II. Філософія любові Еріха Фромма: основні положення, викладені в роботі «Мистецтво кохання».

На думку самого автора, робота «Мистецтво кохання», опублікована в 1956 році, ставить собі за мету показати, «що любов - не сентиментальне почуття, випробувати що може кожна людина незалежно від рівня досягнутої їм зрілості. Вона хоче переконати читача, що всі його спроби любити приречені на невдачу, якщо він не прагнути більш активно розвивати свою особистість у цілому, щоб досягти прогресивної орієнтації; задоволення в індивідуальній любові не може бути досягнуто без здатності любити свого ближнього, без істинної людяності, відваги , віри і дисципліни ». [3]

Як пише Фромм, перший і дуже серйозний крок, який необхідно зробити, повинен привести людину до усвідомлення любові як мистецтва, причому такого мистецтва, яке можна порівняти з мистецтвом жити. Якщо людина прагне до того, щоб навчитися любити, то він повинен надходити точно також, як він би надходив, якщо б хотів навчитися будь-якому іншому мистецтву. Проблема любові для переважної більшості людей полягає в тому, щоб її любили, а не в тому, щоб самому любити, навчитися любити. Таким чином, для більшості сутність проблему в тому, щоб їх любили, щоб вони могли викликати почуття любові до себе. Але незважаючи на таке розуміння проблеми любові, всупереч спразі любові, глибоко вкоріненою в людині, майже все інше в нашому житті прийнято вважати чи не важливішим, ніж любов. Ми прагнемо до успіху, престижу, грошей і влади. І саме щоб навчитися досягненню цих цілей, ми витрачаємо майже всю свою енергію, і майже ніякої енергії не вживається на навчання мистецтву любові. [2]

1. Любов як відповідь на проблему існування Той факт, що людина вийшла з тваринного царства, є, за Фроммом, суттєвим для всього існування людини. Вийшовши з царства тварин, людина тим самим вийшов з «сфери інстинктивної адаптації» [1], він переступив межі природи. Дороги назад у людини немає. Колись відірвавшись від природи, людина більше вже ніколи не зможе до неї повернутися. Оскільки людина обдарована розумом, тобто є обізнаної себе життям, він здатний усвідомити самого себе, своїх ближніх, своє минуле і можливості свого майбутнього. Людина усвідомлює стислість свого існування, усвідомлює себе, як окрема істота, причому істота, яке було народжене не по своїй волі і помре всупереч своїй волі. Усвідомлення того, що він може померти раніше тих, кого він любить, або вони раніше за нього, не тільки підсилює усвідомлення власної безпорадності перед силами природи, власної самотності і відокремленості, воно перетворює його відчужене, роз'єднане з іншими існування нестерпним в'язницею. Якщо б людина не могла звільнитися з цієї в'язниці, то він неодмінно зійшов би з розуму, і єдина можливість залишити в'язницю людина бачить у тій чи іншій формі об'єднання з іншими людьми і тим самим з навколишнім світом. Переживання людиною відокремленості від інших і від світу є причиною виникнення тривоги, сорому і почуття провини. На думку Фромма, саме це переживання провини і сорому при усвідомленні своєї відокремленості знаходить відображення у біблійному оповіданні про Адама і Єви. З того моменту, коли чоловік і жінка почали усвідомлювати самих себе і один одного, вони прийшли і до усвідомлення своєї відокремленості у своїй відмінності через приналежність до різних статей. «Усвідомлення людської відокремленості без возз'єднання в любові - це джерело сорому й у той же час це джерело провини і тривоги». [2] «Таким чином, найглибшу потребу людини становить потреба подолати свою відокремленість, залишити в'язницю своєї самотності». [3] Питання подолання відокремленості і досягнення єдності, пошук виходу за межі своєї власної індивідуального життя і набуття єднання з навколишнім світом - саме це хвилювало людину протягом всієї історії людського суспільства, у всі часи і у всіх культурах. У різні часи різні народи обирали один із можливих шляхів досягнення цієї мети, який складають усі види оргиастических станів. Справа в тому, що в трансовом стані екзальтації зовнішній світ перестає існувати, а, отже, зникає і почуття відокремленості від цього світу. У неоргіастіческой культурі індивід вибирає як форм досягнення своєї мети алкоголізм і наркоманія. Фромм зазначає, що всі форми оргиастических станів характеризуються трьома рисами: 1. Всі ці форми дуже сильні і навіть бурхливі. 