2. Конституціалізм – загальна теорія Конституції України

Конституціоналізм як політико-правова категорія та доктринальне вчення з’являється після виникнення і утвердження конституції держави в сучасному розумінні даного терміна. Він є нерозривним і прямо похідним від конституції держави. Хоч не завжди факт наявності конституції автоматично означає появу тої чи іншої моделі конституціоналізму. Однак без появи (наявності) самої конституції (в широкому розумінні цього поняття), говорити про конституціоналізм не доводиться.

Змістовну основу, саму суть конституціоналізму, на думку В.М.Шаповала, виражає формула: "конституційно-правова норма + практика її реалізації". Тому дещо дивно, на наш погляд, коли в окремих роботах, в тому числі і монографіях, звучать такі висловлювання: “античний”, “середньовічний”, “тоталітарний” чи “радянський конституціоналізм”, оскільки в ті часи конституції як такої (в сучасному розумінні даного поняття) просто не існувало. Однак саме в попередні часи (часи перед появою конституції як такої) закладалися, власне, основи майбутнього явища – конституціоналізму.

Сформовані у період боротьби з королівським абсолютизмом у Західній Європі, ідеали конституціоналізму вкладалися первинно в два основних постулати:

• принцип обмеженого правління (держави існують тільки для забезпечення досягнення спеціально визначених цілей і діють у межах повноважень);

• принцип верховенства права (органічний елемент – як верховенство природного права) як заперечення традиційної доктрини королівського або парламентського абсолютного (необмеженого) суверенітету.

На зорі появи, в перші часи утвердження конституціоналізму як правової доктрини (приблизно друга половина ХІХ ст.), учені-правознавці говорили, що для "конституціоналізму" як явища характерним є наступне:

• сам факт існування Конституції, визнання її верховенства над іншими нормативними актами;

• факт активного впливу конституції на політичне життя країни;

• реальне встановлення в державі з допомогою конституції правового характеру відносин між державою і особою;

• конституційне визнання прав і свобод людини;

• регламентація конституцією державного ладу.

Згодом конституціоналізм став важливим фактором розвитку демократичних держав протягом всього ХХ століття. Як явище світової політичної та правової культури він остаточно сформувався при переході від традиційного до індустріального суспільства.

Оскільки політико-правова система конституціоналізму є важливою інституційною і процедурною гарантією становлення, розвитку і функціонування інститутів громадянського суспільства, то вона виступала і виступає як умова побудови правової держави. Звідси, в першій половині та в середині ХХ ст., конституціоналізм як такий, як суспільно-політичне явище і доктринальне вчення в країнах із недемократичними режимами (а тим більше там, де було встановлено тоталітарні режими – фашистський, націонал-соціалістичний, сталінсько-більшовицький, різноманітні хунти і т.д.) не визнавався.

Так, у радянському державному праві, чи в тогочасній радянській політичній науці, насамперед з відомих ідеологічних причин, явище конституціоналізму, як правило, або замовчувалося, або подавалось частково чи явно неправдиво. При цьому майже завжди робився акцент на негативній сутності цього явища та підкреслювалась його "приналежність" виключно буржуазному ладові. Наприклад, про поняття (дефініцію) "конституціоналізм" писали як про "... реакційну течію в політиці і юридичній науці, що визнає конституційну монархію найкращою формою правління".

Конституціоналізм сьогодні обіймає теорію конституції взагалі, історію і практику конституційного розвитку тієї або іншої країни, групи країн. Під конституціоналізмом часто розуміють особливу систему знань про фундаментальні політико-правові процеси демократії, їхню сутність, форми вираження, методи і міри реалізації. У конституціоналізмі часто бачили щось на зразок універсального принципу, який містить у собі такі критерії: розподіл влади, права людини, конституційний контроль, принцип верховенства права.

У широкому (політологічному) розумінні, конституціоналізм розглядають у трьох аспектах:

• як ідейно-політичну доктрину,

• як ідейно-політичний рух,

• як державно-правову практику.

