2.Усна народна творчість. Література. Поезія.

Литовсько-польська доба позначена досить поступальним розвитком української літератури. Поряд із старими жанрами виникають і нові. Серед старих жанрів важливе місце посідають літописання, апокрифи, агіографія, паломницька література.

Важлива роль належала літописам. Вони подавали цікаві факти з історії України та Білорусі. З XIV ст. з'являється нова група літописів — литовсько-руських. Як колись літописці славили великих київських князів, так тепер вони славлять Князя Вітовта. Літописці віддають належне литовським князям, які зберігають та охороняють українські землі. Найвизначнішими тогочасними літописними творами були «Короткий Київський літопис» XIV-XV ст. і так звані «західно руські» літописи. У цих літописах значне місце присвячено боротьбі українського народу проти турецької навали, описуються героїчні дії князя К.Острозького у цій боротьбі.

Провідне місце серед літературних творів XV ст. належить церковній літературі: послання, «слова», житія святих. З XIV ст. в Україні поширюються південнослов'янські впливи, їхніми речниками в Україні стали митрополити Кипріян та Григорій Цамблаки, перу яких належить чимало видатних творів. З 1483 року в Україні відомий збірник «Приточник» з багатьма уривками західноєвропейських релігійних легенд. З'являються нові редакції «Києво-Печерського патерика». Видатною літературною пам’яткою був «Києво-Печерський патерик». Поряд із житіями ченців і розповідями на релігійні теми в ньому міститься чимало фактів з тогочасного суспільного життя, побуту ченців тощо. Поряд із церковною літературою в українській редакції з'являються й світські твори. Наприклад, збірник повістей "Александрія" про Александра Македонського, повісті про Троянську війну - «Троянська історія», «Сказання про індійське царство», збірник «Ізмарагд», що присвячений «книжній мудрості», «доброчинності і гріхам», «дружинам добрим і злим», етичним нормам.

Поряд з церковною розвивається і світська література. У відомому збірнику «Ізмарагд» вміщено близько ста «слів» переважно на морально-побутові теми, про книжну мудрість, про повагу до вчителів, про доброчинність і гріхи, про багатих і бідних тощо.

Наприкінці XVI – І пол. XVII ст. набуває розвитку полемічна література. Причини виникнення полемічної літератури слід шукати у запеклій боротьбі нашого народу проти наступу Польщі на Україну. Це призвело до боротьби між католиками й уніатами, з одного боку, та православними – з другого, і була спрямована проти полонізації українського народу, насадження католицизму та унії. Полемічна література не може кваліфікуватися виключно як художня література, бо її завданням було не стільки мистецьке, скільки релігійно-догматичне спрямування. Однак у ній були закладені і мистецькі цінності: письменники-полемісти вдавалися у своїх творах до прийомів ораторського мистецтва, наводили легенди, байки, перекази, зверталися до народної поезії. Одним з найвідоміших письменників-полемістів був ректор Острозької школи Герасим Смотрицький. Найбільш відомим його твором є трактат «Ключ царства небесного» (1587 р.), у якому лунало звернення до українського та білоруського народів стати на захист національних традицій. Значне місце в українській полемічній літературі кінця XVI ст. належить Стефану Зизанію, Мелетію Смотрицькому. Вершиною ж полемічної літератури стала творчість Івана Вишенського. У своїх посланнях з Афону в Україну («Послание до всех обще в Лядской земли живущих», «Обличение диавола-миродержца» та ін.) він різко виступав проти польсько-католицької реакції. Серед найвизначніших письменників-полемістів – Петро Скарга (єзуїт, визначний оратор, що розпочав полеміку), Христофор Філалет, Захарій Копистенський.

У 1621 р. митрополит Іов Борецький від імені «народу російського» склав трактат «Протестація», суть якого полягала в наступному: український та білоруський народи мають право на свою церкву та віру; не можна насильно насаджувати унію, переслідувати та пригнічувати православних у Речі Посполитій. «Протестація» є пам’ятником полемічної літератури і мала велике значення для визвольного руху українського народу.

До сьогодні збереглося близько 200 пам’яток полемічної літератури, які відтворюють заклик до збереження унікальної національної і культурної спадщини українства.

У XV ст. з'являється український переклад ірландського твору про Таудала — лицаря, душа якого побувала на тому світі й розповідає про це сучасникам. У новій редакції з'являється повість «Олександрія», присвячена Олександрові Македонському.

