Розвиток суспільства.

Привілейовані стани. Із занепадом Київської Русі та Галицько-Волинської держави погіршилося становище української аристократії. Під впливом змін в економіці у І пол. XVI ст. в українських землях формується станова організація суспільства, яка базується на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов’язків. Основними станами в тогочасній Україні були шляхта, духівництво, міщани й селяни. За своїми правами стани поділялися на привілейовані, напівпривілейовані та непривілеііовані.

Вершину панівного стану складала шляхта — привілейований панівний закріплені прийняттям збірок застои у Польщі, Литві, та українських законів — Литовських статутів. Перший на білоруських землях, Литовський статут 1529 р. узаконив поділ шляхетства на шляхту, яка отримувала землі за службу, і магнатів — князів і панів, що володіли містами, містечками й величезними землями за спадковим правом, підпорядковувалися лише великому князю і мали власні військові загони. Другий Литовський статут 1566 р. збільшив обсяг прав службової шляхти, зрівнявши її з магнатами. Шляхта отримала можливість брати участь в управлінні державою завдяки участі в роботі повітових сеймиків (місцевих станово-представницьких органів) і великому Вальному (загальному) сеймі. Питома вага шляхти серед українського населення Литви становила майже 5%.

На чолі панівного стану посідали удільні князі Рюриковичі і Гедиміновичі. Вони становили замкнену групу, до якої можна було увійти завдяки заможності чи найвищим державним посадам. Князівські роди поділялися на «княжат головних», до яких належали Острозькі, Заславські, Сангушки, Чарторийські, Корецькі, Гольшанські, Дубровицькі, і «княжат повітовниківв. Перші не підлягали дії місцевої адміністрації, мали право входити до великокнязівської ради й вирушати у військові походи зі своїми загонами під родовими гербами. їм належали спадкові землеволодіння, де вони мали право судити своїх підданих, установлювати податки й повинності, надавати підлеглим землю за умови несення служби. Другі таких прав і привілеїв не мали, а їхні збройні загони виступали у складі повітового ополчення, підпорядкованого місцевій адміністрації.

Після Кревської унії і, особливо, після поразок Свидригайла Ольгердовича багато українських і білоруських князів втратили свої уділи. Це спричинило розшарування князівської верстви на князів-господарів і князів-слуг. Крім того, упродовж ХV ст. відбувалося поступове зближення князівської верстви з представниками інших привілейованих станів і, як наслідок, утворення єдиного привілейованого стану-шляхти. Щоправда, особливе ставлення в суспільстві до князів зберігалося. Геть збіднілі князі мали більше шансів отримати високі уряди порівняно з менш родовитим, хоч і заможним, шляхтичем.

Крім того, князі поступали на державну службу до Литовської, а потім Польської держав, зберігаючи свої князівства й отримуючи від держави у приватну власність та довічне держання значні земельні володіння. Так, княжі роди Острозьких, Вишневецьких, Корецьких, Чорторийських, Збаразьких та інших обіймали провідні урядові посади у Великому князівстві Литовському, засідали в раді великого князя, а у воєнні походи йшли під власними прапорами.

Прикметною ознакою життя України було те, що, попри споконвічну неоднорідність, шляхетська верства прагнула здобути собі загальні права і привілеї, а отже, відокремитися остаточно від решти суспільства.

З посиленням польського впливу князі втрачали здатність на державному рівні вирішувати долю своєї батьківщини - вона дедалі більше починала залежати від волі чужих столиць: Вільна чи Кракова. Однак княжі роди ще мали силу й авторитет чинити місцеве врядування. Поділивши між собою спершу Волинь, а згодом і Центральну Україну, вони перебрали реальну владу на місцях. У їхніх володіннях діяло княже право з власними податками й судом. Було своє військо. Тож на місцевому рівні, здавалося, все лишалося таким, як і за княжої доби. Власне, тому представники княжих сімей пов'язували свої родоводи з князями Київської Русі.

