2.Східні слов’яни на території України. Розселення. Культура і вірування східних слов’ян.

Слов'яни — одна з найбільших етнолінгвістичних спільнот на території сучасної Європи, що нараховує близько 227 млн чоловік (германці — 86 млн).

ПРОБЛЕМА ПОХОДЖЕННЯ СЛОВ'ЯН — одна з найскладніших в історії. Умовно можна виділити два напрямки в суперечках учених: мі­граційна теорія й теорія автохтонного походження слов'ян.

а) За міграціцною теорією — слов'яни є прибульцями:

— згідно з дунайською теорією — на основі «Повісті минулих літ» — стверд;жується, що слов'яни спочатку жили по Дунаю, «де є нині Угорська земля й Болгарська»;

—згідно з вісло-одерською теорією (В. Сєдов, І. Русанова) — слов’яни вийшлиі з Празької культури (територія Польщі й Чехословаччини).

б) За теорією автохтонного походження слов'ян (її дотримуються — Н. Шахматов, Б. Рибаков, С. Шелухін та ін.) слов'яни є спокон­вічними жителями Європи від Дніпра до Вісли.

У свою чергу чеський учений Л. Нідерле прийшов до висновку, що по­ходження слов'ян не може бути пояснено через брак науково достовірних джерел.

НАЙДАВНІШІ ПИСЬМОВІ ДЖЕРЕЛА ПРО СЛОВ'ЯН:

а) Венеди — під такою назвою стародавні слов'яни вперше згадува­лися в працях римських істориків І—II ст. н. є. — Плінія й Тацита. Вони займали територію від Одера до середньої течії Дніпра, від Прикарпаття до Балтійського моря. Венеди разом з готами, гунами й аварами неодноразово робили набіги на багату, але ослаблуРимську імперію. На думку археологів, венедам відповідали ар­хеологічна зарубинецька культура (Зах. Україна) і пшеворська культура (територія Польщі).

У результаті: після початку (з 375 р.) великого переселення наро­дів (викликаного потребою в нових землях через екстенсивне зем­леробство, прагнення до грабежу Римської імперії та просування кочівників — готів, гунів, аварів) відбулися переселення венедів і їх поділ на склавинів (предків західних і південних слов'ян, що розселилися від Балкан до Вісли) та антів (предків східних сло­в'ян).

б) Анти (IV-VII ст. н. є.) займали територію між Дністром і Сіверським Дінцем. Мова трохи змінилася, бо слов'яни почали асимі­люватися з іншими народами, зокрема зі скіфами та сарматами, що належали до північноіранської мовної гілки. У результаті аси­міляції давньослов'янська мова вийшла переможцем, але допов­нилася низкою скіфо-іранських слів (слово «хорошо» поряд зі сло­в'янським «добре», «топор» — «сокира», «собака» — «пес» і т. д.). У культурі стародавніх слов'ян були аналоги німецької, гото-франкійської, кельтської та балтської культур, у тому числі 6 моделей кремації померлих родичів (на Подніпров'ї), елементи вогне­поклонства та ін.

У результаті: на поч. VII ст. анти були розгромлені кочовими пле­менами аварів. Східні слов'яни розселяються у важкодоступних лісових районах сучасної України, Білорусії, Росії, де ослов'яню­ють значну частину місцевого (балтського, угро-фінського та ін.) населення.

в) 15 військово-племінних союзів (VII-IX ст.) — завершальний етап розпаду первіснообщинного суспільства в східних слов'ян. Поля­ни заселяли сучасну Київську обл., древляни — Житомирську й Вінницьку, хорвати — Карпати, жителі півночі — Чернігівську, Сумську, Брянську і т. д. Кожний союз складався з десятків дріб­них племен на чолі з князями та старійшинами.

ЗАНЯТТЯ Й ВІРУВАННЯ 15 ВІЙСЬКОВО-ПЛЕМІННИХ СОЮЗІВ.

