3. Історичні етапи становлення Конституції України (генезис)

Про Україну можна казати як про державу з давніми конституційними традиціями, більше того - саме наша країна дала світові перший зразок демократичної конституції за 65 років до того, як було прийнято славетну конституцію Сполучених Штатів Америки, що її вважають відправною точкою демократії. Проте підвалини української конституції закладалися ще в давні часи. Спробуймо послідовно оглянути основні етапи становлення української конституційної ідеї.

Український конституціоналізм як політико-юридична традиція і нормативна практика має вже достатньо насичену історію, що нараховує декілька століть. Після проголошення незалежності України він, природно, набув більш професійних ознак - почалося становлення сучасного парламентаризму, правосуддя, системи органів державної влади та місцевого самоврядування. Навіть за останні роки процес конституційних змін був настільки насичений. Водночас, розробка, а потім і вдосконалення основного закону в умовах ціннісних, ідеологічних та економічних протиріч всередині політичної еліти України неодноразово спричинювали конституційні та політичні кризи.

Державно-конституційні традиції у козацьку добу.

Богдан Хмельницький мав широку програму становлення української державності. З перших років свого гетьманування він порушує проблеми врегулювання відносин із сусідніми державами, а також контролю за судноплавством на Чорному морі. Одним з найважливіших питань зовнішньої політики Козацької держави залишалися взаємини з Королівством Польським та Росією. За часів Хмельницького, були укладені такі визначальні для подальшої історії України документи як Зборівська угода 1649 року та Переяславський договір 1654 року. Останній забезпечував Війську Запорозькому самостійність у діяльності адміністрації та судочинстві, відносинах з іноземними державами, збиранні податків для українського скарбу, утриманні 60-тисячного війська. Аналізуючи історичні перипетії того періоду, можна зробити висновок про номінальну васальну залежність від Москви, яку de jure встановлював договір 1654 року, і яка de facto ніколи не існувала.

«Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького», укладені як угода між гетьманом Пилипом Орликом та Військом Запорозьким 5 квітня 1710 р. у Бендерах, фактично і є першою європейською конституцією в сучасному її розумінні.

Конституція Пилипа Орлика формулювала головні принципи побудови держави: православ'я - панівна релігія, відновлення автокефалії, означені кордони держави, визначені в рамках Зборівської угоди, поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову. Конституція Пилипа Орлика, написана під значним впливом ідей західноєвропейського парламентаризму, діяла на Правобережній Україні до 1714 року.

Політико-правові ідеї в Україні у ХІХ – на початку ХХ ст.

Майбутня доля України була головним предметом шукань та діяльності і в народницьку добу. Постають перші політичні організації з українською програмою та продовжує наповнюватися відповідним змістом українська ідея державницького спрямування. Теоретичні набутки інтелектуалів «Новгород-Сіверського патріотичного гуртка» (саме з його діяльністю історики пов’язують створення «Історії Русів») були розвинуті українськими масонами.

Показовою щодо цього була полтавська ложа «Любов до істини» (1818р.), членом якої серед інших був Іван Котляревський. Один із найвизначніших учасників ложі Василь Лукашевич намагався створити «Малоросійське товариство» з метою відокремлення України від Росії, проте не знайшов достатньо прихильників.

Важливу роль у розвитку української громадсько-політичної думки в цей період відіграло Кирило-Мефодіївське товариство (1846- 1847 рр.). Виходячи з ідей панславізму, воно розробило модель суспільства, що базується на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Основні документи кирило-мефодіївців виходили з ідеї необхідності створення слов’янського союзу. Один з членів товариства Георгій Андрузький розробив «Начерки Конституції Республіки», особлива увага в якому приділялася питанням самоврядування. Документ визначав особливості функціонування громади як основи суспільного життя, описував механізми діяльності округу, області, штату. Держава мала об’єднати сім автономних штатів зі своїми президентами:

1) Україна з Чорномор’ям, Галичиною та Кримом;

2) Польща з Познанню, Литвою і Жмуддю;

3) Бессарабія з Молдавією і Валахією;

4) Остзея;

5) Сербія;

6) Болгарія;

7) Дон.

Українська політико-правова платформа дістала розвиток у працях Михайла Драгоманова в останній чверті ХІХ століття, який створив концепцію суспільства - федералізм з максимальною децентралізацією та самоврядуванням громад і областей. М.Драгоманов розробив конституційний проект перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу - «Проэктъ основаній Устава украинскаго общества «Вольный союзъ»   - «Вільна спілка» (1884 р.).

Спадкоємцем політико-правових концепцій кирило-мефодіївців та  М.Драгоманова став історик та політичний діяч Михайло Грушевський. Конституційний проект Михайла Грушевського 1905 року ґрунтується на двох основних принципах: репрезентаційний уряд; національно-територіальна децентралізація.

Націонал-радикальне крило українського руху запропонувало в тому ж 1905 році свій варіант конституційного проекту. Основний закон «Самостійної України» Спілки народу українського (Микола Міхновський), пропонував створення президентської республіки, де законодавчу владу обіймає рада представників та сенат.

