1. Еволюція інституту президентства в Україні

Становлення і розвиток інституту президентства має свої особливості в кожній країні. Конституційно-правова ідея президентства в Україні пройшла декілька етапів розвитку.

Історичними джерелами інституту президента в Україні можна вважати «Пакти і Конституції законів і вільностей Війська Запорізького» гетьмана П.Орлика, прийняті 5 квітня 1710 року в результаті укладання договору між новообраним гетьманом і військом Запорізьким. Вбачається, що саме ця Конституційна модель була дуже схожа на президентську республіку.

Для України, яка за неповні десять років своєї незалежності пережила істотні зміни форми правління – від радянської республіки через президентську республіку до парламентської республіки і назад - до президентської, була характерною відповідна зміна правового статусу Президента України - глави Української держави.

Таким чином, заснування і становлення інституту президентства в нашій країні відбувалось шляхом «проб і помилок» та некритичного сприйняття відповідних моделей США, Франції та Російської Федерації. Інститут Президента України є порівняно новим явищем у політичному житті і державному будівництві України.

Становлення інституту Президента України було ключовим у реформуванні державної влади, пов'язаному з проголошенням незалежності України та зміною її конституційного ладу.

На думку російського вченого Б.П. Єлисєєва, інститут президента має складну внутрішню структуру, що включає чотири групи норм, які визначають:

• порядок виборів президента (в тому числі інавгурацію);

• його статус в системі інших органів державної влади;

• його функції і повноваження;

• припинення виконання президентських повноважень.

Згідно із точкою зору представника української школи конституційного права Н.Т. Плахотнюк, інститут президентства — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, змістом яких є діяльність президента України. Це передусім політико-правові відносини, які можуть носити як паритетний, так і субординаційний характер, вони врегульовані конституційним, адміністративним, кримінальним і цивільним правом. Автор виділяє наступні елементи інституту президентства:

• порядок виборів;

• вступ на посаду;

• відповідальність;

• припинення повноважень;

• компетенція.

Під «елементами інституту президентства» Н.Г.Плахотнюк вбачає групу норм, що упорядковують суспільні відносини, учасником яких є Президент України. На його думку, до підстав введення інституту президентства в Україні відносять наступні:

• наявність в Україні історичних традицій республіканської форми правління;

• наявність історичних традицій розподілу влад;

• існування в політичній історії України створення інституту .президентства;

• відображення в партійних документах початку XX ст. положень про організацію влади в Українській державі з можливістю включення в його органи посади президента;

• недоцільність виконання президентських функцій „колегіальним главою держави» під час перебування УРСР в складі СРСР;

• інституціоналізація поста президента СРСР в 1990 році і неможливість керівництва СРСР зупинити процес розпаду СРСР;

• проголошення в УРСР в липні 1990р. принципу розподілу влад;

• суб'єктивні підстави введення інституту президентства і обрання Президента України були пов'язані із зіткненням інтересів окремих політичних сил, котрі були не в змозі на початку 90-х років отримати більшість в парламенті, але мали можливість впливати на конкретну особу - президента.

М.М. Сперанський у своїй науковій праці «Проекты и записки» перераховує умови, які послугували введенню інституту президентства в Україні. Зокрема, до них він відносить наступні:

• розпад СРСР, що поставило перед управлінською елітою України проблему пошуку нових шляхів і методів управління державою;

• зацікавленість управлінської еліти в людині, яка буде здійснювати її призначення і звільнення;

• соціально-економічні і політичні перетворення, які виникли в Україні після виходу із СРСР.

Введення в систему державної влади України поста Президента значно посилило увагу в нашому суспільстві до глави держави взагалі, вважає Ю.М. Коломієць. На його думку, Україні необхідний дієвий інститут глави держави, який сприяв би оптимізації взаємодії всіх сфер життєдіяльності державного механізму.

Інститут президентства складається з певних норм, які регулюють порядок виборів президента, умов, які застосовуються до кандидатури на пост президента, термін виконання повноважень, його конституційно-правову відповідальність, а також повноваження та норми, що регламентують діяльність допоміжних органів і установ при президентові.

