Енеїда

Розповідач у Котляревського виявляє своє особистісне начало у зверненні до уявних читачів, оповідаючи свої сумніви щодо тексту самого Вергілія, опис якого, на його погляд, уже застарів, відійшов від тої правди, яка панує “тепер”, тобто в сучасній добі, коли пишеться “Енеїда”. Тому по-іншому потрібно змальовувати новітнє пекло. Розповідач орієнтується на більш авторитетні джерела - народні історії про пекло, а найбільшими знавцями для нього є бувалі і знаючі люди - старі діди, зберігши в пам’яті всі подробиці історії народу, зокрема й розповіді про пекло. Таким дискурсом автор поеми відходить від наративної стратегії класицистів, у яких зображена картина світу підпорядковується точці зору розповідача: він постійно перебуває на авансцені і виступає єдиним посередником між персонажами і реципієнтами. Навіть пряма мова героїв, відтворена в класицистичному творі, губить свою своєрідність, відсвіт індивідуального стилю. Як особистість наратор мало індивідуалізований, бо виконував насамперед функцію носія точки зору абстрактного розуму, абсолютної істини.Натомість у Котляревського розповідач окреслюється як особистість, зображуючи пекло і рай, представляє читачеві своє бачення сучасного пекла, добираючи факти і забарвлюючи суб’єктивною модальною оцінкою картину пекельних мук різних категорій людей. Безперечно, фікціоналізований (і фокалізований через сприймання Енея та Сівілли) пекельний світ по-своєму відбиває буття Російської імперії, її суспільну ієрархію, поведінкові кліше чиновників, чимало алюзій та аналогій увиразнюють тогочасну антигуманну дійсність: “Якіїсь злидні ще стояли, /Жовали все в зубах папір, / В руках каламарі держали, / За уха настромляли пір. / Се все десятські та соцькії, / Начальники, п ’явки людськії, /1 всі прокляті писарі; / Ісправники все ваканцьові, / Судді і стряпчі безтолкові, / Повірені, секретарі” [7, 108]. Наратив відповідає інтенційній і структурній природі тексту, у якому центром орієнтацій для читача у фікційному світі авторитетними є судження й оптика аукторіаль- ного наратора, за допомогою якого відкривається грандіозна картина пекла. Водночас відштовхуючись від народних уявлень про пекло, традиції давнього українського письменства, яке зображувало пекло в поетичних, прозових і драматичних жанрах, а також канону Вергілія (“Я, може, що-небудь прибавлю, /Переміню і що оставлю, /Писну - як од старих чував” [7, 107], наратор Котляревського представив неповторну у своїй мистецькій винахідливості візію пекла, забарвленого українськими топосами і міфологічним світосприйманням. Описуючи вхід і дорогу до пекла, яка є своєрідною прелюдією до самої картини пекла, всезнаючий розповідач дотепно зображує серед чаду і диму двох сестер Дрімоту і Зівоту, які повели Сівіллу та Енея до Смерті: “Їм воздала косою честь; / Наперед стоя калавуру, / Який у її мосці єсть: / Чума, война, харцизство, холод; / Короста, трясця, парші голод; / За сими ж тут стояли в ряд: / Холера, шолуді, бешиха /1 всі мирянські, знаєш, лиха, / Що нас без милості морять” [7, 108].