На ХV – XVI ст. припадає розквіт українського епосу (дум, балад, історичних пісень), що оспівував героїчну боротьбу й звитягу захисників вітчизни, трагічну і славетну долю рідної землі та мав генетичний зв’язок із богатирським епосом Київської Русі. Серед них — «Утеча трьох братів з-під Азова», «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка», «Козак Голота», «Байда». До творчості спонукали не лише історичні події. Українці відгукувалися піснею і на буденні клопоти, родинні радощі й негаразди. Думи вирізняються значно більшим обсягом, своєрідними віршовою та музичною формами. Великого значення у виконанні дум набувала імпровізація; дума творилася під час кожного виконання; незмінними при цьому залишалися тема й найголовніші елементи сюжету. Найдавніші думи виникли у ХІV-ХV ст. У них відобра жено тяжкі лиха і злигодні українського народу, турецько-татарська навала, страшні руйнування міст і жорстоке плюндрування сіл, знищення і масове захоплення в полон українців. Розповідають думи і про гірку долю невільників. Інший цикл дум, з-поміж яких «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів з города Азова», «Самійло Кішка», присвячено звитяжній боротьбі козацтва проти завойовників. Творцями й виконавцями дум та історичних пісень були кобзарі, бандуристи, лірники.

Тож розвивалися жанри родинно-побутової, ліричної, жартівливої пісні. У цей час бере свій початок і балада. Найвідоміша серед них «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?». З ХVІ ст. виконавцями дум і пісень стають кобзарі та лірники, що подають музичні твори у речитативно-імпровізаційниій манері під супровід кобзи, бандури або ліри.

Під впливом ідей гуманізму і Реформації українське письменство ХVІ-ХVІІ ст. дедалі ширше використовувало мистецькі засоби фольклору. Водночас книжні традиції проникали в усну народну творчість. Такий взаємовплив пожвавив розвиток української літератури, збагатив її новими жанрами й формами, сприяв розвитку літературних родів, зокрема драми й лірики.

Іншою важливою особливістю розвитку української літератури була поява латино- і польськомовних творів. Так, латиномовна та польськомовна українська поезія була здебільшого світською за змістом і грунтувалася на мистецьких законах європейського Відродження. З-поміж латиномовних українських поетів великої слави зажив Себастіян Кленовим (бл. 1550-1602). Вельми шанували в Європі письменника, публіциста, оратора Станіслава Оріховського (1513-1566). Сучасники називали його «рутенським (українським) Демосфеном». Сам Оріховський протягом усього життя наголошував: «Я - русин, гордий цим і охоче говорю про це всюди».

Виникають і нові жанри поезії – гербова поезія, епіграма, панегірик та погребальна поезія. Два перших жанри є наслідком поширення в Україні ренесансово-гуманістичних ідей, два останніх – то вже подих бароко.

Гербова поезія тісно пов’язана з розвитком книгодрукування, оскільки в кожному українському виданні незалежно від того, церковний чи світський характер воно мало, вміщувалися вірші “на герб”. Геральдичні вірші вміщувалися у книзі безпосередньо за графічним зображенням гербів заможних українських шляхетських родів, представники яких мали стосунок до видання книги. Геральдичний вірш мав провести яскраву і переконливу аналогію між гербовими відзнаками їх носіїв та їхнім реальним життям.

Епіграма також уходить в українську літературу спочатку як один з елементів оформлення друкованих видань. Її завданням було налаштувати читача на сприйняття подальшого тексту книги. Але в барокову добу епіграма стає самостійним поетичним жанром.

Барокова доба в українській літературі поставила завдання створення ідеальних образів представників національної еліти – оборонців культурної традиції та носіїв лицарських чеснот. Це завдання мав виконати панегіричний жанр. Спробою панегіричного оспівування непересічних якостей князя К.Острозького були вірші Г.Смотрицького (1580), але вершиною цього жанру був твір Олександра Митури “Візерунок цнот…” (1618), присвячений засновнику Київського культурно-освітнього гуртка Єлисею Плетенецькому. Вірші “на погреб” також мали уславлювати в майбутніх поколіннях героїчні й подвижницькі постаті діячів національно-культурного руху. У погребальній поезії одне з важливих місць відводилося різнобічному розробленню надзвичайно хвилюючої людину доби бароко теми неминучої смерті і пов’язаної з неї теми цінності людського життя. Найвідомішим із творів цього жанру є вірш Касіяна Саковича “На погреб гетьмана П.Сагайдачного” (1622).

