2. Особливості розвитку освіти:

— освіта мала класовий характер, бо в середні й вищі навчальні заклади заборонявся доступ дітям робітників і селян;

— більшість населення залишалося неписьменним, оскільки навіть початкові школи охоплювали меншу частину дітей і насамперед селян;

— русифікаторська політика заборони в Україні викладання в навчаль­них закладах українською мовою.

РОЗВИТОК НАУКИ .

Незважаючи на слабку матеріальну базу й прагнення царизму перетво­рити університети на оплот офіційної науки, вони ставали центрами роз­витку природничих, гуманітарних наук. Найбільшими вченими першої половини XIX ст. в Україні були:

— Микола Костомаров — видатний український історик, автор чис­ленних історичних праць («Богдан Хмельницький», «Мазепа й мазепинці», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло По­луботок» та ін.) і великий громадський діяч буржуазно-лібераль­ного напрямку. Він був одним з організаторів Кирило-Мефодіївського братства, після розгрому якого був засланий на 9 років до Саратова. Після повернення із заслання став професором Петер­бурзького університету;

— Михайло Максимович — учений-енциклопедист, який написав понад 100 наукових праць з історії, археології, етнографії, філо­логії, ботаніки. Перший ректор Київського університету;

— Ізмаїл Срезневський — вихованець Харківського університету, учений-славіст, засновник вітчизняного слов'янознавства,підтри­мував зв'язки з членами «Руської трійці»;

— Тимофій Осиповський — професор математики Харківського уні­верситету, автор тритомного «Курсу математики», що кілька де­сятиліть поспіль був основним підручником із математики у ву­зах. Ректор Харківського університету;

— Михайло Остроградський — учений-математик, засновник Київ­ської математичної школи.

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

У цей період ішов процес формування нової української літератури з яскраво вираженими національними рисами, про що свідчили твори Пе­тра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Івана Котля­ревського, Тараса Шевченко та ін.:

— українська література розвивалася в тісному зв'язку з російською літературою, і більшість українських авторів писали як україн­ською, так і російською мовами. Це робилося не тільки через пе­реслідування української мови царським урядом, але й для того, щоб познайомити російського читача з українською історією, куль­турою, традиціями і т.п.;

— антифеодальна спрямованість творів багатьох українських авто­рів (Шевченко — «Кобзар», поема «Єретик», «Заповіт», «Сон» та ін.; Котляревський — поема «Енеїда», п'єси «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник» та ін.), в яких вони описували важку працю та побут селян, проголошували ідеї антикріпосництва, україн­ського патріотизму й людського гуманізму.

УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ

1. Українськими співаками (кобзарями, бандуристами, лірниками) виконувались історичні пісні та думи, в яких відбивалися: важке жит­тя селян, зловживання царської адміністрації, національний гніт та ін. Найбільш відомими кобзарями в Україні були Андрій Шут та Іван Крюковський, Федір Гриценко (Холодний) та ін. Особливо виділявся кобзар із Прилуччини Остап Вересай.

2. Почалося збирання й публікація фольклорних збірників, випуще­них М. Максимовичем і М. Цертелєвим, виданих у збірнику «Русалка Дністрова».

МИСТЕЦТВО

1. Музика — професійне музичне мистецтво знайшло широке відо­браження в Україні: в університетах і ліцеях Києва, Харкова, Ніжина й Одеси викладалися музичне мистецтво та танці; в Одесі виходив фран­цузький музичний журнал «Одеський трубадур»; неодноразово гаст­ролювали трупи італійської опери, що мали велику популярність.

Зароджується українська опера — її родоначальником став П.П. Гулак-Артемовський, вихованець М. І. Глінки, що написав першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм».

2. Театр — поряд з існуючим кріпосним театром в Україні зароджу­ється професійний український театр, спочатку в Харкові (де працював письменник Г. Квітка-Основ'яненко), потім у Полтаві (на чолі з пись­менником І. Котляревським і актором М. Щепкіним). Театри ставили як твори російської й зарубіжної класики (Пушкіна, Грибоєдова, Шекспіра, Шіллера, Гюго та ін. авторів), так і українські п'єси: Котлярев­ського «Наталку-Полтавку», Квітки-Основ'яненка «Шельменко-денщик», Гоголя «Ревізор» та ін. Найбільш відомим актором став М. Щепкін, викуплений із кріпацької неволі Котляревським, Новиковим і Во­лконським.

3. Архітектура — за царськими указами 1797 і 1817 рр. почалася планова забудова міст і сіл, у центрі яких обов'язково повинна була роз­ташовуватися площа з розміщеними на ній церквами, навчальними й державними установами. Поступово в містах стали мостити вулиці й площі каменем або деревом, запроваджувати гасове освітлення, на окраїнах міст почали виростати фабрики й заводи з прилягаючими до них робітничими селищами. З освоєнням півдня України почалася бур­хлива забудова Херсона, Катеринослава, Кременчука, Маріуполя та інших міст. У селах все більше зводилося будинків із димоходами й за­скленими вікнами, поступово відокремлювалися господарські будівлі від житлових приміщень. Найбільш відомими пам'ятниками архітек­тури стали: Одеський оперний театр, побудований в античному стилі архітектором Томазе Томоно; Потьомкінські сходи до Чорного моря в Одесі (архітектор Боффо), Успенський собор у Харкові (архітектори Тон і Васильєв)та ін.

