Тема № 8. Проблеми сучасної філософії

1. Ідея філософії як науки в ХХ ст.: феноменологія Е. Гуссерля.

2. Герменевтика як філософія розуміння: вчення Г. Ґадамера.

3. Структуралізм (К. Леві-Строс, М. Фуко, Ж. Лакан).

4. Філософська антропологія ХХ ст. в пошуках синтетичного бачення людини: вчення М. Шелера.

5. Перехідний характер сучасної епохи: модерн та постмодерн.

Теми доповідей

1. Історичні варіації феноменологічного принципу «епохе».

2. Основні характеристики людської присутності (Daseіn).

3. Онтологічний смисл герменевтичного кола.

4. Відмінність розуміння мови в герменевтиці та структуралізмі.

5. Уявлення про кризу сучасної цивілізації.

Базові поняття та категорії: природна і феноменологічна настанови, феномен, епохе, буття-у-світі, Daseіn, буття і суще, передсуд, герменевтичне коло, інтерпретація, мова, структура, безсвідоме, епістема, деструкція, логоцентризм, гендер, емансипація, екологія

1. Аналізуючи основоположення феноменологічного руху, потрібно з’ясувати, чому саме він справив визначний вплив на всі напрямки сучасної філософії.

Засновник цього руху німецький філософ Е. Гуссерль (1859-1938) побачив небезпеку для новоєвропейської науки і людської культури в цілому, яка полягає у так званому «натуралізмі» розуму, коли все, що тільки може існувати (разом із людською суб’єктивністю) зарані ототожнюється з фізичною природою, а відтак сприймаються відносними смислові даності свідомості. Далі Гуссерль узагальнив цю позицію як «природну настанову» «наївної людини», для якої світ постає як світ предметів, як безпосередньо дана, само собою зрозуміла, наявна дійсність. За Гуссерлем, таке представлення підміняє тип зв’язку між речами і свідомістю типом зв’язку між предметами, а врешті має справу з фіктивним образом буття.

Подолати цю фікцію покликаний інший настрій мислення – так звана «феноменологічна настанова», спрямована «назад, до самих речей», предметна даність яких заново ставиться під питання. Можливість такого «вбачання сутностей» обґрунтовує забута в класичній теорій пізнання онтологічна обставина: свідомість є не замкнена подібно конечним речам, а інтенціональна (лат. іntentus – націлений, уважний, вірний), тобто завжди вже направлена до буттєвої очевидності. Як раз саме в такому первинному спогляданні і являють себе феномени (або ж смисли), іще не розділені на буття і явище. Інтенціональність формує смислову структуру свідомості, що не редукується до психічних і фізичних зв’язків.

Відтак, феноменологічний метод вимагає спершу “очищувальної” процедури «редукції» (або «епохе»), послідовного відсікання емпірично-конкретних рис феномена, з тим щоб далі здійснити свідомісний рух від мовного вираження до його значення, і від значення – до первинних інтенціональних смислів. Завдяки поверненню до них, вірив Гуссерль, можливо зберегти і оновити великі традиції філософії.

М. Гайдеґґер (1989-1976) наслідує гуссерліанське поняття «інтенціональність», проте інтерпретуючи його вже в онтологічних термінах, а саме: буття-у-світі, – нерозкладна характеристика людської присутності (Daseіn), яка позначає відкритість (готовність і уважність) людини стосовно ситуації. Звідси присутність людини завжди вже розташована, розуміюча, мовна і дбайлива.

Особливого значення у Гайдеґґера набуває аналітика часовості та історичності людського єства, яка згодом і була популяризована екзистенціалістами. Наміреність (інтенція) кожного акту існування є водночас і усвідомлення своєї конечності. Оскільки проектування можливостей присутності вибудовується від кінця, то найважливішим модусом часу є саме майбутнє. Далі Гайдеґґер показав, що історія не перебуває «всередині» часу, а, власне, і є час. А відтак те, що має значення для розуміння людиною своїх майбутніх можливостей, є справжнім історичним здійсненням людського єства.

Найбільш значущим внеском Гайдеґґера в історію європейської думки стало розрізнення буття і сущого, забутого через підміну істини буття “високим” представленням наявного сущого. На противагу раціоналістському уявленню Гайдеґґер першим дійшов до висновку про те, що мають місце реалії, якими людина не володіє, але які тим не менше «є», як-от: істина (від гр. «а-летейя» – «не-скритість» буття), сутності якої належить парадоксальна свобода вилучати себе зі складу нею ж відкритого. Підміна ж істини поняттям відповідності («забуття буття») привело до загарбання сущого, – спустошення землі і самознищення людини. Її спомин – історичний шанс людини. Здійснення такого вивело Гайдеґґера до нетрадиційного розуміння мови, техніки, світу, події, що вплинуло на наступні напрямки філософії.