Художній світ поеми Вергілія будується на античній міфології, яка для Котляревського була близькою до християнської. Тому Вергілієву античну модель пекла він сміливо реінтерпретує, творить нереферентний простір - християнський загробний світ, як перед ним це здійснив Данте. Автор “Божественної комедії”, моделюючи структуру пекла, пов’язував її з етикою Арістотеля, який поділив гріхи людства на три групи: одна частина пов’язана з непомірністю, друга - підлістю, третя - обманом. У Данте на основі цієї схеми розташовані пекельні кола. За першим колом - Лімбі - перебувають діти й дорослі, які померли ще до народження Христа, розташовані чотири кола, де караються нестримні (іпсопІіпепЕа - зловживання тілесними чи духовними насолодами), зокрема ті, хто спокушався хтивістю, обжерливістю, а також скупі, марнотратники, гнівні й смутні. У Лімбі перебувають полохливі, які боялися зробити вибір між добром і злом, Богом і дияволом: їх жалять оси і ґедзи, гнані страшним вітром. У сьомому колі були підлі, хабарники, злодії, лицеміри, лукаві порадники, призвідники розбрату, фальшивомонетники металів, фальшивники людей і слів. Єретики займають проміжне місце між нестриманими й насильниками. У найглибшому, восьмому колі пекла, перебувають підлесники, утопившись у калі. У дев’ятому колі мучаться зрадники, їм присуджено найтяжчий гріх з усіх гріхів: вони вічно мерзнуть у кризі озера Коцит. Данте порушив загальнолюдські онтологічні проблеми буття людини: у його поемі “постають одвічні питання добра і зла, життя і смерті, долі і свобідної волі, а крім того, і дуже злободенні проблеми єдності Батьківщини, чистоти і чесності володарів, морального занепаду Флоренції... Нелюдів Данте відправив до сьомого кола пекла, у вічно киплячі криваві води ріки Флегетон. Душа геніального італійця волала до милосердя, до людяності і свободи” [8, 5]. Без сумніву, типологічно зближує Котляревського з Данте Аліг’єрі гуманістична концепція, пафос італійського поета, який бачив у людині передусім особистість у всій її своєрідності й складності, ідею відродження людини. Імпонувала українському поетові у Данте його віра в існування загального закону вищої справедливості, що панує у світобудові, пристрасне бажання, аби добро перемогло зло. Перелік грішників часто збігається, але цей збіг зумовлений загальнолюдськими порушеннями моралі, вчиненими гріховодами на землі.

Проте в Котляревського своя структура пекла і раю, свій “реєстр” грішників і праведників, що більше відповідають уявленням українців про гріхи. В “Енеїді” Котляревського перед читачем розгортається сатиричний огляд портретів представників усіх верств населення, виконаних у плані творення сатиричних характеристик. У зображенні підземного царства Котляревський вдається до інверсії, намагається вивернути те, що бачив у житті, стверджуючи у своїх утопічних картинах прямо протилежне. Як у свій час Франсуа Марі Шарль Фур’є, український поет моделює утопічний образ світу, трансформовану картину того, що спостерігав у “цивілізації”, антигуманній тогочасній дійсності. Для Фур’є “утопія - це перевертання того, що насправді є перевернутим суспільством. Він протиставляє життя за умов цивілізації, яка є поганою, та життя в гармонії утопічного світу” [11, 364].

Данте змалював шлях пеклом, яке складається із дев’яти кіл зла, де відбувають покарання грішники, простежуючи муки людей до найнижчого кола - льодяної ями, від якої і розгортаються всі страждання. Підійшовши до входу, мандрівники прочитали напис: “Лишайте сподівання всі, хто входить” [4, 17], який не викликає ніяких сумнівів про те, що в пеклі немає ні надії, ні відповідей. Котляревський змальовує покарання грішників у нереферентних просторах - кварталах. При цьому причина безнадійності полягає в самих людях: мешканці пекла відмовилися збагнути власні аморальні вчинки, а тому змушені відтворювати їх вічно. У візії автора “Енеїди” пекло і рай - це суспільство навиворіт, воно відкрите і закрите, де дві сутності його; у ньому панує дві моралі - прихована мораль і заснована на злі, примушуванні, звичці - так завжди було; друга випливає зі знакової особистості героя, за яким люди йдуть добровільно та усвідомлено.