З середини XV ст. в європейському книговиданні настають радикальні зміни, пов'язані з виникненням книгодрукарства. Попередником книгодрукування в Европі був однобічний друк з дощок, на яких вирізали окремі сторінки тексту й зображення. Лауренс Янсзон Костер на (1440 р. – німецький винахідник Йоганн Гуттенберг). Виникнення книгодрукування в Україні донедавна пов'язувалося з ім'ям Івана Федорова (р.н. невідомий – 1583). Сьогодні ряд вчених схиляються до думки, що друкарня у Львові існувала, принаймні, у 1460 р. (львівський міщанин Степан Дропан подарував її Львівському Онуфріївському монастирю). Найновіші дослідження свідчать, що перша українська друкарня ймовірно існувала у Львові у 1460 р. Свою власну друкарню він подарував церкві Св. Онуфрія і монастирю при ній, яку польський король Казимир IV підтвердив привілеєм 1469 р.

Поза українськими землями в цей час церковнослов’янською мовою друкувалося ряд книг – 1491 р. у Кракові Швайпольт Фіоль (Святополк Фіоль) (рік нар. невід. - між 1525-1526) кириличним шрифтом на замовлення православного кліру були надрукувані церковні книги – “Часослов” (Часословець) і “Октоїх” (Осьмогласник), а дещо раніше – “Тріодь пісну” і “Тріодь цвітну”, "Псалтир" (1495 р.), "Требник" та "Євангеліє". В Угровлахії (Румунія) у 1508 р. вийшов "Служебник", у 1510 році - "Октоїх", у 1512 р. - "Євангеліє".

До речі, відомо що Фіолю у цій справі допомагав Юрій Дрогобич. Типографія Фіоля проіснувала недовго, оскільки майже відразу виникли протиріччя з католицькою церковною ієрархією. У Празі білоруський учений Франциск Скорина (бл. 1486-1540) - католика, що навчався в університетах Кракова й Падуі. Одним з головних цілей свого життя він вважав видання книг рідною мовою. Свою видавничу діяльність він розпочав у Празі 1517 р. і всього за три роки випустив 23 книги. Для своїх видань він використовував досить чіткий за малюнком кириличний шрифт, вибрав зручний формат, так звані малі книжечки, практичні в користуванні. Кожне видання супроводжував коментарями, роблячи особливий наголос на просвітницьких елементах. Так, у передмові до "Псалтирі" він зазначає: "Она пожиточний суть всякому человеку, мудрому й безумному, богатому и убогому, младому й старому, наиболее тым они же хотять имети добрыя обычаи й познати мудрость и науку". Просвітництво Скорина пов'язував з ідеями гуманізму та об'єднання східних і західних слов'ян. Він вчив пам'ятати свій обов'язок перед батьківщиною, наголошуючи, що "обязанность человека трудиться на благо родины, не жалеть всякого тружения и скарбов... для отчизны своея".

Загалом ним було надруковано 42 книги, що вийшли у Вільно й Празі, і здобули широкої популярності у східних і навіть у південних слов'ян. Його діяльність як гуманіста і патріота дала змогу білоруській культурі стати мостом між західним і православним типами культур у XVII ст. Він, у 1517 р. надрукував кирилицею «Псалтир», а 1519 р. - «Біблію руську». У Римі 7 лютого 1483 р. в друкарні Еухаріуса Зільбера було видано написаний латиною науковий трактат “Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету». Широкого масштабу набула діяльність одного з керівників реформаційного руху у білоруському середовищі С. Будного, спрямована на поширення аріанства. Він став організатором типографії у Несвіжі, де видав білоруською мовою "Катехізис" (1562), "Євангеліє" (1570) та інші книжки.

Але справжнє поширення книгодрукування в Україні розпочинається лише з другої половини ХVІ ст. І пов’язане воно з ім’ям Івана Федорова (1510-1583) - людина обдарована і освічена. Свою діяльність він розпочав у Москві, де у 1553 р., поблизу Кремля за розпорядженням царя Івана IV Грозного було побудовано "Печатний двір". У 1564 р. І.Федоров та його сподвижник П.Мстиславець випустили першу руську друковану книгу "Апостол" - багате ілюстраціями живописне видання. Через два роки вийшла друга книга - "Часослов" - зібрання молитов, за яким діти навчалися грамоті. Незважаючи на те, що цар Іван Грозний був покровителем друкарства, народ вважав цю справу нечестивою, а місцева знать не підтримала такої ініціативи, кредитори відібрали друкарню за борги. За другою версією обидва першопечатники за наказом царя виїхали до Литву як місіонери.

