69. Проголошення державної незалежності України.

Улітку 1991 р. у балансі політичних сил сталися певні зміни. Після виникнен­ня у Верховній Раді «націонал-комуністичного» крила (Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Слєднєв, І. Плющ, М. Хоменко та ін.) фактично перестала існувати «група 239». Продовжувалося падіння престижу компартії.

У цей час велася інтенсивна робота з підготовки нового Союзного договору. 24 червня Президент СРСР М. Горбачов повідомив про домовленість із керівниками десяти республік СРСР. 15 серпня опубліковано проект договору, підписання якого мало відбутися через тиждень. Цей договір суттє­во обмежував права центру, що не влаштовувало консерваторів.

Уранці 19 серпня 1991 р. з інтервалом у годину центральне телебачення по­чало зачитувати «Заяву Радянського керівництва» та «Постанову № 1 Держав­ного комітету з надзвичайного становища в СРСР» (ДКНС, рос. ГКЧП). Ого­лошувалось, що ДКНС створено у зв'язку з неможливістю за станом здоров'я виконувати М. Горбачовим обов'язки президента СРСР і переходом його пов­новажень до віце-президента Г. Янаєва. До складу ДКНС увійшли: Г. Янаєв, О. Бакланов (секретар ЦК КПРС), В. Крючков (голова КДБ), В. Павлов (прем'єр-міністр СРСР), Б. Пуго (міністр внутрішніх справ), Д. Язов (міністр оборони), громадські діячі Д. Стародубцев і О. Тізяков. М. Горбачов тоді від­почивав у Криму на урядовій дачі Форос. У присутності першого секретаря ЦК Компартії України С. Гуренка, генерал армії Варенников попередив голову Президії Верховної Ради УРСР Л. Кравчука про позицію Збройних Сил. Під Київ була перекинута бригада повітряно-десантних військ.

0 16-й годині по українському телебаченню й радіо виступив Л. Кравчук, який заявив, що Верховній Раді потрібен час, щоб у всьому розібратися. Він запевнив, що в республіці не буде встановлюватися надзвичайний стан і що першочерговим завданням є захист демократії, законності та конституцій­ного порядку. Водночас він закликав український народ, політичні партії до об'єднання заради захисту суверенності України.

Увечері 19 серпня заступник голови Верховної Ради Б. Гриньов назвав цю ситуа­цію військовим переворотом, а його організаторів — державними злочинцями.

Була скликана позачергова сесія Верховної Ради, де було поставлено питан­ня про незалежність України. Л. Кравчук і його перший заступник І. Плющ заявили про вихід із Комуністичної партії. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла «Акт проголошення незалежності України», у якому під­креслювалося, що у зв'язку з державним переворотом в СРСР над Україною нависла смертельна небезпека. Тому Верховна Рада проголосила незалежність України та створення самостійної держави — Україна.

1 грудня 1991 р. було проведено всеукраїнський референдум, 90,3 % учасни­ків якого підтримали «Акт проголошення незалежності України».

Висновок. У результаті складної та суперечливої боротьби на карті світу з'явилася, нова незалежна демократична держава — Україна.

70. Результати та історичне значення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р.

В умовах гострої політичної боротьби, зростання національної самосві­домості української нації, збільшення прихильників ідеї національного відродження і суверенітету України, зростаючої економічної кризи, 1 грудня 1991 р. відбулися референдум і ви­бори Президента України.

На референдумі 90% громадян України проголосували за «Акт прого­лошення незалежності України». (Незважаючи на те, що на референдумі СРСР 17 березня 1991 р. 70% населення України висловлювалося за збереження єдності СРСР).

На виборах Президента України до виборчого бюлетеня були включені 6 кандидатів: В. Гриньов, Л. Кравчук, Л. Лук'яненко, Л. Табурянський, В. Чорновіл, М. Юхновський.

Більше половини голосів (19,6 млн чоловік, або 61,59%) одержав Л. Кравчук — який став таким чином першим Президентом незалежної України.

РОЗПАД СРСР. СТВОРЕННЯ СНД

Результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991р., вибори Пре­зидента України створили в Україні якісно нову політичну ситуацію. Вона прискорила остаточну ліквідацію СРСР.

7-8 грудня 1991 р. на території Білорусії (у Біловезькій Пущі під Брес­том) відбулася зустріч Голови Верховної Ради Білорусії С. Шушкевичн, Президента Російської Федерації Б. Єльцина і Президента України Л. Кравчука. Результатом зустрічі стала офіційна констатація факту роз­паду СРСР, а також підписання угоди про створення Співдружності Неза­лежних Держав (СНД).24 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті керівники Росії, України, Бі­лорусії, Азербайджану, Вірменії, Молдавії, Киргизії, Туркменії, Узбеки­стану і Таджикистану підписали Декларацію про створення СНД. Це озна­чало, що СРСР, як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність, припинив своє існування. Кожна республіка стала самостійною.