У світовій літературі опис пекла Котляревським вважається одним із мистецьких класичних взірців серед аналогічних дескриптивних композиційних одиниць. Кожна грішна душа мучиться серед інших у відведених для цього певних просторах. В Енея та читача виникає враження, що це не душі, а люди у своїй тілесній земній подобі перебувають у пеклі, спокутуючи свої гріхи: “Там чутні жалобнії крики, / Там мука грішним не мала” [4, 115]. Знаряддям болю і страшних страждань був огонь: “Смола там в пеклі клекотіла /1 грілася все в казанах, /Живиця, сірка, нефть кипіла; /Палав огонь, великий страх! / В смолі сій грішники сиділи /1 на огні пеклись, горіли, / Хто, як, за віщо заслужив” [7, 116]. Йдучи за народними міфологічними уявленнями, наратор Котляревського вводить у ці жанрові картини пекельних мучителів - чортів, які безжально карають земних грішників (у Вергілія таких персонажів у пеклі немає). У поемі Котляревського художня картина пекла добре структурована: грішники поділяються на декілька груп. На першому плані змальовуються пани, які в житті відзначалися жорстокістю в поводженні зі своїми підлеглими, принижуючи їхню людську гідність, створювали умови життя, подібні на тваринні: “Панів за те там мордовали /1 жарили зо всіх боків, /Що людям льготи не давали /1 ставили їх за скотів” [7, 116]. Із ними чорти-наглядачі в пеклі поводяться так, як вони в житті обходилися зі своїми підлеглими, можливо, кріпаками, рекрутами, слугами, підданими. Микола Костомаров відзначив, що в описі пекла “всі грішники визначаються українськими рисами і навіть засуджені на муки, які тільки прийдуть до голови українцеві” [6, 380]. Отож пани тяжко працюють, виконуючи “скотську” роботу: “дрова возили, / В болотах очерет косили, / Носили в пекло на підпал. / Чорти за ними приглядали, / Залізним пруттям підганяли, /Коли який з них приставав” [7, 116]. Не зло смішить читача, а життя і “тваринна робота” у пеклі панів, які творили зло на землі людям, заслуживши собі мучителів в образі безпощадних чортів; смішить спосіб зображення і пародіювання, їх смислове оформлення, парадоксальність ситуацій, що постають у своїй непередбачуваній вигадливості. Це зумовлює широку гаму сміху, подвоєної видимості, подвійної ілюзії, масок, комічного, що виявляється відбиттям і своєрідним “знімком” із дійсності, у якій існує різноманітне поєднання видів зла, котре можна подолати, знищити сміхом.

Такий же великий гріх, осуджений церквою і народною мораллю, вчинили самогубці, які позбавили себе життя як найвищого дару людини від Бога. Вони піддаються всіляким тілесним тортурам. Їхні страшні катування розраховані на те, щоб “не важились убивать” себе, - резюмує наратор. Вигадливим є покарання для наступної групи грішників - багатим та скупим, яким “вливали розтопленеє срібло в рот”, що символізує їх захланність і жадібність. У світовому письменстві відомий мотив ще з біблійних часів й інтерпретується в художніх текстах до наших часів. Дотепним було покарання для брехунів, які примушені своїми язиками “лизать гарячих сковород”. У гротескно-бурлескній тональності висміюються неодружені перелюбники. Їх покарано жорстоко і ганебно: зачеплено на гак “за теє тіло, / На світі що грішило сміло /1 не боялося сих мук” (с. 117). Як бачимо, світ сміху сприймається як світ живий і динамічний, незалежно від того, чи йдеться про сміх міфологічний, античний, сучасний, а загалом він проектується в сьогоденну дійсність. Окремий “квартал” у пеклі - це опис жіночих покарань, який майже відсутній у поемі Вергілія. Цей фрагмент пекла так само подається через сприймання