33. Політика обовязкового резервування та її застосування в Украні.

Політика обов’язкових резервних вимог — один із класичних інструментів грошово-кредитної політики, за допомогою якого центральні банки регулюють грошовий ринок, управляють кількістю грошей, підтримуючи темпи зростання грошової маси в заздалегідь установлених межах. Дія цього інструменту полягає у зміні центральним банком норми, в межах якої комерційні банки зобов’язані частину залучених коштів зберігати, як правило, на рахунках у центральному банку.

Обов’язкові резервні вимоги вперше були застосовані у Сполучених Штатах Америки. Створена у 1913 р. Федеральна резервна система передбачала, що банки резервують частину залучених коштів (депозитів) у встановленій нормі на рахунках у Федеральних резервних банках. Спочатку обов’язкове резервування мало досить вузьку мету — формування страхового фонду для виплати депозитів. Ураховуючи функціональне призначення резервних вимог, Рада керуючих Федеральної резервної системи не змінювала норми обов’язкового резервування до середини 30-х років. Зі створенням у різних країнах розвинутої системи страхування (гарантування) депозитів, зокрема у США Федеральної корпорації страхування депозитів, страхова функція обов’язкових резервних вимог поступово втрачала своє значення.

Сучасне трактування обов’язкових резервних вимог передбачає їх використання центральними банками у кількох напрямах.

Резервні вимоги використовуються центральними банками для розв’язання макроекономічних довгострокових завдань стабілізації грошового обороту та регулювання обсягів грошової пропозиції (маси), тобто як інструмент грошово-кредитної політики. Резервування частини коштів, залучених банками, спрямоване на обмеження їхньої можливості збільшувати грошову пропозицію. Взагалі пропозиція грошей залежить від величини грошової бази і грошово-кредитного мультиплікатора. Центральний банк, використовуючи різні інструменти грошово-кредитної політики, впливає безпосередньо або на грошову базу або на мультиплікатор. Політика обов’язкових резервних вимог передбачає насамперед вплив банку на грошово-кредитний мультиплікатор, оскільки норма резервних вимог є важливою компонентою мультиплікатора. Якщо центральний банк збільшує норму, то це призводить до зменшення грошово-кредитного мультиплікатора, відповідно змінюється і пропозиція грошей, і навпаки. Використовуючи політику резервних вимог, центральний банк не може повністю контролювати пропозицію грошей, оскільки неможливо точно передбачити величину грошово-кредитного мультиплікатора, що перебуває (як уже зазначалося у підрозд. 3.1) під впливом факторів, що не завжди пов’язані з діями центрального банку.

Політика обов’язкових резервних вимог використовується центральними банками як засіб аптициклічної та антиінфляційної політики. Резервні вимоги, звичайно, насамперед пов’язані з показниками грошової маси, і їх взаємодія з іншими макроекономічними показниками відбувається через трансмісійний механізм впливу змін грошової пропозиції на реальний сектор економіки — на ринок інвестицій, рівень цін тощо. Ураховуючи такі властивості резервних вимог, центральний банк із метою стимулювання, наприклад, інвестиційної активності проводить політику, спрямовану на зниження норм резервних вимог, а тимчасове збільшення норми обов’язкового резервування за певних умов спричиняє зниження інфляційного тиску.

Резервні вимоги використовуються центральними банками як інструмент регулювання банківської ліквідності. Одним із показників, що характеризує ліквідність, є залишки коштів (резервів) на рахунках комерційних банків у центральному банку. Регулюючи стан банківських рахунків, центральний банк намагається підтримувати оптимальну суму коштів на цих рахунках. Він вилучає надлишкові або надає додаткові резерви, використовуючи різні інструменти грошово-кредитної політики. Так, підвищення центральним банком норми резервування призводить до скорочення надлишкових резервів у розпорядженні банків, тобто до скорочення їхньої вільної ліквідності, а зниження — навпаки, збільшує вільну ліквідність, розширює можливості банків щодо проведення активних операцій.

Політика резервних вимог може мати стимулювальну спрямованість. Маневруючи окремими елементами механізму обов’яз­кового резервування, центральний банк може стимулювати розвиток окремих банківських операцій, наприклад залучення банками довгострокових депозитів, купівлю банками державних цінних паперів тощо.

Резервні вимоги до банків з точки зору їх сутності полягають у тому, що комерційні банки та інші депозитні установи зобов’язані зберігати частину своїх коштів на спеціальному рахунку в центральному банку. За допомогою цього механізму центральні банки обмежують можливості кредитної експансії та депозитної емісії, а також забезпечують страхування депозитів. Норма обов’язкових резервів дозволяє центральним банкам регулювати як загальний обсяг грошової маси, так і окремих її агрегатів. Якщо темпи економічного зростання є надмірними, що стимулює розвиток інфляційних процесів, регулятори підвищують норми обов’язкових резервів, зменшуючи таким чином можливість використання кредитних ресурсів на розмір цих резервів, що здійснює відповідний вплив на приріст грошової маси в обігу. У періоди тривалих економічних криз норма обов’язкових резервів знижується, і відповідно зростають кредитні можливості банківської системи.