Костянтин Іванович Острозький (бл. 1460-1530) - один із найшанованіших представників наймогутнішої князівської родини, некоронованих королів Русі, як тоді казали. За традицією, що сягала ще часів Київської Русі, та з покликання він опікувався православною церквою й культурним життям. Красномовно свідчить про роль князя Костянтина в історії тогочасного Великого князівства Литовського і той факт, що до кінця життя він перебував на найвищих державних посадах: був гетьманом Великого князівства литовського, каштеляном Віленського та Трокайського замків. Жоден з українських князів не досягав у Великому князівстві Литовському такого становища. За підрахунками дослідників, князь був четвертою за заможністю людиною в державі і мав близько 60 тис. підданих.

До вищої верстви тогочасного українського суспільства, крім князів, належали також пани. Слово «пан» у ХVІ ст. позначало своєрідний титул. Головною ознакою пана було те, що він володів хоч і невеликою, але власною вотчинною землею.

До панів належала заможна шляхта, яка не мала князівських титулів, але вирізнялася давністю походження, спадковим землеволодінням і певними привілеями.

До середньої і дрібної шляхти належали зем'яни, панцирні слуги й бояри. Це була залежна від князів і панів верства, представники якої здобували шляхетство і право на володіння землею, відбуваючи військову (боярську) службу зі своїми загонами кіннотників або особисто.

Ще від часів Київської Русі численною була верства лицарів-бояр, що тримали землі-вислуги - маєтки, надані великим князем за військову службу. Зберігалися вони й за пізніших часів. Проте панові, на відміну від боярина, який мусив оселятися там, де подарує йому землю князь, було гарантоване спадкове володіння землею своїх предків.

Найчисленнішим прошарком шляхетської верстви була дрібна шляхта -зем'яни.

Частина з них мали право розпоряджатися власними маєтками, які були їх приватною власністю, решта користувалися землею за умови виконання військової повинності.

Основним заняттям зем'ян була служба у представників вищої шляхти. Проте у Галичині з середини ХV ст. галицькі бояри були зрівняні з польською шляхтою. Це призвело до того, що вже у ХVІ ст. в краї військове спорядження було дорогим, тож, постійно оновлюючи його, зем'яни поволі зубожіли.

Втративши землю, такі шляхтичі потрапляли до розряду шляхти-голоти.

Якщо князі мали ті права за фактом свого народження, то середній та дрібній шляхті доводилося їх виборювати. Зміни у становищі шляхти відбилися в законодавчому кодексі того часу «попис земський» (перепис шляхти) - статуті Великого князівства Литовського у редакції 1529 р. - Першому (або Старому) Литовському статуті. Згідно з ним шляхті було гарантовано, що її не можна карати без суду. Закон також забезпечував шляхті володіння землею, яку не можна було відібрати «без вини». Посилання на цей „попис” стало від цього часу доказом шляхетства. Водночас терміни «зем'янин», «панцирні слуги» і «боярин» замінили на єдиний — «шляхтич». Ті, за ким шляхетство не було визнано, утратили права на привілеї і злилися із селянством.

Духовенство – окрема верства українського суспільства. Протягом XIV-XVII ст. його становище, роль і місце були неоднаковими. У литовську добу духовний стан перебував під опікою держави, мав значні права і привілеї, і становив майже 10% населення- священики з їхніми сім'ями, ченці, люди, що обслуговували церкву. Окремішність духівництва виявлялася в тому, що воно не підлягало світському суду.

Духовенство було біле – світські священики вищих церковних ієрархів (митрополит, єпископи, архієпископи та ін.), які обіймали свої посади лише за дозволом великих князів литовських і польських королів, і чорне – нижче парафіяльне духівництво - чернецтво. Становище нижчого духівництва було залежним від шляхти й магнатів, на землях яких розташовувалися їхні парафії. Джерелами існування духовенства, окрім прибутку, що надходив в результаті церковної діяльності, були: десятина, дрібна данина натурою. Деякі великі церкви та монастирі володіли земельними угіддями, селами.

Прагнучи до самостійної «церковної організації» в межах своєї держави, зусиллями литовських князів у 1458 р. була відновлена київська митрополія. Вона управляла діяльністю 10 єпископів та підпорядковувалася безпосередньо константинопольському патріархові. Однак, в XVI ст. у церкві сталося багато подій, які принижували авторитет православної церкви, свідчили про її кризи. На соборах православної церкви (зокрема, віленський – 1508-1509 рр., Берестейській – 1596 р. та ін.) було засуджено: купівлю парафій замість соборного обрання; єпископів та священників-двоєжонців; розглядалися питання про позбавлення сану порушників, занепад церкви та ін.