Землеробство було двопільним і перебувало в стадії переходу від підсіч­ного до орного; зовнішня торгівля зі Східною Римською імперією, міс­тами Північного Причорномор'я, Прибалтикою та Скандинавією (шлях із варяг у греки). Житло, побут — укріплені села й перші міста (Київ, Чернігів, Новго­род, Псков та ін.), в яких населення жило в невеликих напівземлянках з дерев'яними стінами, що обігріваються «по-чорному» (дим через двері й вікна). Панував обряд трупоспалення (трупи спалювали й ховали в глиняних горщиках).

Політична сфера — перехід від родової общини до сусідської (терито­ріальної), що називалася «верв'ю», «миром». Формування військово-пле­мінних союзів на чолі з князями (1-й князь Києва в VII ст. — Кий).

Після переселення з Дунаю на середнє Подніпров'я Кий і його плем'я білих хорватів заклали основи стародавньої держави Київська Русь. Ще в Константинополі Кий став християнином, чому сприяла його дружба з майбутнім імператором Візантії Іраклієм (610-641 рр.). Деякі історики вважають його напівлегендарною особистістю.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА:

а) важка тривала боротьба (з перемінним успіхом) з південно-східними сусідами — кочовими племенами (аварів, печенігів), що неодноразово робили набіги;

б) сформована до VII ст. могутня Хозарська держава протистояла атакам арабських армій, завдяки чому за цією захисною стіною змогла розвиватися в майбутньому Київська Русь;

в) в основному мирні сусідські відносини з аланами, болгарами (пів­день, південний схід), прибалтійськими племенами, угро-фінськими племенами Півночі (весь, мерь, мордва, мурома та ін.).

Ідеологія — язичеська релігія — обожнювання тих сил природи, що мали найбільший вплив на людину (Перун — бог грому й блискавки, Ярило — бог Сонця, Даждь-бог та ін.).

У результаті:

а) розвиток східних слов'ян ішов "природничоісторичним шляхом і був типовим для сотень інших народів;

б) рабовласництво зустрічалося (патріархальне, домашнє), але воно не стало пануючою формою виробництва в слов'ян, тому що для рабовласницького способу виробництва:

— необхідні сприятливі кліматичні умови й висока родючість ґрунтів, при яких навіть така малоефективна праця, як раб­ська, приносила б стабільні високі врожаї. Якби слов'яни об­рали такий шлях при їхньому кліматі та родючості — вони б умерли від голоду разом з рабами:

— характерна обмеженість родючих ґрунтів при наявності пов­новодних річок (Єгипет, Межиріччя, Сер. Азія і т. п.), що ро­било необхідним створення зрошувальних систем, для будівництва яких була потрібна величезна кількість рабів. Слов'я­ни не мали такої необхідності;

— у східних слов'ян держава утворилася в IX ст. н. е., коли рабо­власництво в усьому світі вже зазнало серйозної кризи.

3.Київська Русь – держава східних слов’ян. Запровадження християнства на Русі.

Існують 2 точки зору на утворення Київської Русі: норманська теорія й теорія природничоісторичного утворення Київської Русі.

1. Норманська теорія — про несамостійний розвиток руської держа­вності (засновники — німецькі вчені Байєр і Міллер, запрошені в XVIII ст. Катериною II для роботи в Російській академії наук) — спирається:

а) на «Повість минулих літ» (основне джерело того часу, написа­не київським ченцем Нестором на поч. XII ст.), де переказу­ється легенда про запрошення слов'янськими племенами як князів трьох братів на чолі з Рюриком (Синєус, Трувор) — ва­рягів (вікінгів, норманів) за походженням;

б) першими керівниками Київської Русі були нормани — князі Рюрик, Олег;

в) у творах римських істориків і деяких інших неслов'янських літописах мовиться про дикість і відсталість східнослов'янсь­ких племен, що свідчить нібито про їхню нездатність без допо­моги ззовні заснувати таку могутню державу, як Київська Русь.