2. Теза Гайдеґґера про те, що розуміння – це не інструмент пізнання, а необхідний структурний момент буття, була прийнята Г.-Ґ. Ґадамером (1900-2002) для перетворення геременевтики як теорії інтерпретації в самостійну філософську науку про розуміння.

Отож, за Ґадамером розуміння передує всякій людській активності в якості перед-розуміння: наші перед-суди (Vor-urteіl) більшою мірою визначають наше ставлення до дійсності взагалі і до текстів традиції зокрема, ніж наш розсудок. Але це значить, що розуміння замкнене в герменевтичному колі: ми вже розуміємо те, що тільки збираємось зрозуміти. Звідси, зокрема, випливає, що тексти традиції не виробляють вперше свої власні спеціальні смисли. Всі смисли уже завдані перед-судами.

Тому у Ґадамера звичайна герменевтична ціль з інтерпретації тексту змінюється. Вона невід’ємна від саморозуміння інтерпретатора. Її предметом є не смисл, вкладений автором, а той предметний зміст («суть справи»), з осмисленням якого пов’язаний даний текст. Суб’єкт розуміння і його об’єкт – нероздільні. Тож інтерпретація тексту – це досвідна справа, яка полягає не у відгадуванні авторського смислу, а ніби в створенні смислу заново. Останнє означає, що інтерпретатор реконструює питання, відповіддю на яке є даний текст, аби далі віднести це питання до свого власного передсуду – само-опитатися.

У такому акті інтерпретації, «грі питання і відповіді», і здійснюється діалог минулого і теперішнього, життя тексту, момент його «чинної історії». Те, що ця історія не загубиться десь на стежках суб’єктивізму, що в традиції не виникнуть смислові розриви, забезпечує тільки один чинник: мова – єдиний автентичний спосіб саморозкриття істини.

3. Впливовий позитивістський напрямок у гуманітарному пізнанні ХХ ст. здобув назву структуралізм, оскільки він, на противагу апріоризму класичної метафізики прагнув виявлення «об’єктивних» структур в антропорозмірних феноменах. Латинське слово structura означає стрій, будову, порядок. Ним почали позначати сталі зв’язки феномена, які зберігають його самототожність (інваріантність) попри зміни та перетворення. Зразок структурної побудови структуралісти, як і герменевти, виявили в лінгвістиці: мова, що є єдиним певним транслятором людських досвіду та стосунків, як наявно дана, легко піддається структуруванню.

Так, К. Леві-Строс (1908-2009) на матеріалі безсвідомих феноменів первісних суспільств (тотемізм, маски, правила іменування і шлюбу, застольні манери, ритуали, міфи та ін.), які він розглядає як мови, як нерефлексійні означальні системи, показав обмежений, а не субстанціальний характер людської раціональності.

Подібним чином надав психоаналізу рис науковості Ж. Лакан (1901-1981), коли висловив тезу «безсвідоме структуроване як мова». Ця аналогія допомогла йому далі поставити діагноз «розщеплення суб’єкта» в сучасній культурі. Лакан першим помітив, що знак і означуване, мислимі в лінґвістиці нерозривними, насправді можуть існувати незалежно так, що нинішня людина легко губиться у самому відображеному світі, наприклад, у “світі” телебачення.

В області історії науки постпозитивістському поняттю «парадигма» в концепції наукових революцій М. Фуко (1926-1984) представив альтернативне – «епістема» – інваріантна структура знання, що визначає можливості пізнання у певний культурний період. «Епістемам» Фуко надав знаково-семіотичного аналізу, у результаті якого виявилось, що на нинішньому історичному етапі формується взаємовиключний стосунок між людиною і мовою: чим виразніше функціонує мова, тим швидше образ людини зникає із сучасної культури.

І нарешті, цілком логічно у структуралізмі позитивістський настрій змінився критичним: пошуки структур змінились пошуками всього того, що так чи інакше випадає за їхні рамки. Цей підхід називають постструктуралізмом. Об’єктивне знання в ньому почали витлумачувати в термінах близьких до філософії життя, наприклад, як особливу форму влади і поневолення.

