67. Політична ситуація в Україні в 1985-1991 рр.

У середині 1980-х рр. радянська модель роз­витку перебувала в серйозній кризі, що охопила економічну, політичну, соціальну, ідеологічну, екологічну й моральну сфери життя суспільства.

У березні 1985 р. на посаду керівника КПРС та СРСР було обрано М. Горбачова. Новий керів­ник став ініціатором політики реформ, яка діста­ла назву «перебудова» (квітень 1985р). Серйозним ударом для СРСР стала Чорнобильсь­ка катастрофа, яка не тільки підірвала фінансові можливості країни (витрати на ліквідацію наслідків склали 20 млрд руб.) та економічне становище, а й суттєві позначилася на престижі. Спроба наростити промисловий потенціал країни в умовах відсутності достатніх ресурсів (фінансових, трудових та ін.) обернулася масовим зростанням незавершеного будівництва (на 38 млрд руб.). Великого впливу на СРСР справило також стрімке падіння цін на нафту на світовому ринку. СРСР залишився без основного джерела своїх доходів. Через падіння цін доходи від зовнішньої торгівлі у 1985—1987 рр. скоротилися на 21 млрд руб. До того ж концепція прискорення була зорієнтована на розвиток машинобудування, що ще більше посилило дефіцит товарів широкого вжитку. Опинившись на шляху економічного краху, радянське керівництво розпоча­ло здійснення економічних реформ, суть яких зводилася до запровадження елементів ринкової економіки. Але вже скоро такі заходи показали свою пов­ну безперспективність: почалася руйнація радянської економічної моделі, що базувалася на жорсткій централізації, розкрадання державної власності. На відміну від традиційних криз перевиробництва, що притаманні країнам із ринковими економіками, криза радянської економіки поєднувала в собі не тільки зниження темпів зростання, а й зменшення обсягів виробництва. До цих негараздів додалася ще й інфляція (прихована).

Тоді М. Горбачов на січневому пленумі ЦК КПРС у 1987 р. порушив питання про вироблення кадрової політики партії в умовах перебудови, яка мала б за­безпечити проведення реформ. Одночасно пленум започаткував і нову політику гласності. Тут уперше за всю радянську історію ЦК взяв на себе відповідальність за допущені «деформації» в розбудові радянського суспільства. У засобах масо­вої інформації стали простежуватися критичні мотиви. Почався процес реабілі­тації репресованих у 1930—1950-ті рр. Але для багатьох людей важким вияви­лося долання стереотипів у сприйнятті історії та сучасності. У партії намітився розкол неортодоксальних комуністів і тих, що виступали за оновлення. Стало зрозуміло, що успішне проведення економічних реформ неможливе без реформування політичної системи. Рішення про реформи політичної системи були ухвалені на XIX партійній конференції, яка відбулась у червні 1988р. М. Горбачов запропонував вищим державним органам зробити З'їзд Рад, а Верховну Раду перетворити на по­стійно діючий законодавчий орган. З'їзд Рад розпочав свою роботу 25 травня 1989 р. Його робота кардинально відрізнялась від колишніх сесій Верховної Ради СРСР. Виявилося розмаїття думок і політичних поглядів. Голова Верхов­ної Ради СРСР фактично став спікером, що керує засіданнями й має проводити лінію більшості. Це приводило до непорозуміння між М. Горбачовим, який був головою ВР СРСР й одночасно Генеральним секретарем ЦК КПРС, та консер­вативними силами в партії, які звинуватили його у м'якості. Демократизація суспільного життя дала поштовх до виникнення політичних партій, народних рухів і фронтів, пожвавлення національно-визвольних рухів, які виступали з ідеями економічного, культурного й національного відродження корінних націй у своїх республіках. Спочатку ці рухи не виступали проти радянської влади. За своїм складом вони були переважно інтелігентськими. Улітку 1989 р. країну охопив робітничий рух, що вилився в серію могутніх страйків. Тим часом у СРСР відбуваються періодичні кризи в постачанні де­яких товарів: «цукрова криза», нестача миючих засобів, «чайна криза», «тю­тюнова криза» і т. д. Не допомагали навіть екстрені заходи. А оприлюднена програма переходу до ринку викликала ажіотажний попит: населення почало скуповувати все підряд. На фоні економічних негараздів і в умовах формування багатопартійності все більше починає звучати вимога про ліквідацію 6 ст. Конституції СРСР, яка закріплювала керівну роль КПРС у державі. На III з'їзді рад у березні 1990р. було скасовано 6 ст., а першим президентом СРСР обрано М. Горбачова.