ПРЕСА

У січні 1816 р. в Харкові почали публікуватися журнали «Україн­ський вісник» і «Харківський Демокріт». Зусиллями І. Срезневського, Г. Квітки-Основ'яненка вони протягом декількох років пропагували ідеї гуманізму, освіти, республіканських ідеалів. Характерно, що на всій те­риторії Російської імперії тоді функціонувало лише 7 журналів.

20. Розвиток капіталізму в України в другій половині XIX ст.

Україна, незважаючи на імперську політику російського самодержавства, перетворилась із аграрного на один з найбільш розвинутих в економічному відношенні регіонів імпе­рії. На її території знаходилась основна база гірничої, вугільної і металургійної промисловості сільськогосподарського машинобудування, а також значна частина харчової промисловості, залізниць, морського і річкового транспорту. У сільському господарстві, особливо па Півдні України, впевнено утверджувались капіталістичні відносини, основані на використанні вільнонайманої праці і машин. Якщо у 1869 р. в Україні налічувалось 3712 фабрик і заводів, то у 1900 р. їх стало 5301.

На протязі 1866—1878 рр. по території України прокладено більш як 4,5 тис, верст залізничної колії, і на кінець XIX століття загальне довжина залізниць досягла 17 % від залізничної мережі Росії. Перша залізниця на Україні стала до ладу у 1865 р. Вона зв'язала місто Балту з Одесою ї мала протяжність у 219 верст.

До кінця XIX ст. Україна вийшла на одне з перших місць в імперії і за рівнем концентрації промислового виробництва. Від загальної кіль­кості 25327 підприємств гірничодобувної та обробної промисловості (що була в Росії у 1900 р.) на долю України припадало більше 5 тисяч, тобто майже 20 %. На них працювало близько 300 тисяч робітників, або 14 % від їх чисельності по всій імперії і виготовлялось продукції на 556 744 тис. крб., що складало 17 % вартості продукції всіх за­гальнодержавних обсягів. В Україні видобувалося понад 51 % чавуну, близько половини сталі і прокату, понад 65% кам'яного вугілля. Крім того, Україна, давала 99,5% коксу, 100% ртуті, 63% соди, 71% цукру.

Характерною особливістю цього часу стало посилення довгостро­кових вкладень іноземних капіталів (інвестицій), частка яких у про­мисловості України досягла 80 і більше відсотків. Особливо яскравий процес можна спостерігати на прикладі гірничої промисловості, де З 1888 по 1894- рік було створено 22 іноземні кампанії з основним капіталом на суму 62,9 млн крб. Як бачимо, у промисловому відношенні Україна належала до тих регіонів, які мало чим відрізнялися від центру, але її економіка мала однобокий характер і в значній мірі залежала від іноземного капіталу.

Що стосується сільського господарства, то земля України дедалі більше втягувалась в ринковий обіг, перетворюючись в товар. Протягом останніх десятиліть 19 століття дворяни України про­дали понад половину своїх земельних володінь, Це стало основою створення буржуазної приватної власності на землю. Підприємницька оренда землі сконцентрувала 40 % орендного фонду в руках заможних селян, при цьому поширювалась найбільш невигідна для більшості се­лян короткострокова оренда на один посів.

Як свідчать статистичні дані, Україна порівняно з іншими націо­нальними окраїнами посідала перше місце з виробництва і переробки сільськогосподарської продукції. Вона давала майже половину всього збору озимої і ярової пшениці в європейській частині імперії. Від­повідно збільшувалась і кількість переробних підприємств. Зокрема, цукропереробні підприємства Бродського, Терещенків, Харитоненків, Бобринськоґо виробляли близько 60% усієї продукції цукрофонду Росії.

Відбувались і соціальні зміни. Найпомітніша з них, що мала серйоз­ні наслідки, це поява нового класу пролетарів. На відміну від дрібних власників-селян, пролетарі зосереджувались переважно в промисло­вих центрах і не мали засобів виробництва та власності. Тому вони продавали свою робочу силу. Умови життя і праці в промисловості Російської імперії у порівнянні з європейськими державами, були у 4—5 разів гірші. Робочий день на підприємствах тривав 10—12, а іноді 15 годин, техніки безпеки та медичного обслуговування майже не було. Нестерпні умови життя пролетарів перетворювали їх в потен­ційно руйнівну силу, яка згодом виявила себе в політичних подіях XX ст. Але панівні класи Російської імперії, проявляючи егоїзм і невміння перспективно мислити, не змогли зробити відповідних висновків.

Таким чином, друга половина XIX ст. характеризувалась величез­ними успіхами в економічному розвитку як Росії, так і України, Але феодальні пережитки у вигляді поміщицького землеволодіння і са­модержавства стримували прогресивний розвиток суспільства і загострювали соціальні протиріччя. У порівнянні з найбільш передовими країнами Росія продовжувала відставати як в економічному, так і в політичному відношеннях.