4. Кризове світовідчуття було характерне для мислителів Європи вже в першій половині ХХ ст., однак якщо для Гуссерля та Гайдеґґера «деструкція» історичних побудов розуму була позитивним заняттям з метою виявити їх передумови для «реанімації» новоєвропейської культури, то сучасний стан критики можна було б назвати більш безкомпромісним. Його часто іменують станом постмодерну. Тут важливо простежити аргументи основних напрямків постмодерністської критики.

Це, по-перше, перегляд новоєвропейських передумов, пов’язаних з розумом, що нібито організує навколо себе весь пізнаваний світ. Так, Ж. Дерріда (1930-2004) намагається спростувати основний передсуд західної метафізики та науки про єдиність та універсальність істини буття, зрозумілого в якості наявної присутності. Він відзначає, що цієї наявності взагалі нема: теперішнє, сформоване минулим, водночас вкарбовується майбутнім проектом. Тож теперішнє є плин, який не відповідає самому собі, – «розрізнення і відстрочення». Відтак, так званих західний «логоцентризм» нав’язує людині обмежений погляд на світ, і належно осягнути відсутність джерела, розмежування, а не тотожність як первинне самого мислення.

Перегляд ролі суб’єкта як центра та основи презентації сущого здійснив, зокрема, Ж. Дельоз (1926-1995). Розробляючи «досвід інтенсивного філософствування», він протиставляє його ідеалізованій позиції «позачасового незацікавленого спостерігача», спираючись на різноманітні безособові структури, – так звані «потоки бажань та інтенсивності», в яких смисл переживається як подія.

Проте не меншу силу має постмодерністська критика нинішньої соціально-політичної сцени з її вірою в глобальний прогрес, ліберальні цінності, життєві стандарти тощо.

Значного впливу набуває останнім часом екологічна критика новоєвропейської ідеї опанування людиною природи, економічної задачі невпинного приросту матеріальних благ, оскільки сукупна людська діяльність здатна тепер докорінно підірвати природну рівновагу біосфери і тим самим привести до загибелі цивілізації як такої. Екологічна етика (А. Швейцер, О. Леопольд, Б. Коллікот) пропонує ціннісну переорієнтацію свідомості в дусі поваги та любові до природи, відмови від переважної нині споживацької настанови суспільства.

Антропоцентричне розуміння людини як причини існування світу або як міри всіх цінностей було визнано екологами головним джерелом деградації біосфери, а разом з тим і людської природи. І на противагу йому було запропоновано біоцентричне розуміння всіх живих істот як таких, що мають цінність для самих себе, незалежну від інтересів людини, котра сприймається тільки як біологічний вид (Ноmo sapіens).

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Філософія екзистенціалізму.

1. Причепій, Є. М. Філософія [Текст]: посібник для студентів вищих навчальних закладів / Є. М. Причепій, А. М. Черній, В. Д. Гвоздецький. – К.: Вид. центр «Академія», 2001. – С. 167-170; 194-203.

2. Кремень, В. Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції [Текст]: підручник / В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. – К.: Книга, 2005. – С. 286-300.

3. Філософія як історія філософії [Текст]: підручник / за ред. В. І. Ярошовця. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – С. 305-338.

4. Бичко, А. К. Історія філософії [Текст]: підручник / А. К. Бичко, І. В. Бичко, В. Г. Табачковський. – К.: Либідь, 2001. – С. 234-240; 264-274; 279-293.

2. Пошуки синтетичного вчення про людину. Філософська антропологія М.Шелера.

1. Кремень, В. Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції [Текст]: підручник / В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. – К.: Книга, 2005. – С. 334-335.

2. Воронкова, В.Г. Філософія [Текст]: навч. посібник. – ВД «Професіонал», 2004. – С.101-104.

3. Постмодерністський напрям філософії.

1. Кремень, В. Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції [Текст]: підручник / В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. – К.: Книга, 2005. – С. 378-388.

2. Бичко, А. К. Історія філософії [Текст]: підручник / А. К. Бичко, І. В. Бичко, В. Г. Табачковський. – К.: Либідь, 2001. – С. 299-304.

3. Філософія як історія філософії [Текст]: підручник / за ред. В. І. Ярошовця. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – С.381-475.

4. Становлення гендерних досліджень.

1. Философия [Текст]: Учебник. 2-е изд., перераб. и доп. Отв. редакторы: В. Д. Губин, Т.Ю. Сидорина, В.П. Филатов. – М.: ТОН–Остожье, 2000. – С. 642-649.