Змушений був покинути Московію через переслідування духівництвом і боярами і шукати собі притулок на білоруських та українських землях. У 1566 р. І. Федоров та П. Мстиславець розпочали свою діяльність у маєтку литовського гетьмана Г. Ходкевича у Заблудові, де надрукували "Учительное Євангеліє" і "Псалтир" з "Часословом". Із Заблудова І. Федоров у 1572 р. прибув до Львова, де за гроші українських меценатів заснував друкарню. У 1574 р. тут побачив світ “Апостол” – перша друкована книга в Україні, що мала церковний характер. У книзі була розміщена післямова під назвою "Повесть... откуда начася и како сеершися друкарня сия". У 1578 р. Федоров видає “Буквар” і “Азбуку”, призначені для мережі тогочасних шкіл. Із 1580 року Федоров працює в Острозі, у друкарні знаменитого Острозького культурно-освітнього осередку, де за рік виходить повне друковане видання Острозької Біблії церковнослов’янською мовою (1581 р.), що стала визначним пам'ятником православного слов'янського світу. Різнобічно одарована і високоосвічена людина, І. Федоров безумовно являв собою особу ренесансної епохи, разом з основними видами діяльності він захоплювався артилерією і навіть винайшов багатостволову мортиру.

З-поміж перших українських книжок були граматики (підручники для вивчення мов): «Адельфотес» (1591 р.) та «Граматика словенська» (1596 р.). «Адельфотес» – греко-слов’янська граматика, складена у львівській братській школі. «Граматику словенську» видав у Вільні український вчений Лаврентій Зизаній. Він був також автором «Лексиса» – першого українського друкованого словника, де церковнослов’янські слова перекладалися українською мовою. Чималий вплив на розвиток української науки й шкільництва мала «Граматика» Мілетія Смотрицького, що вийшла друком 1619 р. Протягом двох століть вона залишалася основним підручником граматики в школах України, Білорусії, Болгарії та Сербії.

Окрім друкарень Федорова, в Україні швидко почали роботу інші типографії. До середини ХVІІ ст. в Україні вже діяло 25 друкарень в різних містах та селах - Дерманська, Рахманівська, Стрятинська, Кременецька на Волині, а дещо згодом – Київська Лаврська, Почаївська, Чернігівська та ін. Існували також “мандрівні” пересувні друкарні, які належали приватним особам, що перевозили їх із місця на місце. Все це яскраво свідчить про те, що потреба в книгах наприкінці ХVІ ст. в Україні значно зросла.

Поступово видання книжок зосередилось у найбільших друкарнях - Києво-Печерської лаври, Львівського братства, Михайла Сльозки, Львівського єзуїтського колегіуму. Найбільшим центром книгодрукування в Україні у І пол. ХVІІ ст. стала друкарня Києво-Печерської лаври. її заснував 1615 р. архімандрит Лаври Єлисей Плетенецький. Головним друкарем у Лаврі був Памбо Беринда, який вніс значний вклад у розвиток науки і мистецтва. Він підготував перший друкований український словник. Став одним із зачинателів шкільної драми. Лаврська друкарня видала першу книжку у 1616 р.; протягом ІІ пол. ХVІІ ст. у ній було видано 120 найменувань книг - насамперед богослужебна література, а також букварі, словники, календарі, праці з історії тощо. Найуславленіше видання того часу - «Требник» Петра Могили. Друкарня Києво-Печерської лаври проіснувала понад 300 років.