У вужчому (юридичному) розумінні, до конституціоналізму підходять,

• по-перше як до “державного правління, обмеженого конституцією”;

• по-друге – “як вчення про конституцію як Основний Закон держави, закон, який визначає взаємовідносини держави і суспільства”;

• по-третє – “як до політичної системи, в основі якої лежать конституційні методи правління”.

Класичний конституціоналізм, як зазначає М.П.Орзіх, сягаючи своїм корінням в історію правової культури Заходу (західну традицію права за Г.Берманом), ґрунтується щонайменше на приватній власності та обмеженні (самообмеженні) державної влади на користь громадянського суспільства.

До визначення якоїсь єдиної дефініції (єдиного, універсального поняття) конституціоналізму у вітчизняному сучасному конституційному праві вчені не дійшли. З визначенням поняття "конституціоналізм", на думку сучасного угорського конституціоналіста А.Шайо, склалася приблизно та сама ситуація, що й у відносинах Святого Августина з Богом, коли святий на запитання, хто такий Бог, говорив: "Не можу дати Йому визначення, але знаю, що таке безбожництво". Отже, різні автори, зважаючи на ті чи інші підходи та особливості у розумінні конституціоналізму, а також прихильність до тої чи іншої школи права, дають у спеціальній літературі дещо відмінні дефініції (поняття) даної категорії, так само, як і неоднаково подають (називають) перелік елементів (складових частин) конституціоналізму.

Авак'ян С.А., спеціально підкреслюючи складність конституціоналізму як суспільно-політичної та державно-правової категорії, в основу конституціоналізму ставить ідеали конституційної демократії, наявність певних інститутів влади, відповідний щодо конституції політичний режим, а також – систему захисту цінностей демократії, прав та свобод людини і громадянина, конституційного ладу загалом. Він розглядає конституціоналізм як суспільно-політичну, державно-правову системну категорію, елементи якої тільки в єдності можуть творити єдиний відлагоджений механізм.

При цьому складниками (елементами) системи конституціоналізму вчений бачить:

1) пануючі в суспільстві конституційні ідеї (доктрини) про цінність у державі та суспільстві права і закону, про цінність людини, її прав і свобод, честі й гідності, демократії прямої і представницької, участі народу у формуванні органів влади, участі громадян в управлінні державою, ідеї та практичної реалізації розподілу влади, місцевого самоврядування і т.д.;

2) наявність належного нормативно-правового фундаменту (насамперед – конституції держави, яка повинна на найвищому рівні, рівні Основного Закону, закріпити всі необхідні для функціонування сучасної демократичної держави інститути);

3) наявність відповідного реально існуючого політичного режиму; цей режим має відповідати задекларованому в Основному Законі конституційному ладові; він має мати (як реально існуючі) інститути – прав і свобод людини, прямої демократії (вибори, референдуми), представницької демократії (парламент, органи місцевого самоврядування) і т.д.;

4) систему захисту конституційного ладу і конституції тощо.

Скакун О.Ф. подає поняття конституціоналізму як "систему ідей, концепцій (реалізованих чи нереалізованих), спрямованих на пошуки державно-правових засобів, конструкцій і форм (розподіл влади, парламентаризм, виборча система, місцеве самоврядування), здатних запобігти узурпації публічної влади й безвідповідальності перед індивідами і суспільством.

Тихомиров Ю.О., визначаючи конституціоналізм як складне явище, відносить до його елементів:

• конституційні ідеї і теорії, що відображають базові цінності суспільства;

• масову конституційну свідомість громадян, населення загалом і його окремих прошарків;

• конституційні норми, акти та інститути як нормативно структурований вираз двох вищеназваних елементів; конституційний порядок як процес і стан реалізації конституційних норм.

