Тема № 3. Філософія середньовіччя та доби відродження

1. Основні принципи релігійно-філософського світогляду.

2. Проблема людини та Бога в патристиці: вчення Августина Блаженного. Проблема теодицеї.

3. Проблема людини та Бога в схоластиці: вчення Фоми Аквінського. Докази буття Бога.

4. Становлення релігійної філософії в Київській Русі.

5. Гуманістичний та натурфілософський напрям Відродження (Піко дела Мірандолла, Н. Макіавеллі, Дж. Бруно, Г. Галілей).

Теми рефератів

1. Християнство та середньовічна схоластика.

2. Концепція «природного богослов’я» Фоми Аквінського.

3. Номіналізм та реалізм – дві течії середньовічної схоластики.

4. Особливості епохи премодерну (античності та середньовіччя).

5. Філософська думка Київської Русі.

6. Пантеїзм та діалектика М. Кузанського.

7. Проблеми людської свободи у філософії Дж. Піко делла Мірандола.

8. Дж. Бруно про нескінченність Всесвіту та багатоманітність світів.

Базові поняття та категорії: Бог, всесвіт, теологія, одкровення, християнство, креаціонізм, антропоцентризм, монотеїзм, добро, зло, теодицея, патристика, схоластика, номіналізм, реалізм, «подвійна істина», свобода, національна ідея, теорія «трьох світів», теорія «спорідненості», моральна філософія, дух, модуси, реформація, гуманізм, натурфілософія, пантеїзм.

Новий період у розвитку духовної культури Західної Європи характеризується пануванням християнства в усіх сферах життя суспільства. Специфічною формою філософії середньовіччя була схоластика.

Основна ідея – світоглядна революція (кардинальна трансформація світогляду) під час переходу від античності до середньовіччя, тобто переорієнтація з природного космосу та раціонального «логосу» на надприродного Бога та ірраціональну віру (так званий супранатуралізм).

Ключове питання епохи – місце та роль людини у Всесвіті. Істотні зміни духовного клімату цієї епохи виявляються в таких ключових моментах:

1 – неможливість задовольнятися раціональним підходом до тлумачення людини та світу;

2 – неминучі труднощі (апорії) у свідомості людини у разі спроб осмислювати світ у цілому;

3 – неможливість зведення реальності до її речово-тілесних характеристик (тобто нехтування її духовними вимірами);

4 – усвідомлення неможливості зведення людини до її тілесного, природного існування та нехтування її духовними вимірами. Звідси – особлива гострота проблеми природи та даності людині тих глибинних засад, які роблять можливим осмислення людського існування та раціональності світобудови.

Ідея одкровення. Необхідно особливу увагу приділити принциповій відмінності положень, сформульованих в античній філософії, від догматів Біблії. Якщо в першому випадку мова йде про знання земної мудрості, що відкриті людиною як смертною істотою, то в останньому – про істини, повідомлені людині Богом у формі богоодкровення, тобто божественні, абсолютні істини.

Монотеїзм (а не теоцентризм, як часто зустрічається в літературі) – принципово нове розуміння трансцендентного, тобто кардинальна відмінність у розумінні Бога та божественності. На відміну від Платона та Аристотеля, які називали «божественними» зорі та характеризували космос як «видимого Бога», у християнстві трансцендентність (потойбічність) унікального Бога абсолютна, тобто тотально відмінна від явищ та речей земного світу.

Світобудова (проблема походження світу). У грецькій філософії існують різні підходи до вирішення проблеми походження світу, зокрема: ствердження тотожності думки та буття (Парменід), принцип пріоритету «світу ідей» над «світом речей» (Платон), поєднання матерії та форми (Аристотель) тощо. Але ж будь-яка натурфілософська концепція неминуче викликає питання та потребує додаткових обґрунтувань. Біблія оголошує «творіння з нічого», розрубує гордіїв вузол можливих заперечень. Бог дає початок всьому чистим актом власної волі. Бог виступає початком буття та часу, а також визначає момент їх скінчення – кінець світу. Принцип креаціонізму виступає таким чином істотною характеристикою філософії середньовіччя.

Антропоцентризм. Погляди давніх греків на людину можна характеризувати як космоцентризм, тобто людина – частка космосу, яка істотно не відрізняється від інших його складників та ніколи не протиставляється космосу. Космос тут – одухотворений, живий, схожий на людину. Але згідно з Біблією статус людини у світі є привілейованим, оскільки вона – істота, створена Богом за його образом та подобою. Отже, людина – пан і володар усього, створеного для неї. Крім того, наявність власної свободи волі накладає на людину зобов’язання уподібнюватися Богові та сприймати Божу волю як свою власну, що підносить людину вище всього створеного світу.

