го. Тому треба, щоб діти вміли розрізняти справді краси­ве і потворне.

Під час естетичного сприймання виникають певні емо­ції. Завдання виховання — створення умов, які б сприяли формуванню емоційної сфери учнів. Багатство емоційної сфери людини свідчить про її духовне багатство.

Складною є проблема формування сприймання мистец­тва.

Щоб сприймати художній чи музичний твір, треба ма­ти елементарну теоретичну підготовку. Краще сприймаєть­ся те, що зрозуміле, про що є певні знання. Цей принци­повий підхід слід узяти за основу при використанні в ес­тетичному вихованні музики, образотворчого мистецтва, скульптури.

Сформовані естетичні смаки та естетичний ідеал і роз­винена здатність оцінювати прекрасне дають людині змогу зрозуміти суть прекрасного.

Сприймаючи прекрасне, аналізуючи побачене, порів­нюючи з відомим і баченим раніше, вона дає йому певну оцінку. Рівень такого естетичного мислення залежить від розумового виховання, вміння здійснювати мислительні операції.

Джерела естетичного виховання:

а) твори образотворчого мистецтва;

б) музика;

в) художня література;

г) театр, кіно, телебачення, цирк, естрада.

д) поведінка і діяльність вихованців;

е) природа;

є) факти, події суспільного життя;

ж) оформлення побуту.

Компонентом усебічного гармонійного розвитку особи­стості є фізичне виховання.

Фізичне виховання — система соціально-педагогічних заходів, спрямованих на зміцнення здоров'я та загартування організму, гармонійний розвиток форм, функцій і фізичних можливостей лю­дини, формування життєво важливих рухових навичок та вмінь.

Теорія і практика фізичного виховання спираються на дані фізіології. Фізіологічна наука озброює теорію і мето­дику фізичного виховання закономірностями розвитку ор­ганізму людини, правильного врахування впливу різнома­нітних чинників на його функціональну діяльність. На ос­нові її даних розробляють науково обґрунтовану систему фізичних вправ, спрямованих на розвиток рухових дій і формування фізичних якостей організму.

Виховання підростаючого покоління фізично здоро­вим — важливе завдання сім'ї та школи. На жаль, нині практично здоровими є лише 27% дітей дошкільного ві­ку, лише 65% дітей і 60% підлітків фізично гармонійно розвинені. У м. Києві, наприклад, половина учнів старших класів за станом здоров'я мають обмеження щодо вибору професії, а серед випускників шкіл не менше половини не придатні або частково придатні до військової служби.

Зміст фізичного виховання школярів визначається нав­чальною програмою з предмета та програмами секцій і гуртків. Програмою передбачено: а) засвоєння теоретич­них відомостей (знання із загальної гігієни та гігієни фі­зичних вправ, відомості, необхідні для самостійних занять фізичними вправами). Теоретичний матеріал повідомля­ють на вступних заняттях і в системі навчально-трену­вальної роботи на уроці у зв'язку з виконуваними вправа­ми; б) гімнастичні вправи, що сприяють загальному фізич­ному розвиткові учнів (шикування і перешикування, стройові вправи, вправи, спрямовані на загальний розви­ток дитини, на формування правильної постави, акроба­тичні вправи, танцювальні вправи, лазіння і перелізання, вправи з рівноваги, вправи в висах і упорах, опорні стриб­ки); в) легка атлетика (різні види бігу, стрибки в довжи­ну і висоту, метання на відстань); г) рухливі ігри, розра­ховані на розвиток в учнів кмітливості, спритності, швид­кості дій, виховання колективізму і дисциплінованості; ґ) спортивні ігри (баскетбол, волейбол, ручний м'яч, фут­бол); д) лижна підготовка (оволодіння основними прийо­мами техніки пересування на лижах, розвиток рухових якостей); е) кросова і ковзанярська підготовка; є) плаван­ня (кролем на грудях і на спині, брасом, а також пірнан­ня і прийоми рятування тих, хто тоне).

У фізичному вихованні використовують: фізичні вправи, природні та гігієнічні чинники.

До фізичних вправ належать: гімнастика, ігри, туризм, спорт.

Природні чинники: сонце, повітря, вода. Діючи спільно з фізичними вправами, вони посилюють їх оздоровчий вплив на учнів.

Гігієнічні чинники охоплюють гігієнічне забезпечення фізкультурних занять, раціональний режим навчальної праці, відпочинку, харчування, сну та ін.

3. Комплексну реалізацію завдань у вихованні нової людини, як зазначено в програмі «Освіта» (Україна XXI ст.), мусить об'єднати національне виховання, яке має бути спрямоване на формування у молоді та дітей світоглядної свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, інших соціальне значущих надбань вітчизняної та світової духовної культури, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин. Особливу увагу необхідно зосередити на пріоритетних

напрямках реформування виховання:

• формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;

• забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

• формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

• прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій усіх етносів, що населяють Україну;

• утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, добра, працелюбності, інших доброчинностей;

• формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;

• формування у дітей і молоді вміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин.

