Чи мають преюдиціальне значення обставини, встановлені не рішенням суду, а ухвалою суду?

У ч. З ст. 61 ЦПК зазначено, що не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено обставини судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили.

Як вбачається з цього правила, законодавець використав формулу "судове рішення", яке згідно зі ст. 208 ЦПК є родовим визначенням і викладається у двох формах: ухвали і рішення. Тому преюдиціальне значення можуть мати й обставини, встановлені ухвалою суду, що набрала законної сили.

Наприклад, відповідач, заперечуючи проти позову, може посилатися на встановлений ухвалою суду, що набрала законної сили, факт відмови позивача від позову, який є тотожним пред'явленому повторно. Така ухвала буде мати преюдиціальне значення, в силу якої суд повинен відмовити у відкритті провадження у справі, або закрити провадження у справі (п. 2 ч. 2 ст. 122, п. 2 ст. 205 ЦПК).

Разом з тим, не може вважатися преюдиціальною ухвала суду про повернення позову, наприклад, унаслідок визнання позову неподаним, оскільки спеціальна норма права - ч. 5 ст. 121 ЦПК - передбачає право позивача на повторне звернення до суду із заявою, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви. Крім того, у даному випадку обставини повторної позовної заяви будуть іншими, уточненими. Зазначене стосується й залишення заяви без розгляду (ч. 2 ст. 207 ЦПК).

Чи в будь-якому випадку пояснення осіб, які беруть участь у справі, не є доказом, якщо вони не допитані як свідки? Чим були зумовлені такі зміни щодо переліку засобів доказування? Чи також під присягою відповідач має право визнати обставини позову?

Однією з новел ЦПК є виключення з числа засобів доказування пояснення сторін і третіх осіб (ч.2ст.27ЦПК1963р.).

Натомість, згідно з ч. 2 ст. 57 нового ЦПК засобом доказування є не лише пояснення сторін, третіх осіб, а й їхніх представників, однак за умови, що вони були допитані як свідки. Саме тому пояснення осіб, які беруть участь у справі, в ЦПК врегульовані до встановлення судом порядку дослідження доказів.

Незважаючи на це, у більшості судових процесах сторони, треті особи продовжують давати пояснення, як особи, які беруть участь у справі, і при цьому їхні пояснення беруться судом до уваги і оцінюються як доказ, що є невірним.

Разом з тим, пояснення сторін і третіх осіб як у раніше діючих ЦПК, так і в новому ЦПК завжди займало і займає перше місце в переліку засобів доказування, являлось і являється основним ядром у системі доказів, інакше й бути не може, так як весь процес направлений на захист суб'єктивних прав тих осіб, які дають пояснення. Ні одне з доказів немає більшого інформаційного навантаження, ніж пояснення сторін. Саме сторонам і третім особам як очевидцям і безпосереднім учасникам подій, які обговорюються в судовому процесі, краще, ніж кому-небудь, відомі ті факти (обставини), які повинен встановити суд. Пояснення сторін придають переконливість іншим доказам, пояснюють умови їх формування, мають вплив на суддівське переконання, так як даються в порядку особистого контакту із судом і, таким чином, являються універсальним доказом по всім категоріям справ.

Однак, незважаючи на всі позитивні риси цього виду доказів, серйозний недолік пояснень сторін, по суті, раніше призводив до зворотного їх численні плюси. Мова йде про те, що при використанні пояснень сторін виникають проблеми, пов'язані із забезпеченням їх достовірності, оскільки юридична заінтересованість сторін у вирішенні справи у багатьох випадках може означати наявність у нихмотиву до необ'єктивного викладення фактів (обставин). Незважаючи на те, що наявність такого мотиву сумніву не піддавалось, законодавець, як і процесуальна наука, за всі часи розвитку цивільного процесуального права цього абсолютно не помічала, висновків з цього факту не робила і ніяких гарантій достовірності пояснень сторін закріпити в законі навіть не намагалася. Єдине що було в арсеналі суддів - це пропозиції законодавця (ст. 40 ЦПК 1963 р.) і науковців на те, щоб пояснення сторін обов'язково перевірялися за допомогою інших доказів.

Разом з тим, право давати пояснення в суді немислимо без несення тягаря відповідальності за неправду. Неправда, яка спричиняє шкоди іншим особам, яка сприяє несправедливості, ухваленню незаконного рішення, завжди повинна тягти адекватні наслідки для того, хто, маючи інший прийнятний вихід (ліпше промовчати), вибрав за краще дати завідомо неправдиві пояснення.

Матеріали судової практики вказують на те, що пояснення сторін мають особливо важливе значення в наступних категоріях справ: 1) спори відносно дітей, в яких сторони повинні дати власну характеристику, оцінку свого відношення до дитини, свідчити про факти, які являються її власними діями тощо; 2) спори про визнання батьківства; 3) спори про захист авторських прав, де пояснення сторін є одним із самих поширених засобів доказування; 4) спори про компенсацію моральної шкоди, так як предметом судового дослідження є явища суб'єктивного характеру (переживання, страждання), уявлення про які різні в кожного суб'єкта процесу; 5) спори про розірвання шлюбу; 6) спори про стягнення аліментів; 7) спори про визнання угод недійсними з мотивів помилки, обману, деякі категорії трудових справ тощо.

Зазначаючи, що пояснення сторін є доказом лише в разі їх допиту як свідків, законодавець, тим самим, намагавсяпосилити відповідальність учасників процесу за зловживанням своїми процесуальними правами, зокрема, в частині дачі ними неправдивих пояснень суду.

