63.Опозиційний рух в Україні (1965 – 1985рр.)

Опозиційний рух в УРСР (СРСР) у 1965— 1985 рр. прийнято називати дисидентським. Дисидентство — рух незгодних, рух інакомислячих. Проявами дисидентського руху стали протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних по­ложень та очевидних порушень соціальної спра­ведливості та прав людини. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігнорування марксистсько-ленінських ідей, порушення законів, прав лю­дини, свободи слова, совісті (віросповідання), друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії. Ідеологія дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок іс­нуючої системи, поступово викристалізувалась у тверде переконання необхід­ності докорінних змін у суспільстві, повалення комуністичного тоталітарного режиму.

Однією з форм (течій) дисидентства став правозахисний рух. Передумовою для посилення критики режиму, становлення організованого інакомислення створив процес десталінізації, розпочатий М. Хрущовим та XX з'їздом КПРС.

На XX з'їзді партії (лютий 1956 р.) Перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи та його наслідки». Почалася «хрущовська відлига.» — суперечливий процес деякої лібералізації суспільного та культурного життя, амністія більшості політв'язнів сталінських таборів, ре­абілітація репресованих.

Дисидентський рух в Україні, що неминуче набрав національно-демократич­ного забарвлення, заявив про себе ще в середині 1950-х — на початку 1960-х рр. «Шістдесятники» — молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю.

Серед перших дисидентських організацій і груп в Україні були:

— Українська робітничо-селянська спілка, що утворена в 1958р. на чолі з юристом Л. Лук'яненком. Завдання спілки — несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою. За офіційними да­ними органів, спілка мала політичну програму і об'єднувала близько 30 членів.

У травні 1961 р. у Львові відбувся закритий судовий процес («справа юристів») над членами УРСС. Л. Лук'яненка засудили до розстрілу (згодом смертну кару замінили 15 роками ув'язнення), інших членів спілки на різні терміни ув'язнення (від 10 до 15 років).

«Справа юристів» засвідчила новий етап руху Опору в Україні: його учасни­ки не відокремлювали себе від існуючої радянської системи. Фактично вперше , в часи тоталітарного правління в умовах України за нової історичної обстанов­ки політичний опір владі набув конкретних організаційних форм;

— Об'єднана партія визволення України;

— Український національний фронт. Видавав журнал «Воля й Батьківщи­на»;

— Український національний комітет.

Судові процеси над представниками політичної опозиції відбувалися у Києві, Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську. При цьому радянське керівництво заявляло про відсутність переслідувань із політичних мотивів.

Після зміщення М. Хрущова репресії проти дисидентів посилились. У серпні-вересні 1965 р. були заарештовані літературний критик І.Світличний, художник П. Заливаха, публіцист та історик В. Мороз, поет-перекладач С. Караванський та ін. (усього близько 20 осіб). Ще раніше П. Григоренка позбавили генеральського звання, кинули на примусове «лікування» до психіатричної лікарні.

Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду «відлиги» стала робо­та І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

У русі Опору активну участь брали також робітники й службовці. Проте виступи робітників були некоординованими і не мали зв'язку з дисидентським рухом. Виступи робітників (у Прилуках. Кривому Розі, Горлівці, Одесі, Львові та ін.) відбивали невдоволення політикою тоталітарної держави, механізмом визискування трудового народу, сильним пресом експлуатації, невідповідніс­тю дій урядових інстанцій конституційним положенням, систематичними по­рушеннями органами влади Основного Закону — Конституції.

Національно-демократичний рух 1960-х рр. заклав основу для подальшого розгортання дисидентського руху, у якому зрештою виділились три основні напрямки (слід врахувати, що вони були тісно переплетені та взаємопов'язані. Як правило їх представниками були одні й ті ж діячі):

а) національно-визвольний — боротьба за вільний розвиток української мови й культури, за відновлення самостійної України;

б)правозахисний — вимоги дотримання в СРСР основних прав і свобод лю­дини, викриття злочинів тоталітарної системи;

в) релігійний рух -- за відновлення в Україні заборонених релігійних кон­фесій, за свободу віросповідання.

Після підписання Радянським Союзом у серпні 1975 р. заключного доку­мента в Гельсінкі (офіційна згода тоталітарної влади шанувати громадянські права своїх підданих) у країні активно поширюється дисидентський рух. Ди­сиденти почали організовувати легальні групи й об'єднання, які (на їх думку) мали наглядати за дотриманням прав людини в СРСР. Перший Гельсінський комітет було засновано в Москві в травні 1976 р. Незабаром з'явилися анало­гічні організації в Литві, Грузії, Вірменії. Між різними дисидентськими гру­пами встановилися тісні зв'язки. 9 листопада 1976 р. М. Руденко, О..Бердник, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, Н. Строката-Караванська, О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, О. Тихий проголосили утворення Української групи спри­яння виконанню Гельсінських угод (УГГ). Через два дні до групи приєднався колишній генерал-майор Радянської армії, українець за походженням, П. Григоренко. УГГ ставила завдання ознайомити широкі кола української громадсь­кості з Декларацією прав людини, сприяти виконанню Гельсінських угод, до­магатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежного ирес-агентства, інформування світової громадськості про факти порушень в Україні Декларації прав людини та гуманітарних статей, прийня­тих нарадою у Гельсінкі. За час існування УГГ налічувала 37 членів. Із 19 76 до 1980 р. вона зробила ЗО заяв, видала 18 меморандумів і 10 бюлетенів. У СРСР серед п'яти подібних груп УГГ була найчисленнішою і найактивнішою. Вона діяла в межах чинного законодавства і підтримувала контакти з аналогічними об'єднаннями в СРСР, ставлячи мету «інтернаціоналізувати» захист грома­дянських і національних прав.

До 1980 р. три чверті членів Української Гельсінської групи були ув'язнені. До українських правозахисників були застосовані найсуворіші покарання. Кожний український політв'язень був засуджений у середньому на 12 років ув'язнення і заслання. У 1984—1985рр. у тяжких умовах ув'язнення померли члени УГГ В. Стус, О. Тихий, В. Марченко і Ю. Литвин. Улітку 1988р. у Львові на базі УГГ сформувалася організація республіканського масштабу — Українська Гельсінська спілка (УГС) на чолі зі звільненим у грудні цього року політв'язнем Л. Лук'яненком. Програмним документом УГС була Декларація принципів, на­писана В. Чорноволом та братами М. і Б. Горинями. Автори Декларації вимагали перетворити СРСР на конфедерацію незалежних держав, передати владу КПРС демократично обраним Радам, проведення українізації, права УРСР на власну дипломатичну діяльність, легалізацію заборонених віросповідань, упровадження ринкової економіки й громадянського контролю над карними органами.

Запропонована УГС програма була схвалена багатьма правозахисними і неформальними організаціями і взята за основу Декларації про суверенітет України (липень 1990 р.).

У квітні 1990 р. близько 500 делегатів з'їзду УГС, які представляли її од­нодумців з усіх областей республіки, заявили про розпуск УГС і створення Української республіканської партії (УРП), метою якої було проголошення Української незалежної держави. Головою партії було обрано Л. Лук'яненка. На травень 1992 р. УРП налічувала понад 14 тис. осіб. На Третьому з'їзді (травень 1992 р.) від партії відокремилося радикальне крило па чолі зі С. Хмарою, яке вирішило утворити нову партію. Головою УРП було обрано М. Гориня, почес­ним головою — Л. Лук'яненка.