Чи вправі прокурор звертатися в суд за захистом прав дитини, яка має батьків або знаходиться під опікою?

Відповідно до ч. 1 ст. 45 ЦПК у випадках, встановленихзаконом, прокурор може звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах.

Загальні підстави участі прокурора в суді розкриваються в ч. 2 ст. 36-1 Закону України "Про прокуратуру". Так, підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження.

У відповідності до ч. 6 ст. 119 ЦПК у разі пред'явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення.

У зв'язку з цим суд вправі перевіряти підстави представництва прокурором при пред'явлення ним позову на захист прав неповнолітньої дитини.

Так, захист інтересів дитини є обов'язком його батьків (статті 15, 16 СК), які мають право на звернення до суду на її захист (ст. 154 СК), а при невиконанні цих обов'язків наступає відповідальність (ст. 155 СК). Цивільні права та обов'язки опікуна визначені ст. 67 ЦК. За вказаною нормою права опікун зобов'язаний дбати про підопічного, зобов'язаний вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного. Такий обов'язок опікуна зазначений і в п. 4 ч. 1 ст. 247, ст. 249 СК.

Таким чином, у заяві прокурора на представництво інтересів дитини повинні бути зазначені підстави неможливості звернення до суду в інтересах дитини самих батьків чи опікуна.

Якщо таких підстав не зазначено, суд вправі в силу ст. 121 ЦПК залишити позовну заяву без руху для усунення її недоліків з настанням відповідних наслідків, тобто визнати позов неподаним.

Глава 6. Судові докази, доказування Яке значення для судової практики мають поняття належності та допустимості доказів у цивільному процесі?

Відповідно до ч. 1 ст. 57 ЦПК доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких Суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, що мають значення для справи.

Згідно з ч. З ст. 58 ЦПК суд не бере до уваги докази, які не стосуються предмета доказування. Це означає, що суд приймає до розгляду лише ті докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, які мають значення для розгляду і правильного вирішення справи. Факти, що входять в предмет доказування, визначені ч. 1 ст. 179 ЦПК.

Вважається, що належність доказів характеризує їх суть, а допустимість - форму доказів.

За ч. 2 ст. 59 ЦПК обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Крім того, за загальним положенням ч. 1 ст. 57 ЦПК про те, що доказами є будь-які фактичні дані і якщо ці фактичні дані підтверджуються доказами, які одержані з порушенням порядку, встановленому законом, суд їх до уваги не бере (ч. 1 ст. 59 ЦПК). Таким чином, допустимість доказів, перш за все, стосується дотримання процесуальної форми доказування.

Наведено приклад із судової практики, де були порушені положення щодо допустимості доказів.

У квітні 2001 р. Н., звернувшись до суду з позовом до Л. про витребування майна з чужого незаконного володіння, зазначив, що 29.09.1999 р. видав Л. доручення на право керування та розпорядження належним йому автомобілем ВАЗ-2121. У жовтні 2000 р. він скасував доручення йпро-сив Л. повернути автомобіль, однак відповідач відмовився.

У червні 2001 р. Л. звернувся до суду із зустрічною позовною заявою до Н. про визнання угоди дійсною і визнання права власності на автомобіль, пославшись на те, що купив у відповідача зазначений автомобіль за 250 доларів США. Оскільки в Н. не було грошей для нотаріального оформлення договору купівлі-продажу, то цю угоду оформили дорученням.

Новозаводський районний суд м. Чернігова рішенням від 13.07.2001 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 4.03.2002 р., у задоволенні позову Н. відмовив, а зустрічний позов Л. задовольнив, визнавши угоду купівлі-продажу автомобіля дійсною і визнав за Л. право власності на зазначений автомобіль.

Скасовуючи зазначені судові рішення та направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд України в своїй ухвалі від 24.11.2004 р. зазначив наступне.

Ухвалюючи рішення про задоволення зустрічного позову Л., районний суд виходив з того, що між сторонами був укладений договір купівлі-продажу автомобіля, а оскільки Н. відмовився належним чином його оформити, то, застосувавши положення ч. 2 ст. 47 ЦК 1963 р., чинним начас спірних правовідносин (ч. 2 ст. 220 ЦК 2004 р.), визнав угоду дійсною. Проте з таким висновком погодитись не можна.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 47 ЦК 1963 р. (аналогічна ч. 2 ст. 220 ЦК 2004 р.), якщо одна зі сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.

Таким чином, застосування ч. 2 ст. 47 ЦК 1963 р. можливе лише в разі обов'язкового нотаріального оформлення угоди. Для угоди купівлі-продажу автомобіля нотаріальна форма оформлення не вимагається, на що суди не звернули уваги.

Крім того, задовольняючи позов Л. про визнання за ним права власності на автомобіль, районний суд вважав доведеним факт укладення договору купівлі-продажу автомобіля на підставі показань свідка 3. Однак при цьому не врахував роз'яснень, даних у п. З постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.04.1978 р. № 3 (з відповідними змінами) "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", про те, що недодержання передбаченої законом простої письмової форми угоди не тягне визнання її з цих підстав недійсною, а тільки виключає можливість доказування сторонами наявності угоди показаннями свідків (Рішення Верховного Суду України. - 2005. - № 1 (Ю).-С.ІО-П).