Проблема джерела морального закону. Давньогрецька філософія схильна тлумачити моральний закон як закон природи. Розуміння ж Бога як того, хто дає моральний закон, для них зовсім чуже та неприйнятне. У Біблії моральний закон є Божествене повеління. Звідси найвища чеснота людини – це покора (Божій волі) та відповідно найтяжчий гріх – гординя (як повстання проти Бога). Приклад – життя Ісуса як здійснення волі Бога. Аналогічно в Новому Заповіті – принцип любові до Бога як виконання Його волі. Блага воля як чисте серце є новим здобутком людини.

Первородний гріх розуміється як результат невиконання першого повеління. Укоріненість його в зарозумілості та самовпевненості людини. Стверджується принципова неможливість для людини спокутувати провину та добитися спасіння самостійно, тобто лише за допомогою сили інтелекту як природної сили. Для спасіння людської душі необхідне сприяння Бога та співучасть у стражданнях Христа як передумова набуття справжньої віри (невідомої грекам).

Співвідношення віри та розуму. Для давніх греків віра виступає лише як форма неповного, недостовірного знання. Ідеалом грецької філософії є пізнання, епістема. Біблейське ж послання – заклик для людини відкинути пізнання світу як засіб самореалізації, оскільки спасіння душі ґрунтується не на мудрості людській, а на силі Божій, тобто на вірі.

Результат – нова антропологія: людина – не лише два виміри – «тіло» й «душа», а три – «тіло», «душа» і «дух», де дух – причетність Божественності за допомогою віри, відкритість людини Божественному слову, Божественній мудрості.

Середньовічна філософія існувала переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоретична проблематика цього періоду концентрувалась навколо поняття Бога, а любов до мудрості реалізувалась як течія богословської думки. Звідси її функціональне призначення, визначене Фомою Аквінським: «Філософія – наймичка богослов’я».

Середньовічна філософія включає три етапи:

1 – апологетика (Оріген, Тертулліан та ін. – ІІ-ІV ст.);

2 – патристика (Августин, Амвросій, Ієронім та ін. – V-VІІІ ст.);

3 – схоластика (Фома Аквінський – ІX-XV ст.).

Починається середньовічна філософія з періоду так званої апологетики – захисту права християнства на існування в умовах панування античної філософії. Що спільне між учнем грецької мудрості і учнем неба? – ставить риторичне питання один із провідних представників апологетики Квінт Тертулліан (ІІ – ІІІ ст. н. е.). Нова (християнська, божественна) мудрість настільки глибша від старої (грецької, земної), що здається зовсім незрозумілою і навіть абсурдною відносно неї.

Ключовою проблемою схоластичної філософії є проблема природи загальних понять (універсалій).

У ході її осмислення окреслились дві основні течії: реалізм та номіналізм.

Реалізм (Сігер Брабантський, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін.) Цей напрямок продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття («універсалії») існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ сутностей, який існує до конкретної речі, поза нею та є її причиною. Прикладом своєрідності підходу реалістів до вирішення філософських проблем є запропоновані Фомою Аквінським докази існування Бога.

Номіналізм (П’єр Абеляр, Дунс Скотт, Вільям Оккам та ін.) – відроджує Аристотелівську орієнтацію на світ одиничних об’єктів, справжніми є лише ті речі, які чуттєво сприймаються, а універсалії не мають реального існування; вони лише загальні поняття, імена речей, їх назви.

Особливості філософії середньовіччя перетворили її в «служницю» теології. Узагальнивши схоластику, Фома Аквінський, який мав намір примирити розум і віру, прагнув створити «природну теологію» як вищу форму знання. Вирішуючи проблему взаємовідносин одиничного і загального, що була предметом дискусій між номіналізмом і реалізмом, Фома Аквінський вважав, що загальне передує одиничним речам.

Філософська і суспільно-політична думка в Україні виникають у Х–ХІ ст., коли сформувалася давньоруська держава Київська Русь.

Корені соціально-філософської україністики – по-перше, у духовній культурі християнства, яке зумовило переважання в ній етичної проблематики. По-друге, мали вплив такі фактори, як світоглядні уявлення давніх слов’ян, надбання духовної культури Візантії, і тому головними проблемами дослідження стають питання моралі, політики, держави, історичного розвитку.

Так, у «Слові про Закон і Благодать» митрополита Іларіона стверджується, що процес розвитку людського суспільства здійснюється через зміну форм релігії, які визначають принципи суспільного устрою. Такими принципами є закон і благодать.

Прикладом суспільного устрою, заснованого на принципі «благодаті», тобто рівноправності народів, Іларіон вважає Київську Русь.