Пріоритетними є норми, які регулюють порядок виборів Президента України, що закріплені в ряді законів, серед яких Закон України «Про вибори Президента України».

Посада Президента України була запроваджена змінами від 5 липня 1991р. до Конституції УРСР 1978 р. Згідно з тогочасними конституційними положеннями, Президент України був главою виконавчої влади, пропонував для затвердження Верховною Радою кандидатуру Прем'єр-міністра України, організовував та ліквідовував міністерства, скасовував акти Кабінету Міністрів України, міністерств, надавав на розгляд Верховної Ради України проект державного бюджету, призначав голову Фонду державного майна України, представників Президента України в областях, які за посадою були головами обласних державних адміністрацій (хоча представники президента не мали таких повноважень як сучасні голови обласних державних адміністрацій: вся влада в областях до прийняття законів «Про місцеве самоврядування» та «Про місцеві державні адміністрації» концентрувалась в руках обласних рад).

З прийняттям Конституції України 1996 р. Президент України формально перестав бути главою виконавчої влади, проте, залишив за собою право призначати за згодою парламенту Прем'єр-міністра, а за його поданням призначав міністрів. За Президентом України також збереглось право скасовувати акти Кабінету Міністрів України. Така процедура призначення Прем'єр-міністра передбачала, що глава держави повинен був враховувати волю більшості у Верховній Раді України.

Також, згідно з новою Конституцією України та законом від 9 квітня 1999р. «Про місцеві державні адміністрації», Президент втрачав право одноосібно призначати тепер уже голів місцевих державних адміністрацій, а призначав їх за поданням Прем'єр-міністра. За Конституцією 1996 р. глава держави отримав право призначати шістьох членів у новостворений Конституційний суд. Також, згідно зі змінами внесеними у 2001 р. до закону «Про судоустрій» (прийнятий ще у 1981 р.), Президент України дістав право призначати суддів на перший випробувальний п'ятирічний строк. До цього судді районних, міських судів обирались одразу довічно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними радами, радами Києва та Севастополя, а випробувального терміну не існувало.

За конституційною реформою 2004 року, Україна стала парламентсько-президентською республікою. У Верховній Раді України формувалась парламентська більшість. Її статус був оформлений змінами до Конституції України 1996 р. та постановою «Про регламент Верховної Ради України» 2006 року. Передбачалося також прийняти закон України «Про парламентську опозицію». Парламентська більшість визначала особу Прем'єр-міністра і подавала його кандидатуру Президентові України, а той, в свою чергу, ще раз вносив її для затвердження у парламент.

Президент не вносив на розгляд до парламенту кандидатури міністрів, це робив визначений парламентською більшістю Прем'єр-міністр (за винятком міністра оборони, міністра закордонних справ). Президентові було залишено право вносити на розгляд Верховної Ради України кандидатури Генерального прокурора України і Голови Служби безпеки України. Не зважаючи на те, що Президенту України належало право вето на прийняті Верховною Радою України закони, парламентська більшість мала можливість подолати його двома третинами голосів. Саме так був прийнятий, наприклад, закон «Про Кабінет Міністрів України» 2007 р., який був прийнятий на виконання змін до конституції і звужував повноваження Президента України.

З відміною конституційної реформи значення і вага Президента України у політичній системі держави значно зросла. На виконання змін до конституції були прийняті новий закон «Про Регламент Верховної Ради України» 2010 р., закон «Про Кабінет Міністрів України» 2011р. Існує обґрунтована думка про те, що Президент України фактично, хоча цього і не записано у Конституції України, став главою виконавчої влади. У результаті співпраці Президента та парламенту України, законопроекти Президента України та Кабінету Міністрів України приймаються відразу у другому читанні, з трьох можливих, передбачених регламентом Верховної Ради України.

Однозначно можна стверджувати одне: з відміною у 2010 році конституційної реформи 2004 року значення і вага парламенту в Україні значно впала, а Президента України навпаки – посилилась. Українська держава перетворилась із парламентсько-президентської на президентсько-парламентську республіку.