Конструкція норми про допит сторін, третіх осіб як свідків (статті 62,184 ЦПК) не вказує на те, хто може бути ініціатором їх допиту. Чи може позивач вимагати, щоб відповідач дав пояснення під присягою і навпаки, а також чи вправі цю дію ініціювати суд?

Здається, що з урахуванням суті і значення цієї новели ЦПК (пояснення як доказ у справі), слід виходити з того, що і суд вправі запропонувати стороні дати показання під присягою, якщо вона вказує про те, що факти, які мають значення для справи, їй відомі особисто. Суд повинен роз'яснити, що інакше її пояснення не будуть вважатися доказом, а відмова дати пояснення під присягою може мати певні наслідки щодо висловлених обставин. За таких же причин і позивач чи відповідач можуть заявити клопотання, щоб інша сторона дала пояснення під присягою, а також задля того, щоб можна було в подальшому притягти сторону, яка завідомо говорить неправду, до відповідальності.

Разом з тим, вважаємо, що положення ЦПК щодо переліку засобів доказування слід уточнити і передбачити в якості доказу і пояснення сторін, третіх осіб та їх представників, наряду з їх поясненнями як свідків. Це пояснюється тим, що, по-перше, заставити таких осіб давати пояснення під присягою не можна, а, по-друге, існують категорії справ, у яких, крім пояснень сторін, інших доказів нерідко не буває (наприклад, за позовами про розірвання шлюбу, за деякими позовами про визнання угод недійсними з підстав введення в обману тощо), а це ускладнить виконати завдання цивільного судочинства (ст. 1 ЦПК). Тому для уніфікації процесуальних норм законодавцю слід використати положення, яке закріплене в ст. ст. 69, 76 КАС, відповідно до яких сторони, треті особи та їх представники можуть бути допитані як свідки за їх згодою.

Як визнання обставини, так і визнання позову може бути стороною заявлено в поясненнях, які за ЦПК не е доказом, однак у даному випадку це є диспозитивним розпорядженням стороною своїми матеріальними правами та процесуальними засобами захисту, тому суди не вправі вимагати повідомити їх під присягою, як свідки. Таке визнання здійснюється у порядку, визначеному ЦПК, та під контролем суду.

Чи вправі суд, не призначаючи експертизу у справі, яку він розглядає, обґрунтувати своє рішення висновком експертизи, який було отримано і покладено в основу рішення суду при розгляді іншої справи або іншим судом? Якщо не вправі, то які правові наслідки можуть наступити, якщо на основі такого висновку експертизи суд ухвалив своє рішення?

Суд не може обґрунтувати своє рішення висновком експертизи, отриманим іншим судом (або навіть цим же судом) при розгляді іншої справи.

Підстави і порядок призначення експертизи встановлені ст. 143 ЦПК, згідно якої експертиза призначається судом для з'ясування обставин, що мають значення саме для тієї справи, яку суд розглядає. Експертиза проводиться лише тими експертами чи експертними установами, яким це доручено судом, що розглядає справу.

Таким чином, врахування висновку експертизи, призначеної іншим судом і при розгляді іншої справи, судом, що розглядає дану справу, буде вважатися отриманням доказу з порушенням порядку, встановленого законом (ч. 1 ст. 59 ЦПК). Тому суд не вправі обґрунтовувати своє рішення таким висновком експертизи.

Наведемо такий приклад із судової практики.

У квітні 2004 рокуД. звернулася до суду з позовом до Б. про визнання договору довічного утримання частковонедійсним, посилаючись на те, що вона разом з чоловіком Д.О. були власниками квартири. 8 серпня 1997 року між нею та відповідачем було укладено договір довічного утримання, згодом цей договір на підставі рішення суду було розірвано. Вона також дізналась про те, що такий самий договір було укладено й між її чоловіком Д.О. та відповідачем. У 1999 році її чоловік помер. Укладений ним договір вона вважає недійсним, оскільки Д.О. на момент підписання договору був недієздатний, так як хворів і не міг розуміти значення своїх дій.

Позивачка просила поновити їй пропущений з поважних причин строк позовної давності і визнати недійсним договір довічного утримання, укладений 8 серпня 1997 року між Д.О. та відповідачем.

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 19.07.2004 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 27.12.2004 р., позов Д. задоволено.

Задовольняючи касаційну скаргу Б., скасовуючи ухвалені судові рішення та направляючи справу на новий розгляд, Верховний суд України в своїй ухвалі від 26.07.2006 р. зазначив наступне.

Задовольняючи позов, суд виходив з того, що на момент підписання договору довічного утримання Д.О. страждав хронічним психічним захворюванням і за своїм станом не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними.

На підтвердження цього висновку суд послався на рішення Залізничного районного суду від 3.03.2004 р. про визнання Д.О. недієздатним станом на серпень 1997 року.

Проте з таким висновком цілком погодитись не можна з таких підстав.

З Матеріалів справи вбачається, що її було розглянуто у відсутності відповідача, судово-психіатрична експертиза судом у цій справі не призначалась, суд обґрунтував своє рішення висновком судово-психіатричної ек-спертизи, призначеній у справі про визнання Д.О. недієздатним.

Рішення суду від 3.03.2004 р. було постановлено на підставі заяви Д. у порядку окремого провадження, Б. участі в цій справі не брав, а тому згідно з ч. З ст. 32 ЦПК України 1963 р., який діяв під час розгляду справи, факт недієздатності Д.О. на час підписання ним договору довічного утримання підлягав доказуванню позивачкою.

В порушення вимог ст. 301 ЦПК України 1963 року апеляційний суд не звернув уваги на допущені судом першої інстанції порушення закону і залишив рішення без змін (Закон і бізнес. - 2006. - № 39.-С.14).