Аналізуючи розвиток української культури, слід враховувати, що вона розвивалася в процесі органічного засвоєння на ґрунті здобутків києво-руської духовності ідей західноєвропейського Ренесансу, Реформації, культури бароко. У сфері історії філософської думки найсуттєвішим здобутком було формування у складі української культури філософської думки як специфічної форми духовного освоєння світу та теоретичного мислення. Заснована у 1632 році Києво-Могилянська колегія синтезувала досвід, набутий Острозьким центром і братськими школами, з системою і методами навчання західноєвропейських університетів. Цей перший вищий учбовий заклад східнослов’янських і багатьох південнослов’янських народів знаменує початок розвитку професійної філософської діяльності в українській культурі. У філософській спадщині діячів Києво-Могилянської академії спостерігалась поступова переорієнтація від богопізнання до пізнання людини і природи. Це стало можливим на ґрунті осмислення ідейної спадщини античності, патристики, схоластики, Відродження, а також тих філософських концепцій, які розроблялися у Західній Європі Нового часу (ідеї М. Коперніка, Г. Галілея, Р. Декарта).

Філософія Відродження (XV–XVІ ст.) – це посередня ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням нового часу. За своїм змістом вона є подвійною і суперечливою. На відміну від офіційної (так званої, університетської) священної науки середньовіччя, виникають і поширюються не священні, а світські, людські (для всіх людей, а не тільки для вибраних) знання.

У XV ст. у гуманістичному русі накреслюється тенденція, яка, поступово «розмиваючи» специфічні межі людського в природі, зрештою цілком «розчиняє» там людину, витісняючи гуманістично-пантеїстичні орієнтації раннього Ренесансу натуралістично-деїстичними уподобаннями. Це впритул підводить філософію Відродження до механіко-математичного образу мислення філософії Нового часу. Натуралістичне тлумачення філософських проблем наростало у творчості таких мислителів пізнього Відродження, як М. Коперник, Й. Кеплер, Тіхо де Браге тощо.

Два напрями романського Відродження включають в себе гуманістичний та натурфілософський напрямки. Перший напрям визначають філософи Піко делла Мірандола, Н. Макіавеллі та ін. Гуманізм розуміється ними як принцип, відповідно до якого людина та її розвиток є вищою цінністю людства. Людина уявляється як найдосконаліше творіння Всесвіту. Нова епоха розповсюдила на людину притаманні Богу творчі здібності, які спрямовані на перетворення світу працею та наукою. Відродженню властиве антропоцентричне вчення про людину як центральну ланку космічного буття. Людина є завершенням еволюції світобудови й стає головною категорією філософствування.

Піко делла Мірандола говорить, що Бог дав людині волю для того, щоб вона сама могла визначитись у житті. Людина, яка усвідомлює себе творцем власного життя, починає почувати себе хазяїном природи та своєї долі. Розроблюючи нову теорію національної держави та влади, М.Макіавеллі відмежовує державу від моральних цінностей, таких як чесність, порядність, гідність та справедливість.

Передумовою більш глибокого його розуміння є увага до так званого Північного Відродження та Реформації. Ідейна спадщина цього етапу європейської культури дає нам можливість ближче познайомитися з іншим варіантом реалізації оновлення традиційної культури на шляху звертання до витоків.

Доба Реформації – це другий період Відродження, який виникає у XVІ ст. До XVІ ст. у католицькому світі нагромадилось багато такого, що викликало протести віруючих, – розкіш церковних обрядів, непомірні по­датки на користь церкви, жорстока інквізиція, торгівля індульгенціями (відпущенням гріхів за певну платню).

Протестантство виражало прагнення буржуазного суспільства до здешевлення і спрощення релігійного культу, до демократизації його в ім’я буржуазного індивідуалізму, приватної ініціативи і підприємництва. Протестанти відкинули основні католицькі догмати: про зверхність і непогрішність Папи римського, про церковну ієрархію, про спасіння через посередництво церк­ви тощо. Замість них вони висунули свої основоположення віри, головним із них став догмат про спасіння через особисту віру. Основою протестантизму стали:

– визнання Біблії як єдиного джерела віровчення;

– заперечення Святого Передання (авторитету отців церкви, святителів, Всесвітніх Соборів і досвіду церкви в цілому);

– невизнання церковної ієрархії.

В рамках протестантизму ми маємо справу як з поміркованими, так і з негативістськими оцінками місця та ролі попереднього етапу культури. Відомий представник Північного Відродження Еразм Роттердамський прагнув поставити ідеї гуманізму на службу реформації. При цьому він прагнув зберегти єдність релігії та церкви. Мудрість для нього – є практична розважливість християнського релігійного життя.