Інші автори подають конституціоналізм як “... теорію і практику здійснення керівництва на основі та відповідно до конституції, ... як систему, в якій конституція виступає безпосередньо чинним правом”, та відносять до складових сучасного конституціоналізму – Основний Закон держави, конституційну теорію, конституційні відносини, конституційну законність і правопорядок, конституційну правосвідомість тощо.

В.Шевчук визначає конституціоналізм як “режим функціонування державної влади відповідно до Конституції.”

Тією чи іншою мірою, подібні висловлювання щодо поняття, змісту та сутності конституціоналізму сьогодні присутні в працях учених-правознавців та політологів близького і далекого зарубіжжя. Класичним вважається висловлювання англійського вченого С.Маклвейна про те, що "конституціоналізм, або верховенство права є юридичним обмеженням держави та повною протилежністю щодо свавільного правління". Згаданий вище угорський вчений проф. А.Шайо визначає конституціоналізм як обмеження державної влади в інтересах громадського (суспільного) спокою, Е.Барендт говорить про конституціоналізм як про “віру в існування конституційних засобів щодо встановлення державних обмежень”.

Сучасний американський правознавець Л.Генкін виділяє декілька характерних ознак (рис) конституціоналізму:

а) конституціоналізм ґрунтується на суверенітеті народу, який проголошується Конституцією; її найвища юридична сила – результат волевиявлення народу; воля народу є основою легітимації діяльності держави; тільки народ приймає Конституцію, створює систему правління та відповідає за її належне функціонування;

б) Конституція є найвищим правом, а не програмним політичним документом; будь-які дії держави мають відповідати Конституції та здійснюватись у межах конституційних обмежень;

в) Конституція має встановлювати представницьке правління, відповідальне перед народом на підставі загального всенародного періодичного волевиявлення;

г) принцип народного суверенітету не є виключною основою конституціоналізму; окрім нього, мають отримати юридичні гарантії: принцип верховенства права, принцип державного правління на демократичних засадах, а також принцип обмеженого правління, поділу влади із системою стримувань та противаг; цивільний контроль за військовими силами: поліція здійснює свою діяльність на підставі закону, а суд контролює її діяльність; конституціоналізм передбачає незалежність суддів;

д) наявність інституту конституційного контролю як судової гарантії Конституції;

е) дія Конституції не може бути припинена або скасована; політичні органи та партії не можуть тлумачити Конституцію; Конституція може бути змінена тільки згідно з певною процедурою, яка відповідає встановленій конституційній моделі та забезпечує її жорсткість і верховенство стосовно інших правових актів;

є) для Конституції повинні гарантувати можливість певного маневру, який є необхідним для врахування конституційної традиції країни з метою конституціоналізації фундаментальних цінностей суспільства;

ж) конституціоналізм вимагає від держави гарантії та захисту конституційних прав і свобод, захищає особисті свободи від державного або іншого примусу.

Норвезький вчений-конституціоналіст Дж.Елстер, торкаючись проблеми визначення сутності конституціоналізму, окрему увагу звертає на відмінність понять "конституція" і "конституціоналізм", підкреслюючи зокрема, що конституція – це тільки писаний документ, тоді як конституціоналізм – це своєрідний спосіб мислення (очікування та норма), за яким політика має бути спрямована згідно з правилами або конвенціями, писаними або неписаними, які не можуть бути легко змінені.

Конституціоналізм, як і конституція, є продуктом (витвором) не якоїсь однієї нації чи народності. Вони, без сумніву, є витвором світової політичної та правової культури, насамперед – європейської, та явищами до певної міри універсальними. Водночас, у кожній демократичній державі (або державі, яка прагне стати демократичною) певним чином твориться своя національна модель конституціоналізму.

Звичайно, фундамент, основу таких моделей складають вироблені багатолітньою практикою функціонування конституційної держави певні постулати, принципи, доктрини тощо. Але існують і відмінності, є певні особливості. Це обумовлено багатьма факторами, серед яких найвагомішими є:

• історичні традиції народу у сфері державотворення;

• належність до тої чи іншої родини (системи) права;

• рівень правової культури народу; рівень розвитку демократичності суспільства;

• особливості національного менталітету (світосприйняття).