У країнах зі стабільною економікою, яка характеризується високим ступенем розвитку ринкових відносин, сучасною банківською системою, потреба регулювати банківську діяльність за допомогою механізму резервування виникає вкрай рідко, водночас у нестабільних перехідних економіках – це пріоритетний засіб грошово-кредитної політики. Широке його застосування пов’язане, передусім, із гнучкістю організації контролю (простий перегляд параметрів) та універсальністю впливу (охоплює всі банківські установи).

В Україні обов’язкові резерви почали застосовуватися з 1992 року і за недостатності реальних ринкових перетворень, відсутності відповідних фінансових інститутів, наявності проблем структурного та фіскального значення, цей засіб досі є домінуючим з-поміж усіх інструментів монетарної політики [1, с.11].

За умов гіперінфляції у перший період ринкових реформ в країні були відсутні інші, більш дієві методи обмеження неконтрольованого приросту грошової маси. Тому основний акцент у грошово-кредитному регулюванні НБУ доводилося робити на політику резервних вимог. В цей період норма обов’язкового резервування у нашій державі досягла 25%, у 2000 р., за певної стабілізації економічної ситуації, вона знизилась до 15%. До цього часу рівень обов’язкових резервів визначався узагальнено для всіх видів залучених коштів. Починаючи з 2001 р. НБУ почав застосовувати диференційований підхід до визначення норм резервування, що дало йому змогу більш цілеспрямовано впливати на формування структури грошової маси.

У 2004 р. в умовах зростання інфляційних тенденцій, нестабільної ситуації на міжбанківському кредитному ринку, зокрема різкого зростання процентних ставок наприкінці місяця у зв’язку з необхідністю формування обов’язкових резервів, НБУ почав застосовувати більш жорстку політику обов’язкових резервних вимог.

НБУ установив єдиний критерій диференціації норми резервування, а саме строковість залучення банками коштів: за строковими вкладами юридичних і фізичних осіб в національній та іноземній валюті — 6 %, за вкладами юридичних і фізичних осіб у національній та іноземній валюті на вимогу та за коштами на поточних рахунках — 7 %.

НБУ вимагає від комерційних банків не тільки в середньому за місяць дотримуватися встановленої норми обов’язкових резервів, а й щоденно на початок операційного дня зберігати частину обов’яз­кових резервів на кореспондентському рахунку в НБУ. Обсяги щоденних резервів НБУ встановлює в процентному відношенні (від 20 до 80 % залежно від стану грошового ринку) до суми обов’язкових резервів за попередній звітний період резервування. Територіальні управління НБУ здійснюють контроль за щоденним резервуванням коштів. Якщо банк протягом трьох звітних періодів поспіль більше ніж 30 разів не дотримується встановлених вимог щодо щоденного резервування коштів, то Комісія НБУ з питань нагляду та регулювання діяльності банків може перевести такий банк у режим формування обов’язкових резервів на окремому рахунку в НБУ.

Залежно від ситуації на грошовому ринку НБУ може дозволити комерційним банкам для покриття обов’язкових резервів ви­користовувати не тільки кошти на кореспондентському рахунку в НБУ, а й інші активи банків, зокрема готівку в касі, за умови, що ці інші активи не перевищують 40 % суми обов’язкових резервів.

Із настанням фінансової кризи 2008 р., з метою стимулювання укладання депозитно-кредитних угод у національній валюті, НБУ лібералізував вимоги до формування банками обов’язкових резервів і встановив нульову ставку нормативу резервування за депозитами в національній валюті. Інша ситуація склалась із нормативами в іноземній валюті. Зменшення їх за строковими вкладами з грудня 2008 року змінилося підвищенням з січня 2009 року до 4%, тобто до попереднього рівня, а за коштами на поточних рахунках і вкладами на вимогу до 7%, тобто збільшення становило 2%. З лютого 2009 року НБУ ввів новий норматив обов’язкового резервування за коштами інших банків нерезидентів та інших небанківських фінансових посередників нерезидентів, ставку якого встановив на рівні 2%. У листопаді цього ж року на залишки коштів обов’язкових резервів, що перераховано банками на окремий рахунок Центрального банку, НБУ почав нараховувати проценти в розмірі 30 % від облікової ставки за умови дотримання банком порядку формування та зберігання обов’язкових резервів. За 2011 р. він двічі посилював вимоги до формування банками обов’язкових резервів. Зокрема було зменшено розміри можливого зарахування для покриття обов’язкових резервів придбаними банками цільових ОВДП України від 100 % до 50 % їх номінальної вартості. Водночас було оптимізовано нормативи обов’язкового резервування в напрямі створення більш префенційних умов залучення банками довгострокових коштів, однак досягти бажаних параметрів грошової сфери так і не вдалося. Пропозиції більшості дослідників зводяться до необхідності пом’якшення політики обов’язкових резервів або ж до повної її відміни, наголошується на посиленні ролі більш гнучких інструментів грошово-кредитного регулювання, таких як рефінансування та процентна політика. Тому подальші дослідження потрібно спрямовувати на глибоке осмислення взаємодії цих інструментів.

Метою грошово-кредитної політики НБУ на перспективу є забезпечення стабільності гривні як монетарної умови сталих темпів економічного зростання. Монетизація економіки, тобто насиченість економіки грошима, у майбутньому неминуче збільшуватиметься. Із зростанням попиту на гроші Національний банк поступово зменшуватиме норму резервних вимог, що сприятиме активізації кредитно-інвестиційної діяльності комерційних банків, дасть змогу їм інтенсивніше підтримувати реальний сектор економіки.