На відміну від нього, Мартін Лютер – представник негативістського підходу, схильний наголошувати на доцільності нігілістичної оцінки ролі церкви та світської культури в ході пошуку шляхів спасіння душі. Його відоме кредо – «спасіння душі можливе лише завдяки особистій вірі – зумовлює категоричне неприйняття базової тези Е. Роттердамського стосовно свободи (праця «Про свободу людини»). М. Лютер висловлює свою позицію, наголошуючи на протилежній тезі, а саме – відсутності свободи людини. Цей момент позиції засновника зафіксовано в назві його полемічної праці – «Про рабство волі». На відміну від Е. Роттердамського, М. Лютер наголошує на необхідності повного розриву церкви та релігії.

Інший напрям романського відродження в найбільшій мірі виявлений у М. Коперника, М. Кузанського, Дж. Бруно, Г. Галілея та ін. Ці філософи розвивають вчення про нескінченність Всесвіту, про місце людини в системі світотворіння. Вчення про Бога розуміються як пантеїстичні, тобто ототожнюючи Бога з природою, що відкриває нові можливості для експериментальної діяльності людини.

Філософія Відродження була реакцією на схоластику Середньовіччя. Відбувається докорінний перелом у поглядах на природу, людину і Бога. Відродження – це повернення до цінностей античної культури. Третій напрям епохи Відродження – германське Відродження, яке через Реформацію вплинуло на зміну філософських уявлень про людину, представниками якого були М. Лютер та У. Кальвін. Реформація мала пряме відношення до складного процесу формування націй-держав, переходу богослужіння на національні мови. Реформація – це релігійно-протестанський рух у Західній Європі, який протистоїть зовнішнім ритуалам та духу католицизму. Капіталізм отримав у протестантизмі своє духовне обґрунтування. Проблема людини в філософії виходить на передній план. Філософія перестає бути служницею релігії та звеличує людину.

Починає складатись філософія природи: Дж. Бруно, Б. Телезіо (16 ст. н. е.) й геліоцентрична система світу М. Коперника (16 ст. н. е.).

І все ж філософія відродження не відходить остаточно від схоластичних стереотипів світорозуміння. Бог у світоглядно філософських побудовах гуманістів продовжує відігравати почесну роль творця світу, але поряд з ним з’являється людина, яка формально залишається залежною від Бога. Але оскільки людина наділена (на відміну від усієї решти природи) здатністю творити і мислити, то вона стає поруч з Богом і фактично починає відігравати роль «другого Бога» (М. Кузанський).

У творчості М. Кузанського Бог-Творець постає як тотожний своєму творінню – світу. Так виникає пантеїстична точка зору (надзвичайно поширена в епоху Відродження), згідно з якою Бог, на відміну від традиційних християнських уявлень, присутній скрізь у світі, пронизує собою все буття, є живою душею, самим життям світу.

У культурі цього часу людина проголошується вершиною божественного творіння не лише тому, що є здатною споглядати Бога, явленого у красі світу, але ще й тому, що є зрівняною з Богом через спроможність створювати і змінювати матеріальні речі. Виявлення свободи і творчості найістотнішими характеристиками людини було великим завоюванням ренесансного гуманізму.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Становлення релігійно-філософського світогляду Середньовіччя. Августин Аврелій. Фома Аквінський.

1. Причепій, Є. М. Філософія [Текст]: посібник для студентів вищих навчальних закладів / Є. М. Причепій, А. М. Черній, В. Д. Гвоздецький. – К.: Вид. центр «Академія», 2001. – С. 76-81.

2. Кремень, В. Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції [Текст]: підручник / В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. – К.: Книга, 2005. – С. 128-136; 140-141.

3. Філософія як історія філософії [Текст]: підручник / за ред. В. І. Ярошовця. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – С. 62-88.

2. Філософська думка в Київської Русі.

1. Причепій, Є. М. Філософія [Текст]: посібник для студентів вищих навчальних закладів / Є. М. Причепій, А. М. Черній, В. Д. Гвоздецький. – К.: Вид. центр «Академія», 2001. – С. 211-219].

2. Кремень, В. Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції [Текст]: підручник / В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. – К.: Книга, 2005. – С. 420-423].

3. Філософія як історія філософії [Текст]: підручник / за ред. В. І. Ярошовця. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – С. 521-553.

4. Бичко, А. К. Історія філософії [Текст]: підручник / А. К. Бичко, І. В. Бичко, В. Г. Табачковський. – К.: Либідь, 2001. – С. 319-324.

3. Філософія доби Відродження.

1. Філософія [Текст]: Навч. посібник / за ред. І. Ф. Надольного. – К., 1997. – С. 50–63, 64–71.

2. Бичко, А. К. Історія філософії [Текст]: підручник / А. К. Бичко, І. В. Бичко, В. Г. Табачковський. – К.: Либідь, 2001. – С. 56–89.

3. Філософія як історія філософії [Текст]: підручник / за ред. В. І. Ярошовця. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – С. 89-108.