Маючи програму та орієнтовані напрямки виховної роботи з формування особистості, розгорнулися творчі пошуки шляхів їх втілення в життя в загальноосвітніх та школах нового типу, їх мета - - розробка концепцій на­ціональної школи, національної системи виховання, піднесення навчання і виховання молоді на якісно новий рівень.

Одним із засобів втілення в життя ідей народності виховання є рідна мова. Усі прихильники національної системи виховання вважали її важливим засобом виховання патріотизму: «Мова народу, — писав К. Ушинський, -кращий, що ніколи не в'яне й вічно знову розпускається, цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії. У мові одухотворюється весь народ і вся його батьківщина; в ній втілюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук, і небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси й ріки, її бурі й грози — весь той глибокий, сповнений думки й почуття, голос рідної природи, який гучно лунає в любові людини до її інколи суворої батьківщини, який виразно відбивається в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних поетів»¹.

На основі рідної мови у школярів найефективніше формуються націо­нальна психологія, світогляд, свідомість, самосвідомість та інші компоненти духовності народу. Українська система виховання реалізує усталену для цивілізованих націй аксіому: навчання, виховання й розвиток підростаючих поколінь забезпечуються лише рідною мовою. «І справді, — пише Б. Грін-ченко, — ми бачимо таку річ, завсігди діти, що вчаться своєю рідною мовою, розумніші, більше в них хисту й думкою вони моторніші, ніж ті, кому затуркують голову мовою чужою...». Засвоюючи рідну мову з раннього віку, діти поступово стають носіями національного змісту, духу.

«Скільки я знаю мов, стільки разів я людина», — говорить народна мудрість. Та багатство, втілене в скарбниці мов інших народів, лишається для людини неприступним, якщо вона не оволоділа рідною мовою, не відчула її краси. Чим глибше людина пізнає тонкощі рідної мови, тим тоншою є її сприйнятливість до гри відтінків рідного слова, тим більше підготовлений її розум до оволодіння мовами інших народів, тим активні­ше сприймає серце красу слова», — писав В. Сухомлинський.

Родовід. Народження, родина, родичі, рід, родовід, родинознавство, народ — ці однокореневі слова супроводжують людину впродовж усьо­го життя, розкривають її ідейну, моральну, духовну сутність, природу, ло­гічну послідовність головних етапів формування людини. Від роду до народу — такий природний шлях розвитку кожної дитини, шлях форму­вання її гуманістичної сутності, патріотичної спрямованості, національної самосвідомості, повноцінності, громадянської зрілості.

Рідна історія. З історії родоводу починається історія рідного народу. Українська система виховання ґрунтується на фактах, відомостях, науко­вих знаннях з історії Батьківщини — України. Вивчаючи історію Украї­ни, вихованці засвоюють першоджерела, витоки духовності рідного наро­ду та інших народів, які здавна живуть на території нашої країни.

Краєзнавство. Вітчизнознавство починається із краєзнавства — істо­ричного, етнографічного, географічного, фольклорного, літературного. Беручи активну участь у багатогранній краєзнавчій роботі, діти з ран­нього віку прилучаються до героїки минулих епох, трудових подвигів, справ і мистецьких традицій дідів і прадідів, їхнього подвижництва в ім'я вільного життя.

Природа рідного краю. Чарівна природа українського краю справляє великий вплив на емоції та почуття людини. Вона виховує ніжність, щедрість, духовність, формує вміння бачити, відчувати, творити прекрасне, бережливо ставитися до природних надбань. Природа творить умільців, майстрів, митців.

Народна міфологія. Немає жодної людини, життєвий шлях якої не розпочався б із казки, легенди, притчі, що є виявом народної мудрості. Мудрістю твориться мудрість. Жанри народної міфології мають великий пізнавальний і виховний потенціал. Ознайомлюючись із ними, діти глиб­ше пізнають особливості характеру, способу мислення, світогляду рідного народу.

Фольклор. У думах, піснях, прислів'ях і приказках, скоромовках, лічил­ках та інших перлинах народної творчості у високопоетичній і глибоко ліричній формі відображено культурно-історичний мистецький шлях українського народу.

Національне мистецтво. Система національного виховання вико­ристовує невичерпні можливості народного і професійного мистецтва.

Як не може вичерпатися джерело, що дає початок великій річці, так ніколи не вичерпується народна творчість. Вона живиться від свого дав­нього коріння і прокладає нові шляхи в пізнанні сучасності. Вона вчить бачити красу в простому й малому. Народне мистецтво, хоч би які були його види, жанри, форми, твориться людьми — справжніми митцями. І це прекрасне, як природне повсякденне оточення людини, стає тим середови­щем, яке не лише захоплює, а й ще з дитинства викликає прагнення прилу­читися до мистецтва.