Отже, наприкінці ХVІ ст. українська шляхта домоглася закріплення в законі прав, що їх упродовж століть виборювала собі мечем, виконуючи нелегкі військові обов'язки.

Міщанство. Протягом XIV-XV ст., в процесі перетворення міст в самостійні організації, їх населення формується в окрему спільність – міщанство. Однією з причин усамостійнення міст був ріст населення, що займалося виключно ремеслом і торгівлею. Представники окремих професій об’єднувалися у цехи будівельників, шевців тощо. Перша цехова організація в українських землях виникла у 1386 р. у шевців Перемишля. У XV ст. цехи поширилися на всю Україну. Вони стали самоуправною, досить замкненою громадою із власним статутом, судом і виборним «цехмайстром» на чолі. Проте міщани були також зобов'язані сплачувати податки, виконувати повинності на користь приватних власників міст або держави. Подібна організація сприяла підвищенню якості продукції, вводила контроль над нею тощо.

Міщанство поділялося: на декілька головних прошарків: патриціат (складався з найбагатших та найвпливовішіх купців, лихварів і ремісників, городян й промисловців); бюргери (цехові майстри та торговці середнього рівня залежності) та плебс (ремісники, дрібні торговці та селяни).

Селянство. Найбільшою соціальною групою за кількісним складом (майже 80 % населення України) і, водночас, найнижчим станом в суспільній ієрархії було українське селянство. Його соціально-економічне та правове становище від середини XIV ст. усе більше ускладнюється. Колишні категорії селян Київської Русі із зміною політичного статусу українських земель поступово трансформуються і набувають характеру, що відповідав економічним інтересам литовсько-польської влади.

Селянство було неоднорідним. Залежало від форм феодальної експлуатації та характеру повинностей. Його поділяють на три групи: чиншове, тяглове, службове.

Чиншові селяни або данники, які сплачували феодалам натуральну і грошову ренту (чинш). Данники – це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники, які були спадкоємцями господарсько-правових ознак смердів часів Київської Русі. У ході формування фільваркової системи ця категорія селянства поступово зникає.

Тяглові селяни (включали різні групи раніше безземельних селян), які вели господарство на безземельних ділянках, що належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії селянства була відробіткова рента (панщина), державні податки (серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг, ремонт замків).

Службові селяни – це ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які обслуговували двір феодала. Окрім основної роботи, вони залучалися до відбування панщини та сплачували данину.

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової системи відбувається зближення між різними категоріями селянства та відчуження його від власності на землю. З кінця XV ст. – протягом першої половини XVI ст. право на землеволодіння еволюціонує. Литовські статути (1529,1566 рр.) обмежили право власності селян на землю та прискорили процес її захоплення феодалами. На відібраних землях шляхта влаштувала свої фільварки, вважаючи ці землі за свою власність.

Проте, ані постійне збільшення усіх видів ренти, ані остаточне захоплення селянських земель не задовольняли зростаючих потреб держави та феодалів, які прагнули повного контролю над селянами. Поступово залежність селян від феодалів юридично оформилася як залежність кріпосна. Суть кріпацтва полягала у позбавленні селян права на землю та прикріплення їх до землі феодала, у запровадженні обов’язкових селянських робіт на пана (панщина), у остаточному обмежені громадянських прав та свобод селянства.

У Европі в XV-XVI ст. кріпосницький лад переживав глибоку кризу, але в Речі Пополитійпісля Люблинської унії на теренах Україн діяло польське феодальне право та Литовські статути. На українських землях у складі Великого князівства Литовського друге закріпачення селян розпочалося з 1447 р.

Кріпаками вважалися селяни які не мали власного господарства і жили у чужих дворах («підсусідки»), та збіднілі селяни, яким дозволялося освоювати цілинні землі за межами орних полів («загородники»).

У 1543 р. було заборонено переходити від одного до іншого пана.

Головними законами, що урізали права селян та збільшували їхні обов’язки були:

«Устав на волоки» (1557 р.) встановив дводенну панщину.

