І. Що таке літературознавство

Історія людства налічує десятки тисяч років. Увесь цей час людина не просто жила, а пізнавала світ, себе, наближалася до істини, удосконалювалася, творила себе як істоту духовну. Власне, це себетворення продовжується й зараз і триватиме доти, доки існуватиме світ.

Цей духовний розвиток людства найбільш наочно можна уявити у вигляді такого собі “чуттєво-мисленнєвого дерева”². Спочатку воно було „тоненьким паростком”, під листочками якого лише чаїлися зародки майбутньої крони. Цей „паросток” – міт (грец. mytos – слово, переказ), або мітологія, себто найдавніші уявлення наших предків про буття, світ, Бога, людину, істину. У міті зливалися (синкретично³ поєднувалися) вірування, знання з астрономії, фізики, хімії, медицини, математики, словесна творчість, музика, пісня, танець, лицедійство, малюнок тощо.

Потім у перебігу духовного розвитку людства „паросток”-міт став „стовбуром-окорéнком”, з якого виросли „три кронотворні віті”:

♣ віра – з інтуїтивним⁴ відчуттям Бога та мораллю, що поступово оформилися у різні релігійні вчення⁵;

♣ мистецтво – з образно-емоційним та ігровим виявами творчости;

♣ наука – розумово-понятійне пізнання світу.

Поступово кожна з „вітей” розгалужується на десятки і сотні „гілок” і „гілочок”. Водночас ці три вияви духовності (віра – мистецтво – наука) тісно взаємозв’язані, адже виростають зі спільного „стовбура” (міту).

Наприклад, „віть” науки розгалузилась на три потужні ”гілки” –

♣ природознавчу – дослідження довколишнього природного середовища;

♣ математичну – вивчення чисел та просторових форм

♣ гуманітарну (від лат. hymanitas – людяність, людство), тобто людинознавство.

Серед найпомітніших „гілок” людинознавства (поруч з філософією, історією, психологією, соціологією) – філолóгія (від гр. phileó’ lógos – любов до слова) – наука про мову, слово. Філологія також у свою чергу „розгіллюється” на мовознавство (вивчення мови в усіх її виявах) та літературознавство (вивчення природи саме мистецького слова, чи то пак мистецтва слова).

Інакше кажучи, літературознавство – це сукупність наук про художню літературу.

У літературознавстві виділяють три основні галузі („гілки”) та цілий ряд допоміжних.

Основні галузі:

1. Історія літератури – це наука, що вивчає художню літературу у її історичному розвитку від найдавніших часів до наших днів, життя і творчість окремих письменників, взаємозв’язок твору зі своєю добою, минулими та наступними епохами. Для прикладу – двотомна “Історія української літератури ХХ століття” за редакцією В. Дончика (Київ, 1993-1995) чи довідник „Українська література у портретах і довідках” (К., 2000).

2. Літературна критика (від гр. kritika – здатність розрізняти, мистецтво оцінювати) – це всебічний аналіз, поцінування художніх якостей переважно нових літературних творів, осмислення закономірностей сучасного літературного процесу.

При безпосередньому зв’язку між ними критика відрізняється від історії літератури тим, що а) досліджує передовсім сучасну літературу, а якщо й звертається до творів минулого, то з метою піддати їх переоцінці з позицій сьогодення; б) є водночас галуззю і науки, і мистецтва, поєднує і науковий стиль (літературознавчі терміни , логічна послідовність, система доказів), і художній (образність мови, тропи, риторичні фігури); в) віддає перевагу поцінувальному моментові, значною мірою суб’єктивному, - себто критик є той же читач, лише вдумливіший, підготовленіший, він “мову чуття перекладає на мову розуму” (І. Франко). Щоправда все ж на практиці дуже важко встановити чіткі межі між історією літератури (підходом історичним) та критикою (підходом сучасним, суб’єктивно-поцінувальним).