Народний календар. Це система історичного обумовлення дат, подій, свят, традицій, звичаїв, обрядів, які народ відзначає упродовж року в певній послідовності. Народний календар — енциклопедія життя, трудо­вої діяльності, культури, побуту і дозвілля народу, могутній і гармонійний комплекс ідейно-моральних, емоційно-естетичних засобів виховання підро­стаючих поколінь.

Національна символіка. Національна символіка кожного народу ви­конує історично важливі функції консолідації нації в єдину етнографіч­ну, культурно-історичну спільність, єдину суверенну державу. Національні символи України — герб (тризуб), прапор (синьо-жовтий), гімн («Ще не вмерла України...»).

Завдяки етнічним символам (берегиня, обереги пам'яті, калина, верба тощо) у свідомості кожного українця постають дорогі серцю образи дитинства, рідного краю, батьківської хати.

Народні прикмети й вірування. У прикметах і віруваннях сконцент­ровано результати багаторічних спостережень наших пращурів за явища­ми природи, змінами пір року, флорою і фауною рідного краю.

Релігія і виховні традиції. Виходячи із християнського вчення, релі­гія проголошує такі моральні якості, як чесність, справедливість, милосер­дя, співпереживання та інші форми людинолюбства, які стали загально­прийнятими моральними нормами. Тому в процесі створення виховних систем потрібно поряд із філософськими пропагувати й релігійні знання, допомогти дітям усвідомити справжню сутність релігійних вірувань і здійснити свій вибір, коли їхня свідомість досягне рівня самосвідомості. Батькам, педагогам, громадськості слід виявляти тактовність у ставленні до учнів, батьки яких належать до різних релігійних конфесій, церковних громад. Водночас потрібно проводити роботу з метою застереження дітей від негативного впливу різних псевдорелігійних течій.

Родинно-побутова культура. Основи загальної культури дитина от­римує в сім'ї, яка узагальнює культурні надбання роду. Це материнська і батьківська любов до дітей, шанобливе ставлення до бабусі й дідуся, інших родичів, прихильність до батьківського дому, специфічне розумін­ня українцями краси і затишку, оформлення житла (кімнати, квартири), садиби, гуманне ставлення до природи, людей інших національностей.

Національні традиції, звичаї та обряди. В основу понять «народ», «нація» покладено стійкі віковічні традиції — трудові, моральні, есте­тичні та ін. Традиції і звичаї бувають родинні, регіональні і загальнона­ціональні. Вони об'єднують минуле і майбутнє народу, старші і молодші покоління, інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучас­ну націю.

4. Зарубіжна педагогіка пропонує цікаві шляхи вирішен­ня окремих проблем виховання.

Так, американська система морального виховання спи­рається на суверенність людської особистості, що діє за власним добрим спонуканням. Така позиція потребує ви­сокої майстерності педагога, який повинен дати вихован­цеві відчути себе людиною, впевненою у власних силах. Запорука успіху в усьому — віра в себе. Значної уваги на­дають формуванню характеру і прагнуть виховати достой­ного громадянина, дієвого учасника суспільного життя.

Цікавий досвід окремих американських шкіл щодо дисциплінування учнів. Зокрема, розроблено чітку систе­му правил поведінки, визначено навіть порядок входу до приміщення і виходу з нього, руху коридорами під час зміни кабінетів. Учнів навчають, як слід поводитися і пра­цювати в бібліотеці, на спортивному майданчику, в залі під час розваг. Хоча вони й не носять шкільної форми, школи запроваджують певні обмеження в одязі, забороня­ється, наприклад, носити міні-спідниці, довге волосся хлопцям, шорти та інший спортивний одяг. Заборонено паління в межах школи, вживання алкогольних напоїв, брутальні вислови. Діють суворі правила реєстрування від­відувань учнями школи, пропусків і запізнень на заняття. Правила поведінки публікують у довіднику школи й вручають кожному учневі, тобто доводять їх до відома не ли­ше учнів, а й їхніх батьків. Правила розробляють спіль­но вчителі та учні, на загальних зборах приймають кодекс честі — звід правил, які всі учні зобов'язуються викону­вати. «Ми, учні середньої школи міста Джерсі, — гово­риться в одному з таких кодексів, — клянемося, що буде­мо завжди ввічливі й уважні до інших людей; будемо по­важати шкільну і суспільну власність; прагнути завжди бути чесними з собою та з іншими; виконувати правила безпеки; підтримувати високий рівень поведінки і мови; дотримуватися чистоти і порядку в школі; підтримувати честь школи під час екскурсій і походів». Випадки пору­шення правил розглядає обраний учнями суд честі, до складу якого входять представники випускного або перед-випускного класів. Учнів широко залучають до виконан­ня відповідних обов'язків у школі. Учнівський патруль стежить за порядком під час перерв, у їдальні, на спортив­них майданчиках, на прилеглій до школи території.