Енея. Наратор висловлює народні погляди на зло і добро, осміює грішниць із погляду народної етики та моралі. В очах наратора українські жінки, як і чоловіки, “на всеє зле проворні”. Їхні гріхи пов’язані загалом із тілесним, зокрема сексуальним началом, перелюбством, порушенням подружньої вірності, перебуванням у позашлюбному любовному зв’язку, прагненням керувати чоловіками. Цих грішниць пекли вогнем, від чого мучениці “кричали на чім світ; / Оці то голос ісправляли, / Гарчали, вили і пищали, / Після куті мов на живіт” [7, 120]. Перша група жінок - “дівки, баби і молодиці” - страждали у пеклі за надмірне мудрування, ухитрялися верховодити над чоловіками, що є порушенням християнської, а відтак народної моралі. Муки були такі нестерпні, що вони “кляли себе і ввесь свій рід. / Кляли і жизнь, і білий світ” [7, 121], знову скоюючи зло, адже клясти - гріх. Панорама жіночого пекла відзначається різноманітним типажем. Серед них виділяються фарисейки, яких іронічно називає наратор “чесними пустомолками” і які лицемірили, нещиро “молилися без остановки / І били сот п’ять поклон”. Після церкви, залишившись на самоті, “молитовники ховали”, “казились, бігали, скакали” і перелюбствували в темноті. Разом із ними терплять страшні муки “панянки”, жінки легкої поведінки, які “наряджались на показ: / Мандрьохи, хльорки і діптянки (різні означення повій. - М. Т.), / Що продавали себе на час”. Гріхи їхні тяжкі: “Сі в сірці і в смолі кипіли / За те, що жирно дуже їли /1 що їх не страшив і піст; / Що все прикрашували губи, /1 скалили біленькі зуби, /1 дуже волочили хвіст ’ ’ [7, 121].Тортурів зазнають молоді жінки-убивці, які виходили заміж за старих і багатих чоловіків, отруювали їх, щоб успадкувати собі їхнє майно: “Щоб послі гарно погулять / Із парубками поводитись, / На світі весело нажитись / І не голодним умирать” [7, 122]. Наратор використовує метонімію, називаючи наступних грішниць “птахами з куделями на головах”. Вони обманювали людей своїми формами тіла і фальшивою красою, використовуючи косметичні засоби: “Їм тяжко в пеклі докоряли, /Смоли на щоки наліпляли, /Щоб не дурили так людей” [7, 122]. Розповідач у річищі бурлескно-гротескної палітри приземлює образ “красунь”, досягає комічного ефекту, розкриваючи “секрети” їх камуфляжу, своєрідного переряджання жінки в маску: “щоки терла манією, / А блейвасом і ніс, і лоб, / Щоб краскою, хоч не своєю, / Причарувати к собі кого б; / Із ріпи підставляли зуби, / Ялозили все смальцем губи, / Щоб підвести на гріх людей; / Пиндючили якіїсь бочки, / Мостили в пазусі платочки, / В котрих не було грудей” [7, 122]. Маска покликана приховати суть людини, але в описі всезнаючого наратора вона оголює ниці помисли хитрих жінок-спокусниць. Доповнює галерею грішниць наступна група - старі сварливі жінки, які базікали, “старину хвалили”, та не любили, гудили й товкли молодих, забувши, яке зло чинили в молодості: “Іще як сами дівовали, / Та з хлопцями як гарцювали, / Та й по дитинці привели” [7, 123]. Їх кара важка - “шквар- чали в розпалених сковородах”. Описуючи катування відьом, шептух, ворожок, наратор вдається до народної фантастики та вірувань: “Відьом тут же колесовали... / Там жили з них чорти мотали /1 без ветушки на каблук; / На припічках щоб не орали, / У комини щоб не літали, / Не їздили б на упирях; /1 щоб дощу не продавали, /Вночі людей щоб не лякали, /Не ворожили б на бобах” [7, 123]. Потрапили в пекло жінки-звідниці, які промишляли тим, що “на гріх дівок... підводили”, “жінок од чоловіків крали /1 волоцюгам помагали /Рогами людський лоб квітчать ” [7, 123].