Вибори 1990 р. стали переломними в житті радянського суспільства. Це були перші демократичні вибори. У результаті радикально змінився депутат­ський корпус, особливо в союзних республіках (у Прибалтиці, Грузії, Вірменії КПРС зазнала повної поразки), що ще більше посилило політичну боротьбу.

Кардинальні зміни в СРСР прискорили процес банкрутства КПРС. У мину­лому монолітна КПРС була розколота на різні течії. У 1990 р. організаційно оформився також розкол у республіканських компартіях. Відбувалося швидке формування нових політичних партій.

Такий розвиток подій вів до зміцнення агресивних консервативних сил у КПРС, які в 1991 р. переходять до рішучих дій.

Тим часом на порядок денний постала проблема забезпечення реального дер­жавного суверенітету союзних республік. 11 березня 1990р. Верховна Рада Лит­ви оголосила про відновлення повного державного суверенітету Литовської дер­жави. У цей час З'їзд народних депутатів СРСР ухвалив закон, який регулював порядок виходу республік зі складу СРСР. Дії Литви викликали негативну реак­цію в Москві. М. Горбачов звернувся До Верховної Ради Литви про негайне ска­сування прийнятого документа. Але реакція Литви була негативною, і змінити цю позицію не змогли, ані політичний тиск, ані економічна блокада. Своїми діями Литва поклала початок «революції суверенітетів». Більшість союзних і навіть автономних республік прийняли декларації про суверенітет. Про держав­ний суверенітет заявила Верховна Рада РСФРР, на чолі якої стояв Б. Єльцин. Такі дії можна пояснити боротьбою союзної й нової російської політичної еліти, тверезою оцінкою історичних реалій. Одночасно з «парадом суверенітетів» за­гострилися міжнаціональні конфлікти (Тбілісі, Карабах, Баку та ін.). їх ініціаторами здебільшого були сили, які виступали за збереження Союзу.

Відчуваючи слабкість свого становища, консервативні сили починають ма­сову психологічну атаку, нагнітають становище, погрожуючи неминучістю громадянської війни й великих людських жертв. Відбулися зміни і в найближ­чому оточенні М. Горбачова. Прихід реакціонерів до влади відразу дав про себе знати. 13 січня 1991 р. у столиці Литви м. Вільнюсі було здійснено спробу дер­жавного перевороту. У ніч на 13 січня 1991 р. військове угруповання розпо­чало операцію, яка просувалася досить успішно, але на захист незалежності стали як світове співтовариство, так і всі демократичні сили СРСР. Радянське керівництво було змушене відступити.

Схожі події розгортались і в Латвії, У березні 1991 р. ситуація в СРСР ще більше загострилась. Референдум 17 березня 1991 р. теж не вирішив майбутню долю СРСР.

У цей час реакційні сили, що спиралися на партапарат, верхівку КДБ, знач­ну частину генералітету та керівників військово-промислового комплексу, активізували підготовку до заколоту, спроба здійснення якого відбулася 19-— 21 серпня 1991 р. Але переворот, організований ГКЧП, провалився. Реакцією на ці події в Москві стало проголошення союзними республіками незалежності. Радянський Союз почав розвалюватись. 9 вересня 1991 р. було визнано неза­лежність Латвії, Литви й Естонії. М. Горбачов робив спроби зберегти Союз, але результати референдуми в Україні 1 грудня 1991 р. перекреслили їх.

Тоді 8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі під Брестом керівники Росії, Ук­раїни й Білорусії Б. Єльцин, Л. Кравчук і С. Шушкевич уклали угоду про ство­рення Союзу Незалежних Держав, у якій констатувалось, що СРСР припиняє своє існування.