Тому сьогодні говорять (звичайно, з певною мірою відносності) про особливості сучасного німецького, французького, польського чи англійського конституціоналізму. З таких позицій можна підійти і до особливостей чи специфіки українського конституціоналізму.

Так, в основі сучасної доктрини німецького конституціоналізму лежать традиції класично-ліберальних, соціалістичних та християнсько-демократичних поглядів. При цьому, головною об’єднавчою тезою німецького конституціоналізму є намагання забезпечити антитоталітарний конституційний лад через забезпечення конституційних гарантій особистості (індивіда).

Саме тому, ст. 1 Основного Закону Федеративної Республіки Німеччини чітко говорить "Гідність людини недоторканна. Поважати і захищати людину – обов’язок будь-якої державної влади. Німецький народ через це вважає недоторканність і невідчужуваність права людини основою будь-якого людського суспільства, миру й справедливості на землі".

Досягнути цього, на думку сучасного німецького конституціоналіста Е.Кляйна, можна чітко притримуючись певних умов, своєрідних засад німецького конституціоналізму:

а) формування волі більшості народу не може стримуватись і має відбуватись вільно, при цьому права меншості мають бути гарантовані, особливо у питанні створення політичної опозиції;

б) більшість у парламенті зобов’язана поважати свободу людей та права меншості;

в) необхідно передбачити конституційні засоби для запобігання процесам централізації та зловживанню владою (система поділу влади, федералізм, територіальне самоврядування тощо);

г) норми Основного Закону повинні мати найвищу юридичну силу; діяльність парламенту повинна бути обмежена конституційними приписами; судді є незалежними;

д) органічні елементи Основного Закону втілюються у конституційну формулу – "вільний демократичний загальний порядок", що в тлумаченні Федеральним Конституційним Судом подано як "порядок у межах верховенства права, заснований на самовизначенні народу відповідно до волі шанованої більшості, на свободі та рівності, що виключає правління із застосуванням сили та свавілля.

До фундаментальних принципів цього порядку належать, зокрема, такі:

• повага до прав людини, які закріплені в Основному Законі, особливо до прав на життя та права на вільний розвиток особистості,

• суверенітет народу,

• поділ влади,

• відповідальність держави,

• підпорядкованість виконавчої влади закону,

• незалежність судів,

• багатопартійна система

• інші можливості для усіх політичних партій, включаючи право на конституційний захист активної парламентської опозиції".

З початку демократичних перетворень в Україні (кінець 80-х – початок 90-х років ХХ ст.) було взято курс на своєрідну "політичну реабілітацію" конституціоналізму як такого. Вже в Декларації про державний суверенітет України (липень 1990 року) та Концепції нової Конституції України (червень 1991 року) йшла мова про такі категорії: розподіл влади, місцеве самоврядування, верховенство права, інститут прав та свобод людини.

Після відновлення державної незалежності України в серпні 1991 року, курс на відтворення повноцінної системи конституціоналізму в Україні підносять до рангу офіційної державної політики. Внесення змін до чинного тоді Основного Закону держави, розробка офіційних проектів Конституції України (1992, 1993, 1995 рр.), укладення Конституційного Договору в червні 1995 року – все це було своєрідними кроками в наближенні до поставленої мети.

Завершенням цього процесу стало прийняття 28 червня 1996 року Конституції України, яка проголосила Україну демократичною, соціальною та правовою державою, визнала людину, її життя i здоров'я, честь i гiднiсть, недоторканність i безпеку найвищою соціальною цiннiстю, визнала верховенство права, визначила порядок здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, визнала i гарантувала місцеве самоврядування тощо. Іншими словами, Конституція України 1996 року фактично заклала основу для відновлення (створення) конституціоналізму в Україні як цілісної системи.