«Артикули» польського короля Генріха Валуа (1573 р.) та третій Литовський Статут (1588 р.). Ці закони:

– позбавляли селян права розпоряджатися своїм майном;

– тривалість панщини визначалася волею пана;

– селянин, який прожив на землі феодала 10 років, ставав його кріпаком;

• за панськими маєтками закріплювалися селяни;

• польські пани ставали власниками всіх земель Речі Посполитої;

• селянам забороняося переходити на інше місце без дозволу пана;

• пани розшукували втікачів і карали їх;

• власники мали право карати всіх непокірних селян;

• кріпаки мусили відробляти необмежену панщину в маєтках феодалів;

• за панами остаточно було закріплене право вотчинного (панського) суду над селянами;

• слчни більше не мали права самостійно виступати в судах.

Третій Литовський статут оформив і деякі зміни в правовій сфері суспільства:

• був створений єдний стан селян-кріпаків шляхом злиття закріпачених слуг з іншими розрядми залежних селян;

• договори, як правило, укладалися в письмовій формі, а інколи навіть вимаглися їх реєстрація в суді та присутність свідків під час укладення. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнової оренди;

• для забезпечення зобов’язань застосовувалася застава;

• право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого;

• за навмисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за навмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася так звана головщина та інші видатки, пов’язані із заподіянням матеріальної шкоди;

• при необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов’язаний був сплатити родичам убитого головщину;

• суд повинен був ураховувати вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1568 р.-які не досягли 14 років, а починаючи з 1580 р.- які не досягли 16 років);

• кримінальне законодавство визнавало просту і складну співучасть. Статут установив, що при простій співучасті всі винні мають каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, посібників і підбурювачів;

• за приховування недонесення щодо деяких злочинів також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку ради, підлягали покаранню;

• значне місце посідали злочини проти особи й майнових прав. Основним покаранням за них був штраф на користь потерпілого й великого князя;

• суворе покарання передбачалося за крадіжку: прикрадіжці коня або рецидиві передбачалося повішення;

• водночас злочин, учинений шляхтичем, карався легше, ніж такі самі протизаконні дії простої людини. Зокрема у випадку заподіяння ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, учинений щодо простої людини, він карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі;

• покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців.

Судебник 1468 р. встановлював порядок захисту маєткових прав, визначав порядок досудового провадження і судового розгляду кримінальних та земельних справ, окреслював види покарань. Щодо прав української шляхти, то Лист продовжив справу Віленського привілею, який урівнював католицьку та православну шляхту, й надавав їм рівні права.

Згідно з Листа кримінальна відповідальність наступала з досягненням 7-річного віку. Члени родини, що знали про злочин родича, відповідали своїм майном за його дії. Діти до семи років не несли ніякої відповідальності, навіть, якщо знали про злочин.

Судебник зрівнював представників усіх суспільних верств перед законом у кримінальних справах. Так пан ніс відповідальність на рівні з усімами, якщо злочин відбувся з його відома або він сам брав участь у ньому і все це було доведено.

У ст. 2-8 йдеться про крадіжку і співучасть, у ст. 13-19 — про покарання за крадіжку відповідно до розмірів і обтяжуючих обставин. Ст. 9-10 визначають компетенцію державного суду над княжими селянами, а ст. 11-12 — компетенцію державних судів над панськими селянами у випадку, коли пани не виконують своїх обов'язків як судді.

Судебник 1468 р. розрізняв 3 види крадіжок:

дрібні крадіжки (вартість вкраденого менше 1/2 рубля),

середні — більше вартості 1/2 коня,

великі крадіжки — вартість вкраденого становить вартість одного коня.

У ст. 20-22 визначався порядок розгляду земельних суперечок землевласників-феодалів і їхня відповідальність за наїзди і поруби. Ст. 23-25 стосувалися відповідальності за інші, крім крадіжки, правопорушення.