21 грудня 1991 р. відбулася зустріч в Алма-Аті, де до СНД приєднались Казах­стан, Киргизстан, Туркменістан, Узбекистан, Таджикистан і Вірменія. Згодом до СНД увійшли Молдова, Азербайджан, а в 1994 р. — Грузія. В Алма-Аті була про­голошена Декларація про припинення існування СРСР. 25 грудня М. Горбачов підписав указ про складання з себе функцій Верховного головнокомандуючого та заявив про свою відставку з посади Президента СРСР. 26 грудня 1991 р. одна з двох палат Верховної Ради колишнього СРСР, яку вдалося зібрати, прийняла формальну декларацію про припинення існування СРСР. Міжнародне співтова­риство визнало незалежність усіх колишніх союзних республік СРСР.

Таким чином, спроба подолати кризу радянської моделі не мала успіху. Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як виявилося в подальшому житті, крім загальних декларацій М. Горбачов так і не зміг протягом 6-річного періоду висунути будь-яку практичну концепцію рефор­мування радянського суспільства. Перебудова швидко зайшла в глухий кут, поглибила суспільно-політичну, економічну та національну кризи, заверши­лась розпадом СРСР.

68. Чорнобильська катастрофа та її наслідки.

У 1970—1980-ті рр. економіка СРСР розвива­лась в основному екстенсивним шляхом. Це не­гативно позначилося на економічному становищі України. У ці роки за рішенням центру спору­джували гіганти індустрії, що були зорієнтовані на випуск продукції для Союзу. У цьому плані розвивалися підприємства військово-промисло­вого комплексу, яких в Україні було багато, а та­кож металургійні, верстато- та машинобудівні гіганти. Чимало їх, у тому числі гіганти металургії, гірничі та хімічні комбінати, споруджували з орієнтацією на старі технології й проекти. Їх експлуатація надзвичайно погіршувала еко­логію, а за забрудненістю повітря, зокрема в Донбасі, середньому Подніпров'ї тощо, Україна займала одне з перших місць серед регіонів колишнього Союзу. Кожне п'яте з найзабрудненіших міст було в Україні. Серед них виділялися Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Маріуполь, Горлівка, Нікополь та ін.

Однак особливо страшною виявилася аварія на Чорнобильській АЕС, що сталася в ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. За наслідками забруднення вона була справді світовою катастрофою, особливо для країн Європи. Довкола ЧАЕС утво­рено спеціальну 30-кілометрову зону, із якої було евакуйоване все населен­ня. Спорожніло м. Прип'ять, населення якого свого часу налічувало близько 35 тис. осіб. В Україні, за офіційними даними, вважають забрудненими тери­торії 16 областей, а фактично — всі області республіки, у тому числі її столицю м. Київ. На ліквідацію наслідків катастрофи тільки в 1988—1990 рр. витра­чено понад 20 млрд крб — у тодішньому масштабі цін сума буквально феноме­нальна. Загалом на потреби ліквідації наслідків аварії витрачається щорічно 5—7 % державних коштів України. Уже в умовах незалежності держава ви­явила «піклування» про долю населення України і переклала всі матеріальні клопоти на плечі трудівників шляхом уведення спеціального так званого чор­нобильського податку, який становить 12 % (У 2000 р. цей податок було ска­совано). До 2003 р. постраждалими від аварії на ЧАЕС вважалися 3 млн осіб, із них 100 тис. померли. 3,5 млн осіб на 2003 р. жили на забрудненій території. Радіаційне забруднення після катастрофи спричинило підвищення рівня смертності серед населення, зокрема немовлят, дітей дошкільного та шкіль­ного віку.

Чорнобильська проблема й до сьогодні лишається не розв'язаною. Зроблено лише перший крок — створення об'єкту «Укриття» (у 2007 р. він був зміцнений, що продовжило термін його експлуатації на 15 років). Другий крок — створення «Укриття-2» (світове співтовариство погодилось виділити на його зведення не­обхідні кошти). Третій крок — демонтаж четвертого енергоблоку (ЧАЕС). Чорнобильська проблема є актуальною й на сьогодні. Наслідки ка­тастрофи продовжують позначатися на здоров'ї населення. Було створено об'єкт «Укриття», планується створити «Укриття-2», здійснити демон­таж четвертого енергоблоку (ЧАЕС).