Ефективний засіб виховання в елементарній школі США — організація щоденної церемонії клятви прапору. В кожному класі над дошкою висить державний прапор. Перед початком занять діти встають, прикладають руку до серця і, дивлячись на прапор, клянуться бути вірними «прапору, уряду, державі». У навчальній програмі домі­нують матеріали, в яких наголос зроблено на обов'язках громадян, необхідність виконання вимог законів і правил моралі, поваги до представників державної влади.

У більшості держав з традиційним демократичним устроєм зусилля педагогів зосереджено на формуванні в молоді значущості громадянських прав і свобод. Уперше вони пізнають їх у колі сім'ї, згодом навчаються відстою­вати їх у школі, товаристві та ін. Навчальним планом школи передбачено відповідні предмети, що роз'яснюють конституційні права і свободи громадян, вчать користува­тися ними.

Заслуговує на увагу методика виховання взаємопова­ги у японських школах. Підлітки та юнаки навчаються в школі групової поведінки. Для цього їх залучають до гру­пових бесід, під час яких кожен зобов'язаний відкривати­ся перед іншими і пояснювати причину своїх проступків. Якщо між учнями виникають конфлікти, вони уладнують їх, як правило, самі. Вчитель втручається тільки у роз­в'язання найскладніших питань, подекуди до цього залу­чають і батьківську раду класу.

Велику роль у школах Японії надають трудовому вихованню. Учнів навчають бути старанними людьми, яким незабаром доведеться наполегливо працювати в колекти­ві й виявляти повагу до керівництва. Мета школи — під­готувати вихованців до майбутньої кар'єри, озброївши їх основними знаннями про професії, корисні суспільству, розвиваючи у них професійні уміння та навички, здатність обирати навчальні курси, що найбільше відповідають за­планованому професійному шляху.

У трудовому вихованні американського школяра і сім'я, і школа орієнтують на те, якого працівника потре­бує сучасне виробництво. У виданнях, які рекламують американські компанії, можна прочитати такі «Реко­мендації діловим людям»:

1. Беріться до роботи, не гаючи часу! Якщо треба щось зробити, то чому б не взятись за це зараз же? Коли треба щось змінити, то що швидше, то краще. Коли можна щось змінити, давайте займемося цим уже сьогодні. Ні ваша освіта, ні талант не мають значення, якщо у вас нема звички одразу братися до діла. У світі багато розумних і талано­витих людей, які мають щирі наміри зробити те чи інше, але відкладають справи на потім, і час втрачено. А пізні­ше їм рідко вдається досягти того, чого домоглися менш талановиті. Навчіться негайно починати справу, і успіх вам забезпечений.

2. Проблеми дають вам нові можливості. Незалежно від того, в якій сфері ви працюєте, люди, що вміють досягати успіху, не бояться проблем, навпаки, в їх подоланні вони вбачають шанс іще раз продемонстру­вати, на що здатні. Безтурботне, спокійне, ненапружене життя і праця часто стають одноманітними та нудними. Ділові люди або ті, хто хоче ними стати, вітають трудно­щі. Вони сприймають кожну безвихідну ситуацію як вик­лик собі. І якщо цього потребує справа, вони із «задово­ленням» співпрацюватимуть навіть з неприємними людь­ми, візьмуться за будь-яку складну роботу.

Найважче — виробити в собі готовність братися за ви­рішення будь-якої проблеми одразу ж.

3. Намагайтеся робити якнайменше помилок.

«Випадкові» помилки, як і аварії, так само неприєм­ні, як і передбачені, їх можна уникнути. Робота, яку слід виконати, забирає час і сили, приносить розчарування і втрати. Ідеальних людей немає — помиляються всі. Про­те ділові люди (і не лише вони) не мають права робити ба­гато помилок, окрім того, треба вміти їх визнавати і ви­правляти, що властиво далеко не всім.

Не ставтеся до себе як до пересічної людини. Якщо ви спробуєте працювати досконало, то щиро здивуєтесь, як добре у вас все може вийти! Беручись до справи, уявіть, що ступаєте на мінне поле. Намагайтеся передбачити, де можете оступитись, і не давайте шансів помилкам.

В американських школах особливої уваги надають фі­зичному вихованню і здоров'ю учнів: практично всі зай­маються в спортивних секціях при школі, а не лише відвідують уроки фізкультури. Загальновідоме серйозне ставлення американців до свого здоров'я в багатьох шко­лах знайшло втілення у вивченні предмета «Здоров'я».