За дрібну крадіжку, вчинену вперше, застосовувалось покарання у формі штрафу, за середню та велику-смертна кара через повішання. Крім крадіжки, С. називає такі види злочинів, як розбій, грабунок (ст. 22), чаклунство (ст. 19). Слідчі дії проводив сам потерпілий (т.зв. «право сліду»). Злочини, пов'язані з самовільною порубкою лісу, розбої, грабунки були підвідомчі королю. Провадити слідство міг воєвода (мав право застосовувати до підозрюваних запобіжний захід — утримання у в'язниці). Ст. 19 допускає застосування тортур щодо осіб звинувачених у крадіжці та чаклунстві. С. містить таке поняття, як співучасть. Співучасниками найчастіше виступали близькі родичі — дружина, діти. Співучасники несли солідарну відповідальність. Вищою судовою інстанцією у всіх справах був король. Основні види покарань — смертна кара через повішання або спалення, штраф. Екзекуцію проводив суддя (тіун, воєвода) або потерпілий чи його близькі.

Таким чином, законодавство, впроваджене за литовсько-польської доби на українських землях, утворило правове поле для розвитку феодального землеволодіння, експлуатації покріпаченого селянства. За даними історика В. Кульчицького, вже до кінця XVI ст. в Україні було покріпачено до 20% селянства.

Найнижче місце соціальної піраміди тодішнього суспільства посідали селяни, які були найчисельнішою верствою - до 80 % населення. Як і раніше, жили селяни громадами. Члени сільської громади спільно користувалися пасовиськами, лісами, озерами, ріками. Орні землі розподілялися між частинами громади - дворищами, які об'єднували по кілька «димів» (дворів), тобто господарств окремих сімей. Різноманітні податки на користь держави і феодала сільська громада також розподіляла поміж дворищами. Громада обирала власний суд.

Його називали копним (від «копа» -зібрання громади). Поступово копний суд було замінено на суд самих феодалів, а землі громад перейшли у власність феодалів. Як і інші верстви тогочасного суспільства, селянство не було однорідним. Історики умовно поділяють селян на «похожих» (особисто вільних) і «непохожих» (прикріплених до свого наділу). Крім того, за характером повинностей з-поміж селян вирізняють данників, тяглових, слуг.

Данниками - найчисельнішою групою «похожих» селян - називали тих, основна повинність яких полягала у сплаті данини натурою або грішми за користування орними землями та угіддями.

Частина селян мусила працювати в господарстві свого володаря своїм «тяглом» (робочою худобою та інвентарем), тобто відбувати панщину.

Більш привілейоване становище серед селян мали слуги, які, займаючись сільським господарством, одночасно відбували військову службу у прикордонних замках. Вони брали участь у військових походах, виконували різноманітні доручення.

Протягом XV - І пол. XVІ ст. в житті українських селян відбувалися істотні зміни, сутність яких полягала в обмеженні особистої волі, поступовому закріпаченні. За тих часів в Україні набирало сили й продовжувало розвиватися велике феодальне (князівське та пансько-боярсько-шляхетське) землеволодіння - магнатське. Воно зростало за рахунок дарувань великого князя, захоплення пусток, общинних земель. На середину XVІ ст. вільних общинних земель, як і вільних общин, майже не залишилось. З другої половини XV ст. розгорнулося виробництво зерна на продаж у Західну Європу. Шляхта Галичини та Західної Волині починає закладати фільварки. Фільваркове господарство суттєво відрізнялося від звичайного феодального господарства, не пов'язаного з ринком, де феодальна залежність селянства виявлялася в сплаті натурального чи грошового податків. Із поширенням фільварків землевласники були зацікавлені в праці селян на панському маєткові з «тяглом» та обмеженні права переходу селян. Кількість «непохожих» селян з року в рік збільшується.

Першим відомим документом, який започаткував закріпачення селян, вважають рішення шляхти Галичини 1435 р. За ним селянин мав право піти від землевласника лише на Різдво, сплативши йому великий викуп. На українських землях у Великому князівстві Литовському почали закріпачувати селян з 1447 р. згідно з привілеєм Казимира IV. Закріпачення основної маси селян було стверджено в тогочасних кодексах законів - знаменитих Литовських статутах (відомо всього три редакції: 1529, 1566 та 1588 pp.). Вже Перший Литовський статут, великокнязівські привілеї та польські законодавчі акти, звичаєве право та ін., всіляко захищали інтереси землевласників, їхнє правове становище.