2. Вони захоплюють всю людину цілком. 3. Вони, як правило, скороминущі і періодичні. Автор описує також і прямо протилежний оргиастическим станам шлях досягнення все тієї ж мети, а саме, єдність, яка грунтується на пристосуванні до певної групи, її звичаями, віруваннями і практиці. Цей шлях найбільш часто обирався людьми як рішення в минулому, дуже часто його можна виявити і в даний час. Подібне досягнення єдності здійснюється, як правило, за рахунок втрати самого себе, своєї індивідуальності. Мета людини на даному шляху - злитися зі стадом. Досягнуте шляхом пристосування не буває ні сильною, ні бурхливим. «Воно здійснюється тихо, диктується шаблонами і саме з цієї причини часто виявляється недостатнім для приборкання тривоги самотності». [2] Серед достоїнств стадного конформізму Фромм зазначає його стабільний характер.

Третій шлях досягнення єдності автор бачить у творчій діяльності. Незалежно від виду творчої роботи творча людина робить спробу об'єднати себе зі своїм матеріалом, який в даному випадку презентує зовнішній світ. «... У всіх видах творчої діяльності творець і його предмет стають чимось єдиним, в процесі творення людина об'єднує себе зі світом». [2] Однак Фромм обумовлює, що дане твердження справедливе лише для творчої праці, в той час як у сучасному робочому процесі від цього об'єднуючого властивості праці залишилося надзвичайно мало. Тільки в тому випадку, коли людина сама планує, виробляє і бачить результат своєї творчості, він приходить до єдності зі світом. Проте, все це лише часткові відповіді на проблему існування. Повний відповідь Фромм бачить тільки в міжособистісному злиття, в єднанні з іншою людиною, в коханні. За Фроммом, найбільш потужним прагненням людини є бажання міжособистісного злиття. Саме це бажання є тією силою, «яка змушує триматися разом членів людського роду, клану, сім'ї, громади». [2] Розглядаючи любов як зрілий відповідь на проблему існування, Фромм пише і незрілі форми любові, які він об'єднує під назвою симбіотичних спілок. Автор виділяє дві форми симбіотичних єдностей: - Пасивна форма, - Активна форма. Пасивною формою симбіотичного єдності є підпорядкування, користуючись клінічним терміном - мазохізм. Нестерпне почуття ізоляції мазохіст намагається подолати, перетворюючи себе на невід'ємну частину іншої людини, який повністю керує ним і захищає його. В якості активної форми симбіотичного єдності Фромм розглядає панування або садизм. Той факт, що садист робить іншої людини невід'ємною частиною самого себе, може бути також пояснений його прагненням уникнути самотності і почуття замкнутості в собі. Вбираючи в себе ту людину, яка йому підпорядковується, садист як би набирається сили. Однак, садист також залежимо від підлеглого йому людини, як той залежимо від нього, тобто ні один, ні інший не могли б існувати одне без одного. «На противагу симбіотичних єдностям зріла любов - це єднання за умови збереження власної цілісності, власної індивідуальності. Любов - це активна сила в людині, сила, яка руйнує стіни, що відокремлюють людину від його близьких; яка об'єднує його з іншими; любов допомагає йому подолати почуття ізоляції і самотності; при цьому дозволяє йому залишатися самим собою, зберігати свою цілісність. У любові має місце парадокс: дві істоти стають одним і залишаються при цьому двома ». [1] Протягом всього аналізу феномена любові Еріх Фромм підкреслює її активний характер. Активний характер любові в найбільш загальному вигляді можна