Як розуміти положення ст. 38 цпк про те, що особа, яка відповідно до закону захищає права інших осіб, може брати участь у справі особисто або через представника?

Відповідно до правової доктрини представництво у цивільному судочинстві є процесуальною формою допомоги фізичним та юридичним особам щодо захисту їхніх прав, свобод та інтересів. ЦПК 1963 р. (ст. 110) надавав право брати участь у справі особисто або через представника лише особам, які беруть участь у справі, з метою захисту своїх суб'єктивних прав, свобод та інтересів (сторони, третя особи, заявники, заінтересовані особи).

Новий ЦПК дещо змінив класичну модель процесуального представництва шляхом поширення його правової дії на суб'єктів, які у випадках, передбачених законом, беруть участь у справі для захисту прав, свобод та інтересів інших осіб. Проте зазначене положення слід розуміти не спрощено, а у системному взаємозв'язку з іншими законодавчими актами, що регламентує підстави такого представництва.

Так, статтею 45 ЦПК до таких органів та осіб віднесені: Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи. Проте слід зазначити, що процесуальний статус таких суб'єктів цивільного процесу обумовлений виконанням покладених на них публічних функцій щодо захисту прав інших осіб, котрі можуть бути реалізовані ними самостійно, без правапередоручення, що випливає з аналізу діючого законодавства: ст. 19 Конституції України, статей 4, 5, 20 і 56 Закону України "Про прокуратуру", ст. 13 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", законів України "Про місцеві державні адміністрації" та "Про місцеве самоврядування в Україні".

Із зазначеним пов'язані специфічні підстави, мета та порядок їх участі у цивільному процесі. Склад суб'єктів, уповноважені діяти від імені органів та осіб, що захищають права інших осіб, суттєво відрізняється від кола осіб, які можуть представляти сторін, третіх осіб, заявників чи заінтересованих осіб у суді. Представляти в суді органи державної влади, місцевого самоврядування чи юридичних осіб, що захищають права інших суб'єктів, мають право їх посадові та службові особи, які у певному, визначеному законом порядку, наділяються представницькими повноваженнями для виконання своїх функціональних обов'язків. Тобто, в даному випадку мова йде не про представництво у традиційному розумінні, а про особливості участі в процесі зазначених суб'єктів через офіційних або функціональних представників, для яких представництво є частиною їх посадових або службових повноважень.

Хто може бути представником фізичної особи у цивільному процесі? Чи можуть бути представником фізичної особи емансиповані особи?

Відповідь на зазначене питання міститься, в основному, в статтях 40, 41 ЦПК.

Представником в суді, перш за все, можуть бути особи, які мають статус адвоката. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про адвокатуру» адвокатом може бути особа, яка має вищу юридичну освіту, підтверджену дипломом України або відповідно до міжнародних договорів України - дипломом іншої країни, стаж роботи у галузі права не менше двох років, володіє українською мовою, склала кваліфікаційні іспити, одержала в Україні свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняла присягу адвоката України. Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, службі безпеки, державному управлінні. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

Право бути процесуальними представниками надане також іншим фізичним особам за наявності сукупності наступних умов: а) досягнення вісімнадцяти років, 2) наявності повної цивільної процесуальної дієздатності, в) підтвердження в передбаченому законом порядку повноважень на здійснення представницьких функцій.

Не можуть бути представниками в суді особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок. Судді, слідчі, прокурори не можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники.

Процесуальна правосуб'єктність (процесуальна правоздатність та процесуальні дієздатність) — це специфічна властивість суб'єктів цивільного процесуального права, яка дозволяє їм бути носіями процесуальних прав та обов'язків, вступати в цивільні процесуальні правовідносини, самостійно реалізовувати процесуальні права та виконувати обов'язки. Визначення цивільної процесуальної право-суб'єктності представників має здійснюватись на підставі того, що їх цивільна процесуальна правоздатність невід'ємна від цивільної процесуальної дієздатності, вона має певні особливості прояву, регулюється спеціальними нормами і обумовлена вищезазначеними вимогами закону.

Таким чином, якщо особа, яка досягла 18 років, але в установленому законом порядку обмежена в дієздатностічи визнана недієздатною, вона не може бути представником у суді.

Процесуальне представництво має своєю основою представництво в матеріальному праві, багато підстав виникнення судового представництва є за своєю природою матеріально-правовими (договір доручення, трудовий договір та ін.). У цивільному праві з'явилися норми інституту емансипації, тобто набуття повної цивільної та цивільної процесуальної дієздатності до досягнення повноліття (ч. З ст. 29 ЦПК, статті 34,35 ЦК) і в даному разі дійсно на практиці виникає питання, чи можуть бути зазначені еманси-повані особи представниками в суді. Проте, на нашу думку, набуття цими особами повної цивільної та цивільної процесуальної дієздатності до досягнення повноліття не надає їм права на здійснення представницьких функцій в суді через те, що згідно з ч. 1 ст. 40 ЦПК представником у суді може бути не лише особа дієздатна, а й особа, яка досягла 18 років. Саме у зв'язку з такою вказівкою закону емансиповані особи не можуть бути представником в суді, за винятком випадків, коли вони здійснюють функції законних представників (ст. ст. 154,156 СК, ч. 1 ст.; 39 ЦПК).