64. Національно – визвольний рух 60 – 80 років 20ст.

Національно-визвольний рух у 1960— 1980-ті рр. існував переважно у формі дисидент­ського руху. Проте тотожності між ними немає. До національно-визвольного руху можна віднес­ти ті прояви опозиційності, що відбувалися під національними гаслами. Але слід урахувати, що в 1970-ті рр. національні рухи, що мали місце, поєднували національні гасла з гаслами демо­кратії та прав людини.

Особливості національно-визвольного руху в 1960 -1980-х рр.

— стає більш масовим і організованим;

— були відкинуті ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму, рух набув яскра­во виражених антитоталітарних рис;

— у поглядах дисидентів прослідковувався майже весь ідеологічний спектр;

— зв'язок із громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями;

— заперечення насильницьких методів боротьби;

— прагнення легалізувати свою діяльність;

— 80 % дисидентів становила інтелігенція.

Течії національно-визвольного руху в 1960 — першій половині 1980-х рр.

— за соціалізм із «людським обличчям»;

— національно-визвольна течія;

— демократична правозахисна течія;

— релігійна течія.

Методи боротьби

— масові заходи;

— листи-протести до керівних органів УРСР і СРСР;

— протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн.

— видання та поширення самвидаву;

— акції солідарності з іншими народами, що зазнали утисків із боку то­талітарної системи; підтримка кримських татар у їх прагненні повернутися на батьківщину; відстоювання ідеї рівноправ'я народів;

— вивішення синьо-жовтих прапорів; поширення листівок;

— індивідуальні протести;

— створення правозахистних організацій.

Після підписання Радянським Союзом у серпні 1975р. заключного докумен­та в Гельсінкі (офіційна згода влади поважати громадянські права своїх під­даних) у країні активно поширюється дисидентський рух. Повіривши в лібе­ралізацію радянського ладу, дисиденти почали організовувати легальні групи й об'єднання, які, на їх думку, мали наглядати за дотриманням прав людини в СРСР. Перший Гельсінський комітет було засновано в Москві в травні 1976 р. Незабаром з'явилися аналогічні організації в Литві, Грузії, Вірменії. Між різни­ми дисидентськими групами встановилися тісні зв'язки. У липні 1976 р. члени московської групи О. і В. Гінзбурги приїхали до Львова, щоб відвідати сім'ю ук­раїнського політв'язня І. Геля. Під час перебування в Західній Україні вони об­говорювали з українськими дисидентами можливість створення організації для контролю за дотриманням прав людини в Україні. В українських дисидентів був і власний досвід такої діяльності, пов'язаний зі створенням у грудні 1971 р. гро­мадського комітету захисту Н. Строкатої-Караванської. 9листопада 1976р. М. Руденко, О. Бердник, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, Н. Строката-Караванська, О. Мешко, М. Матусееич, М. Маринович, О. Тихий проголосили утворення Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). Через два дні до групи приєднався колишній генерал-майор Радянської армії, українець за походженням, П. Григоренко. УГГ ставила завдання ознайомити широкі кола української громадськості з Декларацією прав людини, сприяти виконанню Гельсінських угод, домагатися акредитування в Україні представників зарубіж­ної преси, створення незалежного прес-агентства, інформування світової гро­мадськості про факти порушень на території України Декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих нарадою в Гельсінкі. За час існування Ук­раїнська Гельсінська група налічувала 37 осіб. Від 1976 до 1980 р. вона зробила ЗО заяв, видала 18 меморандумів і 10 бюлетенів. У СРСР серед п'яти подібних груп УГГ була найчисленнішою і найактивнішою. Вона діяла в межах чинного законодавства і підтримувала контакти з аналогічними об'єднаннями в СРСР, ставлячи за мету «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних прав. На противагу різним націоналістичним угрупованням українські диси­денти ставилися з глибокою повагою до інших народів.

Ні поміркованість УГГ, ні вимоги Заходу дотримуватися прав людини не завадили радянським органам учинити її погром. До 1980 р. три чверті членів Української Гельсінської групи були ув'язнені. Як зазначив колишній ук­раїнський дисидент єврейського походження Я. Сусленський, до українських правозахисників були застосовані найсуворіші покарання. Якщо прибалтійці та вірмени одержували по 3—4 роки ув'язнення, то кожний український політв'язень був засуджений у середньому на 12 років ув'язнення і заслан­ня. Із 23 ув'язнених членів УГГ шість було засуджено на 15 років, три — на 12 років, 13 — від 3 до 9 років і лише один — на рік.

У1984—1985 рр в тяжких умовах ув'язнення померли члени УГГ В. Стус, О. Тихий, В. Марченко і 10. Литвин.

Окремим напрямком дисидентського руху в Україні була боротьба за сво­боду совісті та віросповідання. Хоча радянська конституція не заперечувала цього права громадян, але на практиці вживалися різноманітні заходи проти релігійних культів. Із цією метою проводилося обмеження церковних публі­кацій, активна атеїстична робота з дітьми. Практикувалося «запровадження» агентів і провокаторів у середовище священиків. Без будь-яких пояснень за­кривалися культові споруди.

Продовжувала свою боротьбу за існування УГКЦ, яка діяла підпільно. Понад 300 греко-католицьких священиків продовжували відправляти службу.

Жорстоких переслідувань зазнавали різні релігійні протестанські церкви і секти, які фактично були заборонені.

Одним із головних завдань релігійна опозиція вважала реабілітацію та легалі­зацію УГКЦ, протестантських церков та течій, боротьбу за свободу совісті та віль­не здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних храмів, звільнення засу­джених за релігійні переконання, реабілітацію страчених служителів культу.

Найвідомішими представниками релігійної опозиції були Мороз, Тереля та ін.

Форми і методи боротьби з національно-визвольним рухом

1) Арешти:

— перша хвиля арештів у серпні—вересні 1965 р. (заарештовано 25 осіб);

— друга хвиля арештів у 1970—1972 рр, (заарештовано понад 100 осіб);

— третя хвиля арештів на початку 1980-х років (заарештовано близько 60 осіб).

2) Ізоляція в психіатрічних лікарнях.

3) Позасудові переслідування:

— звільнеяння з роботи;

— виключення з партії, громадсько-політичних організацій, спілок;

— позбавлення радянського громадянства;

— організація громадського осуду.

Значення національно-визвольного руху:

— засвідчив наявність кризових явищ у радянській системі;

— продовжив традиції національно-визвольної боротьби, з'єднав два етапи національно-визвольного руху — середини та кінця XX ст.;

— сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню й утвердженню в народі демократичних ідеалів;

— відкрив Україну світові;

— досвід та ідеологічні наробки дисидентів були використані в період пере­будови та здобуття Україною незалежності;

— вагомий внесок дисидентів у сучасну теорію і практику державного будівництва;

— значний внесок дисидентів у розвиток української культури та науки.