проілюструвати, використовуючи твердження про те, що любити, значить, перш за все, давати, а не брати. Автор вказує на дуже широке поширення невірного думки про те, що давати - це означає відмову від чогось. Давати, згідно з цим думку, - стати позбавленим чогось, жертвувати. Але зовсім інший характер, інше значення має давання для продуктивного характеру. «Давание - це вищий прояв сили. У кожному акті давания я здійснюю свою силу, своє багатство, свою владу ». [6] Намагаючись знайти відповідь на питання, що ж одна людина може дати іншій, Еріх Фромм, пише, що питання це стосується самої важливої ​​сфери давания, а саме, специфічно людської сфери. Одна людина дає іншому самого себе, тобто саме дорогоцінне з того, що є, він дає своє життя. Однак це не обов'язково має означати, що він жертвує своє життя іншій людині. «Він дає йому те, що є в ньому живого, він дає свою радість, свій інтерес, своє розуміння, своє знання, свій гумор, свою печаль - всі переживання і всі прояви того, що є в ньому живого». [6] Автор відзначає і те, що один акт давания породжує інший, так як давання викликає в іншому людину також прагнення стати що дає. Але крім елемента давания є ще цілий набір елементів, в кожному з яких стає очевидним дієвий характер любові і які є загальними для всіх форм зрілої любові. Серед таких елементів Фромм особливу увагу приділяє таким як турбота, відповідальність, повага і знання. Любов передбачає активну зацікавленість в житті і розвитку того, кого ми любимо. Турбота і зацікавленість приводять нас до іншого аспекту любові: до відповідальності. В даний час під відповідальністю розуміється, як правило, щось накладається ззовні, якась нав'язана обов'язок. Однак відповідальність в її істинному розумінні це від початку і до кінця добровільний акт. Фромм вказує на небезпеку виродження відповідальності у бажання переваги і панування при відсутності такого компонента зрілої любові як повага. Під повагою ні до жодному разі не слід розуміти страх або благоговіння. Повага представляє собою щось зовсім інше, а саме, «здатність бачити людину такою, якою вона є, усвідомлювати його унікальну індивідуальність. Повага означає бажання, щоб інший рас і розвивався таким, яким він є ». [4] Еріх Фромм вказує на дуже тісний взаємозв'язок між всіма компонентами любові. З одного боку, неможливо поважати людину, не знаючи його, і турбота, і відповідальність були б сліпі, якщо б їх не направляло знання. З іншого боку, якщо б в якості мотиву знання не виступала зацікавленість, воно було б порожнім Проте автор зазначає, що знання має ще одне, більш грунтовне, ставлення до феномену любові. «Фундаментальна потреба у поєднанні з іншою людиною таким чином, щоб могти звільнитися з в'язниці власної ізоляції, тісно пов'язана з іншим специфічним людським бажанням, бажанням пізнати« таємницю людини »». [1] Серед шляхів пізнання цієї таємниці Фромм вказує один, який він називає відчайдушним шляхом. Це шлях досягнення повного панування над іншою людиною. Таке повне панування зробить людину такою, якою ми хочемо, воно змусить його відчувати саме те, що ми хочемо. На цьому шляху людина перетворюється на річ, у власність. Вищу ступінь такої спроби пізнання можна виявити в крайнощах садизму, у бажанні та здатності катувати людини, муками змусити його видати свою таємницю. Звідси автор робить висновок про глибинні причини жорстокості. За Фроммом, жорстокість сама по собі мотивується бажанням пізнати таємницю речей і життя. Любов - це інший шлях пізнання таємниці людини. Представляючи собою активне проникнення в іншу людину, любов задовольняє наше бажання пізнання завдяки єднанню. «В акті любові, віддання себе, я відкриваю нас обох, я відкриваю людину». [1] 2. Любов між батьками і дітьми

