21. Національне гноблення українців в складі Російської та Австро – Угорської імперій. Заборона української мови. Активізація українського національного руху.

Австро-Угорщина й Росія, будучи унітарними державами, всіляко намагалися перешкодити формуванню української нації й розвитку української національної культури, прагнучи асимілювати українське населен­ня.

В Австро-Угорщині це проявилося в порушенні проголошеного Австрійською Конституцією 1867 р. рівноправності всіх громадян в одержанні і освіти, у державних установах і судах, оскільки в західноукраїнських зем­лях керівні посади в адміністрації та суді займали лише особи австрійсь­кої, угорської й польської національностей. Усіляко обмежувалося викла­дання в школах українською мовою й відкриття, нових шкіл. До початку XX століття у Львівському університеті було лише дві українських кафедри: історії України та української літератури.

У царській Росії в 1863 році циркуляром міністра внутрішніх справ 11. Валуєва заборонялося друкування книг українською мовою (крім художньої літератури). У значній мірі рішення приймалося за заявами обрусілих представників української інтелігенції, які доводили, що буцімто «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає й бути не може». В Емському указі Олександра II (1876 р.) заборонялося ввезення и Україну будь-яких книг і брошур на «малоросійському наріччі», україн­ських п'єс і пісень, які потрібно було перекладати на російську мову.

Заборонялося використання української мови в початкових школах, судах і державних установах. Зі шкільних бібліотек вилучалися книги українською мовою, учителів-українофілів заміняли на росіян. Перейменову­валися географічні назви: « Малоросійська » губернія була поділена на Че­рнігівську та Полтавську, а «Слобідсько-Українська» стала називатися

Харківською.

У результаті: зростання національного гніту вело до активізації україн­ського національно-визвольного руху.

АКТИВІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ.

У Західній Україні діяло 3 напрямки українського національно-визвольного руху;

1. Революційні демократи, що відстоювали інтереси селянства, мали нечисленні революційні гуртки. Найбільш значною була група І. Франка та М. Павлика у Львові, яка працювала в журналі «Друг», потім у журналі « Громадський друг», а згодом у газеті « Праця », на сторінках яких і поза ними критикувала феодальний і національний гніт в Австро-Угорщині, закликала до об'єднання всіх трудящих Західної України в боротьбі за свої економічні та політичні права, розповсюджувала твори Герцена й Чернишевського, Маркса й Енгельса, співпрацювала з марксистською групою «Визволення праці».

Однак із початку XX ст. І, Франко став одним із найбільш відомих критиків марксизму. Так, у статті «Що таке поступ?», опублікованій у 1903 р., він показав, що в умовах партійної монополії соціал-демократів на владу їхня держава неминуче стане величезною народною в'язницею.

2. Народовці — ліберальний український національний рух, що поєд­нував середні верстви населення: студентів, священиків, інтелігенцію. Основним питанням своєї діяльності вважали не політичну боротьбу, а розвиток української мови та культури, для чого в 1868 р. група із 60 студентів на чолі з Анатолієм Вахняниним створила у Львові культ­освітнє товариство «Просвіта», яке займалося «вивченням і просвітництвом народу» і розвитком українського театру. і торговельних шкіл.

3. Москвофіли — найбільш праве, консервативне крило в українському національному русі, що об'єднувало українських поміщиків, буржуазію, священиків уніатської церкви та ін., які розчарувалися в слабкій Австро-Угорській імперії, де вони постійно відчували зневажливе ставлення з боку польської шляхти й тому мріяли приєднатися до все міцніючої Російської імперії. У Східній Україні після розгрому Кирило-Мєфодіївського братства стали організовуватись напівлегальні, гуртки — «Громади», що виникли в Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві та інших містах і об'єднали представ­ників широких верств населення (середню національну буржуазію, обуржуазнених поміщиків, викладачів, лікарів, письменників, студентів і т. п.). Гуртки-громади не мали чіткої організаційної структури, своїх програм і статутів, часто розпадались і знову виникали. Проте, можна виділити спільні для всіх громад характерні риси:

- їхня діяльність мала в основному культосвітній характер (органі­зація українських гуртків просвітництва й недільних шкіл, ви­вчення та пропаганда популярної й наукової літератури, вивчен­ня історії українського народу, його мови, культури, етнографії тощо);

— громади не вели політичної боротьби із царатом, вважаючи, що український народ до неї ще не готовий, тому в першу чергу необ­хідна освіта народу, його консолідація в рамках Російської імперії. Більшість членів громад вітали та ідеалізували скасування кріпос­ного права в Росії й Україні,

У 1861-1862 рр. у Петербурзі, куди з'їхалися після заслання Костома­ров, Білозерський, Шевченко й Куліш, виник близько зв'язаний із гро­мадами громадсько-політичний і літературний журнал «Основа». Він сприяв об'єднанню навколо редакції українських істориків, літераторів, етнографів, мовознавців та ін. Журнал знайомив російського читача з творами українських авторів і життям українського народу, його історією й традиціями. Популярності журналу сприяли організація ним публіч­них читань і присутність на них Т. Шевченка, І. Тургенєва, Ф. Достоєвського, М. Чернишевського та ін. Політичною діяльністю журнал, як і громади, не займався.

У 1873р. у Львові було організовано Літературне товариство ім. Шевчен­ка, що пізніше перетворилося в Наукове товариство ім, Шевченка. Відпо­відно до статутів існуючих академій поділялося на секції: історико-філософську, філологічну, математико-природничо-медичну. Воно намагалося навіть створити Могилянсько-Мазепинську академію наук, але австро-угорська влада ігнорувала цю ідею й не підтримала її ініціаторів.

Після Емського указу Олександра II почався розпад громад: частина їхніх членів, налякана забороною діяльності українських організацій, вийшла з громад, інша частина заснувала «молоді громади», що взяли участь у 1874-1875 рр. в організованому народниками «ходінні в народ». Дехто, як, наприклад, Драгоманов, виїхав за кордон і там намагався знай­ти вихід із кризи й шлях подальшого розвитку українського національ­но-визвольного руху.

МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ (1841-1895)

Народився в 1841 р. у місті Гадяч на Полтавщині в родині дрібного дво­рянина, нащадка старшини Запорізької Січі. Під час навчання в Київському університеті вступив у Київську громаду, де незабаром став одним з її лідерів. З 1864 р. — викладач Київського університету.

Драгоманов ставив собі за мету перетворення Росії в демократичну фе­дерацію, в якій Україна матиме широку автономію (право самостійно ви­рішувати більшість проблем, що стоять перед нею,) і розвивалася б шляхом, прокладеним передовими капіталістичними країнами Західної Європи (капіталістичні відносини без феодальних пережитків, буржуазно-демократичні інститути та свободи: парламент, загальне виборче право, свобода слова, преси, зборів і т. п.).

Драгоманов пропонував такий механізм виконання поставлених за­вдань: створення широкого національно-визвольного руху в Україні за, участю всіх верств населення, включаючи селянство, яке спроможне було б домогтися від царизму демократичних реформ у державі.

У 1875 р., у період репресій, відмовився зректися своїх поглядів і за особливим указом Олександра II був звільнений із Київського університету й висланий за кордон, де в 1878-1882 рр. видавав у Женеві перший український журнал за кордоном «Громада», на сторінках якого пропагував свої ідеї, друкував соціально-економічні, політичні, національно- культурні, історичні та ін. статті з життя України.