Характерні зразки сучасної української літературної критики – збірки літературно-критичних текстів Є. Барана “Звичайний читач” (Тернопіль, 2000 ) та О. Бойченка „Щось на кшталт шатокуа” (Івано-Франківське, 2003).

3. Теорія⁶ літератури – це вивчення законів розвитку літератури як мистецтва слова, дослідження змісту і форми творів. Теорію літератури називають ще інакше – поéтика⁷ (від гр.poietike – поетичне мистецтво, майстерність творення).

До праць з теорії літератури можна віднести, прикладом, розвідку І. Франка “Із секретів поетичної творчости” ( Зібр. тв.: у 50 т. – т. 31. – К., 1981.- С.45-119) або підручник А. Ткаченка „Мистецтво слова” (К., 1998).

Крім основних, у літературознавстві існує цілий ряд допоміжних галузей. Серед них:

♣ бібліографія – облік і систематизування творів художньої літератури та літературознавчих праць;

♣ герменéвтика – теорія тлумачення (інтерпретації) текстів;

♣ компаративíстика – порівняльне вивчення літератур різних націй, а також якихось споріднених явищ у межах однієї національної літератури;

♣ літературознавча історіографія – наука, що вивчає історію виникнення і розвиток літературознавства;

♣ перекладознавство – наука, яка вивчає закономірності художнього перекладу, проблеми його відповідності ориґіналові та досконалості;

♣ психологія мистецтва – вивчення процесу виникнення мистецьких творів та особливостей їх сприймання;

♣ стилістика – вчення про стилі мови;

♣ текстологія – вивчення і тлумачення текстів, насамперед рукописів художніх творів, зіставлення варіянтів, пояснення т. зв. “темних місць”, себто незрозумілих текстових фраґментів або таких, що погано збереглися.

Усі галузі літературознавства тісно пов’язані між собою, а також з іншими науками: філософією, психологією, естетикою, етикою, соціологією, історією, мовознавством, фізіологією.

Залежно від специфіки матеріалу та завдання науковці вдаються до різних жанрів літературознавчих досліджень. Найпомітніші серед них:

♣ Моногрáфія (від грец. monos – один і grafo – пишу) – наукова праця, у якій глибоко і всебічно висвітлено якесь одне важливе питання, одна тема. При цьому додаються посилання на джерела, з яких бралися відомості, вміщується список використаної літератури тощо.

♣ Рóзвідка – наукове дослідження якоїсь маловивченої проблеми, зазвичай побіжне, неповне, подекуди дискусійне.

♣ Нарис (літературознавчий) – така наукова праця, у якій поставлена проблема висвітлюється лише в загальних рисах без достатнього заглиблення в деталі.

♣ Стаття (літературознавча) – невелика за розміром наукова робота (приблизно від 5 до 15 сторінок), у якій стисло досліджується якийсь один аспект певної проблеми.

♣ Доповідь – усний виступ дослідника на науковій конференції.

♣ Тези – дуже стислий (на 1 – 2 ст.) виклад змісту доповіді.

Літературна критика послуговується найчастіше своїми спеціальними жанрами:

♣ Рецéнзія (від лат. recensio - оцінка) стаття, що містить у собі оцінку, визначення стильових сторін і хиб якогось літературного твору чи наукової праці.

♣ Есéй (франц. essai - проба, нарис) – твір, у якому досліджується якась актуальна, маловивчена проблема засобами наукового і художнього стилів водночас.

Есей вирізняється: а) дбайливим ставленням авторів до художньої форми, образністю, афористичністю; б) вираженням суб’єктивної, часто протилежної до загальноприйнятої позиції автора; в) свідомою настановою на розмовну лексику та інтонації. Фундатором есеїстики вважають французького письменника і філософа Монтеня (книга „Essai” 1580 р.). Яскраві зразки української есеїстики – „Книга спостережень” Є. Маланюка, „На святі надії” Є. Сверстюка, „Лицарі стилосу і кав’ярень” С. Процюка.

Предметом дослідження у літературознавстві є мистецтво.