1. Естетична функція

Якщо уважно придивитися до довкілля, легко переконаєшся, що цілий Всесвіт (від сніжинки, листка дерева до Сонячної системи й галактик) будується, розвивається за законами краси. Але у повсякденні вона розпорошена, затемнена грубою матері­альною оболонкою, сірою прозою життя. Лише митець з допомогою уяви, інтуїції у своєму творі скупчує красу світу, просвітлює її крізь оболонку кожної реальної речі, яку він відтворює. Але ж, – запере­чить хтось, – у мистецьких творах часто зображаються явища, цілком протилежні красі: образи смерті, руйнування, страждань, жорстокості тощо. Так, і це закономірно, – подібні образи мають своє естетичне виправдання остільки, оскільки служать (хай і від протилежного) утвердженню ідеалів любові, добра, правди, досконалості (тобто краси).

Розглянемо характерний зразок естетизації світу у художньому творі. Ось очевидний життєвий факт: втрата коханої людини викликає у нас тяжкі душевні переживання, інколи робить нещасними на все життя. Проте повідомлення цього факту у такому вигляді мало що промовить душі того, до кого звертаєшся. Інша річ – художній твір, тут названий факт, заломлюючись крізь низку образів, часто глибоко асоціативних, вповні розкриває перед сприймачем красу вірності і печаль розлуки. А тепер пригадаймо народну пісню:

* * *

Ой там на горі, ой там на крутій,

Ой там сиділа пара голубів,

Вони ж сиділи, воркувалися,

Сизими крильми обіймалися.

Аж тут де не взявсь стрілець-молодець,

Розбив, розлучив пару голубів.

Голуба убив, голубку вловив.

Узяв голубку під праву руку.

Приніс додому, пустив додолу.

Насипав пшонця аж по колінця,

Налив водиці аж під крилиці.

Голубка не їсть, голубка не п’є,

На ту круту гору плакать літає.

- Голубко моя сизокрилая,

Чого ж ти така воркотливая.

- Ой того я плачу, того воркотаю,

Що мала я пару, а тепер не маю.

- Ой єсть у мене сто пар голубів,–

Лети вибирай, може там і твій.

- Ой я й літала, я й вибирала,

Того не знайшла, якого мала,–

Хоч пір’ячко й те, та не той пушок,

А як заворкоче, не той голосок.

Перед нами чудо мистецтва. Краса ідеї, змісту (вірності у коханні ) тут доноситься до слухача через красу форми ( у даному разі – через символ вірності – пару голубів, гіперболи, епітети, пестливі слова, мелодійність, рефрени).

Людина здатна сприймати і творити красу завдяки відчуттю пре­красного. Прекрасне – це те, що має у собі вияв найвищої цінності життя. Відчуття прекрасного закладено у кожному з нас генетично, а потім одні його розвивають, а інші – притуплюють. Це відчуття є основою духовної первини в людині.

Митець розглядає світ, визначає систему цінностей з позицій свого естетичного ідеалу. Ідеал²⁴ взагалі (релігійний, суспільно-політичний, моральний, етичний, естетичний) – це взірець бездоганності будь-чого в будь-якій царині, який виробляється людиною під впливом її особистих уподобань та відповідних суспільних умов. Естетичний ідеал – образне уявлення про всебічну досконалість людини і довкілля, уявлення про належне як про прекрасне.

Скажімо, у “Кобзарі” естетичним ідеалом, взірцем Людини виступає Марія – проста смертна жінка-покритка, що народила і виховала Бога, а по його розп’ятті єдина зберегла і передала людям його вчення. Шевченко бачить Марію як чудо – повне втілення в реальній особистості ідеальної людської суті. А тому в однойменній поемі найчистіша любов, щирість, доброта, невгасима віра перетопилися титанічною енерґією поетового серця у слово благоговійного захоплення і схиляння перед найдосконалішою з нас, “святою силою всіх святих”. На що не подивиться Марія, – усе здається поетові любим, зворушливим, осяяним. Ось бере вона на руки козеня – і козеня йому здається милим, “неначе теє кошеня”, “сердешнеє козеняточко!” – шепоче поет. Марія іде до Тиверіядського озера – Шевченко закохується в озеро: “тихий Божий став”, “широкий Божий став”. Біля Марії “святий тихий рай” і саме повітря начебто святе. Тут кожен образ для автора чарівний, саму Марію він називає не інакше, як “квіт рожевий”, “сельний крин”, “пресвітлий рай”, “кроткая”, “всесвятая”.

Ті явища, які наближаються до його естетичного ідеалу, митець сприймає і відтворює позитивно; ті, що протилежні цьому ідеалові, – неґативно. Приміром, у художньому світі М. Гоголя (цикли повістей “Вечори на хуторі біля Диканьки”, “Миргород”, петербурзькі повісті “Ревізор”, “Мертві душі”) виразно помітні два центри: Україна як уособлення гармонії, життєствердження, краси і Петербург як уособлення хаосу, дисгармонії, смертотворення, потворності. Герої Гоголя залежно від їхньої душевної суті тяжіють до того чи того центру.