Оскільки немовля в момент народження ще не має здатність усвідомлювати себе і світ, як щось, що існує поза ним, він не відчуває страху смерті. Але в міру росту і розвитку дитини він стає здатним сприймати речі як вони є. Крім того, він вчиться сприйняття речей як різних, як мають своє власне існування. Саме з цього часу дитина навчається давати речам імена. Однак він вчиться обходитися не тільки з речами, але і з людьми. Усі переживання дитини, які в цей час в більшій мірі пов'язані з матір'ю, кристалізуються і поєднуються в одній переживанні: мене люблять, і любимо, тому що я - дитина своєї матері. Я любимо за те, що я є, «або по можливості більш точно: Я любимо, тому що це я». [3] Подібне переживання улюбленою матір'ю носить пасивний характер. Немає нічого, що дитина зробила, щоб тебе любили. Єдине, що від нього вимагається, це бути - бути її дитиною. Особливість материнської любові полягає в тому, що її не потрібно заслуговувати, домагатися, та її й не можна досягти. Материнську любов не можна викликати і контролювати. Для переважної більшості дітей у віці від восьми до десяти з половиною років проблема складається майже виключно в тому, щоб бути коханим - бути коханим просто за те, що вони є. Але поступово у розвитку дитини все більший вплив починає чинити новий чинник, а саме, дитина відчуває зовсім нове почуття, він усвідомлює, що здатний своєї власної активністю порушити любов. Вперше він починає замислюватися про те, як би що-небудь дати матері або батьку. Саме в цей час ідея любові зазнає змін і в перший раз в житті бажання дитини бути коханим переходить в бажання любити, тобто в створення любові. Дитина відкриває для себе, що давати ще більш приємно, більш радісно, ​​ніж отримувати; любити навіть більш важливо, ніж бути коханим. Більше того, дитина відкриває можливість порушувати любов своєю любов'ю. «Дитяча любов слідує принципу:« Я люблю, тому що мене люблять ». Зріла любов слідує принципу: «Я любимо, тому що я люблю». Незрілі любов говорить: «Я люблю тебе, тому що я потребую тебе". Зріла любов говорить: «Я потребую тобі, тому що я люблю тебе» ». [4] Еріх Фромм зазначає також тісний зв'язок між розвитком здатності любити і об'єктом любові. Перші місяці і роки життя дитини по праву вважаються таким періодом, коли він найбільш сильно відчуває прихильність до матері. Потім подібна тісний зв'язок з матір'ю кілька втрачає своє життєве значення і замість неї все більш і більш значущою стає зв'язок з батьком. Для розуміння цього повороту від матері до батька ми повинні звернути особливу увагу на дуже істотне розходження між материнською і батьківською любов'ю. За самою своєю природою материнська любов є безумовною. Така безумовна любов здатна заповнити одне з найглибших томлінь кожної людської істоти. І будучи дітьми, і будучи дорослими, всі ми томімся по материнській любові. Зв'язок з батьком зовсім іншого плану. Батько є втіленням іншого полюса людського існування: «світ думок, речей, ... закону та порядку, дисципліни, подорожей і пригод. Батько - це той, хто вчить дитину, як дізнатися дорогу в світ ». [5] Батьківська любов - любов обумовлена. Вона слідує наступним принципом: «Я люблю тебе, бо ти чиниш моїм очікуванням, тому що ти виконуєш свої обов'язки, тому що ти схожий на мене». [2] Таким чином, батьківська любов повинна бути заслужена. У дитини є можливість щось зробити, щоб домогтися її, він може працювати заради неї. Батьківська любов знаходиться в межах його контролю на відміну від материнської. Однак, якщо дитина не зробив того, що від нього чекають, він може втратити батьківську любов. У кінцевому рахунку, в житті зрілої людини настає такий момент, коли він сам стає і власною матір'ю і власним батьком. Зовні він вільний як від материнської, так і від батьківської фігури, він будує їх усередині себе. Більше того, незважаючи на різку протилежність материнського і батьківського свідомості, зрілий людина здатна поєднати їх у своїй любові. «У цьому розвитку від материнськи-центрованої до батьківськи-центрованої уподобання та їх остаточному синтезі складається основа духовного здоров'я і зрілості». [2]