На початку ХХ ст. в Україні конституційно окреслилися два напрямки політико-правової думки: народницько-федеративний та консервативно-державницький. Перший пов’язаний, насамперед, з Михайлом Грушевським і був вельми популярний в Україні; другий - із Миколою Міхновським і проходив стадію становлення.

Конституційний устрій Української держави 1917-1920 рр.

З часу створення Центральної Ради (17 березня 1917 р.) розпочався процес розбудови інститутів державності, основою якого, безумовно, стали Універсали Центральної Ради.

Загроза більшовицької окупації та подальший перебіг подій зумовили прийняття 22 січня 1918 року IV Універсалу, який проголошував самостійність і незалежність України та став законодавчою основою нової держави. Хоча, 29 квітня 1918 року на останньому засідання Центральної Ради було заслухано та ухвалено основний закон за назвою «Статут про державний устрій, права і вольности УНР», на його промульгацію та проголошення, на жаль, не вистачило часу. У зв’язку з цим він не набрав правової чинності, проте залишився важливим історико-правовим документом доби Української держави 1917-1918 рр. За Статутом, Україна ставала парламентською республікою з чітким поділом влади між трьома інституціями - законодавчою (Всенародні збори), виконавчою (Рада Міністрів) та судовою (Генеральний Суд). В той же час, на тому ж з засіданні Центральної Ради Михайла Грушевського було обрано першим Президентом України.

Правовими основами діяльності Гетьманату Павла Скоропадського стали «Грамота до всього українського народу» та «Закони про тимчасовий державний устрій України». Незважаючи на вкрай несприятливі внутрішньополітичні обставини, уряд Скоропадського за неповних вісім місяців став найефективнішим в царині розбудови української державності початку ХХ ст.

Конституційні декларації та реалії в часи Української Радянської Соціалістичної Республіки.

ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад 10 березня 1919 року схвалив першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки. Цей Основний закон, як і Конституція РРФСР, ґрунтувався на марксистсько-ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату.

У зв’язку з утворенням СРСР та прийняттям Конституції Радянського Союзу, 15 травня 1929 р. ХІ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив нову Конституцію УСРР, яка внесла зміни щодо адміністративного устрою, зокрема, до складу України до 1940 року входила Молдавська Автономна Соціалістична Радянська Республіка.

Пізніше, зміна Комуністичною партією політичних орієнтирів зумовлювала відповідне правове забезпечення. Загалом за радянської доби в Україні діяло чотири конституції, які були документами радше політичними і розроблялися спершу в ідеологічних відділах ЦК КПРС.

Нова Конституція України у контексті становлення правової держави.

Державно-конституційна ідея продовжувала існувати і в часи Радянської України. Громадсько-політичні організації та партії в еміграції обстоювали право на національне самовизначення України, апелювали до міжнародних організацій світу з приводу статусу УРСР у складі Радянського Союзу. Показовою в цьому плані є Конституція Миколи Сціборського (1939 року), написана під впливом ідеології Організації українських націоналістів, яка визначала Україну «суверенною, авторитарною, тоталітарною та професійно-становою державою. Автор вважав однаково неприйнятними для українського суспільства доктрини комунізму та економічного лібералізму (демократії), а відтак робив ставку на націю, як на найвищу історичну й духовну цінність. Виходячи з цього, принциповими засадами його конституції було названо національну солідарність, надкласовість та позапартійність.

Вже на перших стадіях політичної боротьби за проголошення незалежності України, починаючи з листопада 1989 року, постало питання необхідності розробки та прийняття нового Основного закону як важливого атрибуту суверенної держави.

Прийняття 28 червня 1996 р. голосами 315 народних депутатів України Основного Закону нашої держави - визначна подія в iсторiї України, житті її народу. Завершився тривалий i надзвичайно складний конституційний процес, а у розвитку суспільства i держави розпочався якісно новий період.

Ні у кого немає сумніву, що чинну редакцію Конституції необхідно вдосконалювати.

Конституційний процес в Україні в 2012 році має ознаки спокійного еволюційного протікання, проте в стратегічному сенсі він знаходився під впливом висловленої ще на початку 2010 року першим Президентом України Л. Кравчуком ідеї створення Конституційної Асамблеї України, яка мала б спричинитися до суттєвого оновлення українського Основного Закону. Ініціатива Л. Кравчука була підтримана в 2011 році чинним Президентом України В. Януковичем, про що засвідчило підписання ним Указу «Питання формування та організації діяльності Конституційної Асамблеї» від 25 січня 2012 року, № 31/2012.

Даний крок Президента був зустрінутий громадськістю й експертами неоднозначно, оскільки з техніко-юридичної точки зору розробити проект нової Конституції України силами 100 членів Конституційної Асамблеї на громадських засадах навряд чи можливо. Політична опозиція запідозрила владу в намаганні легітимізувати зусиллями Асамблеї конституційне реформування лише в формальному сенсі, а тому відмовилася увійти до складу «професійно-громадського» форуму. Проте крок Президента в напрямку до оновлення Конституції не варто недооцінювати, адже він є свідченням виправдано критичного ставлення Української держави і суспільства до чинного Основного Закону.