4. Колективні права та права індивіда

Конституція України закріплює права і свободи, які можуть реалізовуватися як індивідуально, так і колективно. Наприклад, право на працю реалізується індивідуально, тільки колективно може бути реалізоване право громадянина України на збори, мітинги, походи, демонстрації.

Індивідуальні і колективні права тісно взаємозв'язані, хоча й різні за своєю природою. Основою їх взаємозв'язку є принцип: реалізація колективних прав не повинна обмежувати прав і свобод індивіда.

Колективні права (право народу, право нації, право спільноти, асоціацій) не є природним, оскільки вони формуються і кристалізуються в міру становлення інтересів тієї чи іншої спільноти, колективу, їх не можна розглядати як суму індивідуальних прав і свобод осіб, які входять до тієї чи іншої спільноти, колективу. Вони мають якісно інші властивості, які визначаються цілями й інтересами колективних утворень. Якими б різноманітними не були ці права, їх правомірність має визначатися людським виміром — правами індивіда. Колективні права не повинні ігнорувати прав людини, суперечити їм або обмежувати їх. Щодо цього винятком є надзвичайні ситуації, які створюють загрозу правам окремої людини, а отже, меті, яка об'єднує таку спільноту, є актуальними і протиправними. У сучасному світі не завжди вдається чітко поєднати індивідуальні й колективні права. Так, суперечності, які виникають між правами людини, правами держави, народу, нації, національних меншин, малих народів, є однією з причин міжнаціональних конфліктів, у яких кожна зі сторін висуває свої аргументи правоти, справедливості, законності, обстоює своє право на суверенітет, свої претензії на перегляд кордонів, використовуючи при цьому історичні аргументи, що тлумачаться на свою користь, обстоюючи право на самовизначення. Реалізація колективних прав пов'язана з волевиявленням народу.

Найяскравіший приклад колективного права людини — це право на самовизначення, яке, як вважається, мають народи, а не окремі люди. Однак, причина того, що право на самовизначення визнано правом людини, полягає у тому, що його розглядають, як необхідну передумову розвитку окремої людини. Положення, що стосуються соціальних прав, частіше за все націлені на створення колективних послуг, які потребують подальшого розроблення на державному рівні і рідко дають безпосереднє право одній людині заявляти претензії уряду. У той же час, безперечним є те, що колективні права не повинні порушувати фундаментальні індивідуальні права, такі як право на життя, свободу від тортур тощо.

В ряді міжнародних документів вказується, що спеціальні колективні права меншин по суті відбивають концепцію реальної, істотної, а не формальної рівності. “Спеціальні” в цьому контексті може означати тільки те, що певні категорії прав, адресовані етнічним релігійним чи мовним групам з метою захисту їхньої культури, віросповідання та виживання мов меншин, якщо б вони не мали таких прав, відносини з ними не характеризувалися б рівністю чи справедливістю.

Правова та соціокультурна традиція, яка визначає колективні права національних меншин як такі, що мають особливий статус, дотримується загальних положень, про те, що із перебігу політичних процесів не можна виключити етнокультурний фактор.