СНД — не держава. У ньому не передбачається ніяких наддержавних структур. Члени СНД — цілком незалежні держави. СНД — структура, необхідна для розв'язання певних питань, що виникають на певному етапі між колишніми радянськими республіками після розпаду єдиної держа­ви

71. Державотворчі процеси в Україні у 1991-2009рр.

Державотворчим процесом називається про­цес формування і становлення основних інсти­тутів влади, їх конституційне оформлення, виз­начення національних інтересів.

Нова суспільна ситуація, що виникла в Ук­раїні після розпаду СРСР і проголошення неза­лежності України, поставила перед українським народом нові завдання, а саме:

- будівництво власної суверенної держави;

-демонтаж тоталітарних політичних структур і будівництво правової де­мократичної держави;

— трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну, ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей;

— національне відродження й оздоровлення міжнаціональних відносин в Україні;

— установлення рівноправних зв'язків із далекими та ближніми сусідами. Ключовим завданням перших років державотворення стало формування

трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової. Поряд із цим необхідно було забезпечити утворення управлінських структур на місцях, на­лагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади. Ці завдання за­галом на сьогодні реалізовані, хоча певні проблеми залишилися.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України (ВРУ), що забезпечує правову базу перетворень. Однак чима­ло законів і постанов, із прийнятих парламентом XII (І) (1990—1994 рр.) і XIII (II) (1994—1998 рр.), XIV (III) (1998—2002 рр.), ХУ(ІУ) (2002—2006 рр.) скликань не діють через відсутність чи недосконалість конкретного механіз­му реалізації, контролю за виконанням або через їх популістський характер, невідповідність можливостям держави. Важливим етапом у діяльності ВРУ стало формування у 2002 р. парламентської пропрезидентської більшості, яка, проте, виявилася ситуативною і нестабільною.

У березні 2006 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради України. Прем'єр-міністром України було обрано В. Януковича.

Чимало проблем існує у становленні й роботі виконавчої влади (вищий ор­ган — Кабінет Міністрів України; центральні органи — міністерства, державні комітети й відомства; в областях, містах, районах — державні адміністрації). Новим явищем у діяльності Кабінету Міністрів стало створення коаліційних урядів на партійній основі, починаючи з 2001 р.

Триває процес формування й утвердження судової влади, що концентруєть­ся в особі Конституційного Суду, Верховного Суду, загальних, арбітражних та військових судів. Важливим свідченням зрілості судової системи України стала роль суддів під час виборчої кампанії Президента України 2004 р.

Важливим доказом зміцнення демократичного принципу поділу влади стала роль законодавчої (ВРУ) і судової (ВСУ) влади під час політичної кризи 2004 р.

Главою держави є Президент України. Першим Президентом незалежної України став Л. Кравчук (1991--1994 рр.), згодом цю посаду обійняв Л. Кучма (1994—2005 рр.). Теперішнім Президентом України є В. Ющенко.

Концентрованим вираженням процесу державного будівництва є стан справ із прийняттям нової Конституції. До 1996 р. Україна жила за Основним Зако­ном, що був прийнятий 1978 р. і до якого були внесені зміни.

28 червня 1996 р. V сесія Верховної Ради України прийняла нову Конститу­цію України. Процес юридичного оформлення української державності можна вважати в основному завершеним. Проте Конституція містить положення, які потребують уточнення і зміни. Життя довело необхідність зміни і перерозподі­лу владних повноважень у трикутнику Президент—Прем'єр-міністр (Кабінет Міністрів)—Верховна Рада. Усі спроби внести зміни і доповнення у 2000— 2004 рр. не мали успіху. Лише 8 грудня 2004 р. під час «пакетного» голосуван­ня було схвалено законопроект про внесення змін і доповнень до Конституції, які починаючи з січня 2006р. набрали чинності. Україна стала парламентсь­ко-президентською республікою.

Важливим компонентом державотворчого процесу є становлення і зміцнен­ня Збройних Сил. Становлення Збройних Сил незалежної України розпочало­ся восени 1991 р. створенням Міністерства оборони України. 6 грудня 1991 р. прийнято Закон про Збройні Сили України, 19 жовтня 1993 р. — військову доктрину України, яка виходить із того, що Україна не є потенційним про­тивником жодної держави, а свою безпеку розглядає як стан захищеності на­ціональних інтересів в умовах потенційної та реальної воєнної загрози. Поряд з армією створювалися спеціальні підрозділи Міністерства внутрішніх справ, Національна гвардія (розпущена в 1999 р.), частини спеціального призначен­ня, Служба безпеки України. Сьогодні продовжується реформування Зброй­них Сил у напрямку їх відповідності стандартам НАТО.

Особливості державного будівництва в Україні:

- становлення й утвердження незалежної держави відбувалося одночасно із завершенням процесу становлення української політичної нації, формуван­ням національної самосвідомості;

— важке соціально-економічне становище призвело до розчарування части­ни населення в ідеї суверенності, чим прагнуть скористатись відкриті й прихо­вані противники незалежності.