Період XV - І пол. XVІ ст. був добою розвитку міст. На середину XVІІ ст. на землях України було близько 1100 міст та містечок. Київ тоді мав близько 10 тис. мешканців. У XVІ ст. Брацлав і Кременець мали близько по 5 тис, Луцьк - 4 тис, а у Володимирі, Вінниці, Житомирі, Каневі, Острозі проживало від 2 до 4 тис. З-поміж міст Галичини, Західного Поділля та інших українських земель найбільшим був Львів (за підрахунками вчених, на початку XV ст. -близько 10 тис, у першій половині XVІІ ст. - вже 25-30 тис.). У XVІ ст. Кам'янець мав близько 8 тис. жителів, Перемишль, Сянок-близько 2-4 тис. Міське населення складалося з міської верхівки (багате купецтво, лихварі, цехові майстри), середнього прошарку (заможне міщанство, купці, майстри-ремісники, підмайстри) та міської бідноти. У містах, особливо в Галичині, мешкали представники різних народів. На Волині та в землях Центральної України переважали українці.

Магдебурзьке право. Деякі великі українські міста одержали право місцевого самоврядування (Магдебурзьке право). У 1356 р. таке право одержав Львів, у 1374 р. – Кам’янець-Подільський, у 1432 р. – Луцьк, у 1497 р. – Київ. Протягом XV-XVII ст. Магдебурзьке право стало основою життя більшості українських міст. Його суть полягала у звільнені міста від управління й суду великих земельних власників і дарування йому права на створення органу місцевого самоуправління – магістрати - орган, що об'єднував раду і лаву. На чолі лави стояв війт. Раду очолював бурмістр, обраний громадою. До магістрату обирали найавторитетніших міщан - радників – «райци» (члени міської ради), колегія присяжних (судові засідателі), писар.

Магдебурзьке право встановлювало також порядок організації ремісничих об'єднань - цехів. Надавати місту магдебурзьке право було привілеєм великого князя литовського чи польського короля; з часом такий привілей отримали стосовно своїх міст і магнати. Перші згадки про поширення міського права на Україні стосуються часів Галицько-Волинського князівства 20-х pp. ХІV ст. Від часів князя Юрія II Болеслава до нас дійшла грамота на магдебургію м. Сянока 1339 р. У 1356 р. магдебурзького права домігся Львів, згодом Кам'янець, Холм, Луцьк, Київ, Дубно, Рівне, Перемишль.

Однак Магдебурзьке право розповсюджувалося лише на католиків, православні міщани не мали права на участь в управлінні містом. Тобто, панування у містах, які мали Магдебурзьке право, переходило до рук переселенців-поляків та німців. Православні українці повинні були навіть селитися в ізольованих кварталах, їм заборонялося проводити релігійні процесії і навіть дзвонити на похоронах. Все це створювало умови для іноземної колонізації та вело до загострення національно-релігійних відносин.

На Правобережній і Лівобережній Україні самоуправління містами враховувало регіональні особливості та норми звичаєвого права. Зокрема, у менших містах, які називалися ратушними, козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада – справами міщан.

Побутова культура. Розширення панського землеволодіння, посилення влади феодала логічно привело до зміни обличчя тогочасних сіл. Якщо раніше, коли вільної землі було багато, межею між сусідами вважалося те місце «де зіткнуться сокири», тобто, де з обох сторін зустрінуться рубачі під час рубання лісу, то в XV—XVI ст. під тиском наступу феодалів на селянські землі відбувається певне упорядкування структури селянського поселення. Хати будують обабіч дороги. За кожною хатою розташовані загуменки, тобто довгі вузькі смуги землі, що належали господарю хати.

Сімейні та родинні стосунки. В українських землях тривалий час існував громадянський шлюб, заснований на народних весільних звичаях та традиціях. Починаючи з XVI ст., між батьками та родичами молодої та батьками і родичами молодого укладається договір (зговір, змовини, згода). Спочатку цей договір укладався усно, а починаючи з XVII ст. — письмово, щоб закріпити за молодими придане. У XVI— XVII ст. церква встановлює контроль над процесом одруження. З цього часу тільки через обряд вінчання шлюб ставав дійсним.

У період XIV—XVI ст. в народний побут входять годинник, горілка, вогнепальна зброя та інші винаходи, що суттєво вплинули на суспільне життя.