Назва нам 'ятки	Місце й рік видання	Стисла характеристика
«Апостол»	1574 р. Львів, друкарня Івана Федоровича	Апостол - скорочена назва однієї з найважливіших богослужебних книг, що містить опис діянь апостолів та їхні послання. Праця над «Апостолом» тривала майже рік - від 25 лютого 1573 р. по 15 лютого 1574 р. Вона рясно прикрашена вибагливими заставками, кінцівками, художніми ініціалами, фігурними зображеннями. В «Апостолі» є й сторінкові гравюри: зображення євангеліста Луки та орнаментальна композиція з гербом Львова та друкарським знаком І. Федоровича. Книга вийшла накладом близько 1000 примірників, із яких дотепер збереглося 85. Дванадцять із них знаходиться в бібліотеках і музеях Львова
«Буквар»	1574 р. Львів, друкарня Івана Федоровича	Перший на східнослов'янських землях підручник для навчання грамоти. І за змістом, і за технікою виконання, і за шрифтом він вважався взірцем для подальших видань букварів аж до ХІХ ст. «Буквар» -невелика книга, прикрашена маленькими заставками, кінцівками і дещо спрощеними зображеннями гербів м. Львова та Івана Федоровича
Острозька Біблія	1581 р. Острог, надруковано Іваном Федоровичем коштом Василя-Костянтина Острозького	Перше повне друковане видання Біблії церковнослов'янською мовою
«Адельфотес»	1591 р. Друкарня Львівського братства	Граматика грецької мови для слов'ян
«Граматика словенська» Лаврентія Зизанія	1596 р. Друкарня Віденського братства	Перша граматика церковнослов'янської мови на східнослов'янських землях
«Лексис» Лаврентія Зизанія	1596 р. Друкарня Віденського братства	Перший український друкований словник, у якому понад тисячу церковнослов'янських слів перекладалися тодішньою українською мовою
«Граматика» Мелетія Смотрицького	1619 р. м. Єв'є (біля Вільна)	Одна з найвизначніших мовознавчих праць. Протягом двох століть вона слугувала за основний підручник граматики церковнослов'янської мови у школах України, Білорусі, Росії, Болгарії та Сербії
«Лексикон славенороський» Памви Беринди	1627 р. Друкарня Києво-Печерської лаври	У словнику, що складався з двох частин, було зібрано майже 7 тисяч слів. У першій частині церковнослов'янські слова перекладено книжною українською мовою, а в другій - витлумачено власні назви та імена людей

В оздобленні книжок з'явилися ренесансні риси й деталі, вихоплені з реального життя. Яскравим взірцем використання українськими майстрами мотивів європейського Відродження можуть слугувати мініатюри Пересопницького Євангелія. На початку ХVІІ ст. книжкова мініатюра сходить з історичної арени. З появою друкарства особливої популярності набула гравюра. Високою майстерністю відзначалися графічні зображення «Апостола» (1574) та Острозької Біблії (1581). Чимало тогочас них українських гравюр присвячено світським сюжетам. Перші такі гравюри було вміщено як ілюстрації до «Віршів на жалостний погреб зацного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного» (1622) Касіяна Саковича. Вони мають особливо важливе значення як історичні джерела, бо присвячені подіям з історії українського козацтва.

Зустрічаються графіті - написи на камені, стінах, дереві. Це свідчення про належність предмета людині, майстру, прохання до Бога, церковні тези, полеміка між духовними і світськими особами (графіті Софійського собору), загадки, побажання князів своєму народу тощо. У Звенигороді Галицькому і в Бересті знайдено берестяні грамоти, в Звенигороді, Перемишлі, Галичі, Львові - бронзові стилуси (писала) для письма на воскових табличках. Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок із житія іконописця Петра, пізніше митрополита. Його, коли він досяг семи років, “віддали батьки книгам вчитися”. Церковна монополія на освіту надавала їй переважно богословського характеру, застосовувався принцип навчання читанню складами і письму.

З’являються нові жанри літератури, пов’язані із зародженням театрального мистецтва. Це – шкільна драма, інтермедія та вертеп. Шкільна драма – це твори на релігійні та міфологічні сюжети, які писалися і ставилися вчителями й учнями братських шкіл, студентами колегій. Інтермедія є комедійним твором на побутову тематику, що ставився у перерві між актами поважної релігійної драми.

Із ХVІІ ст. починається історія українського вертепу – лялькової театральної вистави з різдвяним сюжетом. Вертепні вистави відбувалися у двоповерховій дерев’яній скринці, де на верхньому поверсі демонструвалася невеличка вистава на сюжет Євангелія, а на нижньому – різноманітні комічні сюжети з народного життя. Часто вертепні вистави обходилися без ляльок і скриньки: ролі виконувалися вживу, але актори неодмінно носили з собою макети “вертепу” (використовуваної як хлів печери, у якій народився Ісус).