У бібліотеці

Я люблю бувати тут. У цьому приміщенні зібралося найвишуканіше то­вариство: знамениті письменники, вчені, представники різних видів мистецтв, військові, конструктори, мандрівники. Їх незриму хвилюючу присутність починаєш відчувати, беручи до рук плоди їх копіткої натхненної праці. Найбільше мене захоплюють історичні і фантастичні романи і повісті, цікавлять також філософія і географія, музична література і ху­дожня фотографія. Відкриваєш книгу — і поринаєш у таємничу, давноминулу глибінь віків, або в не менш інтригуючу, незнану прийдешність; то стежиш за ходом думок генія, то черпаєш спеціальні знання, здобуті багаторічним досвідом. А мемуари військових, артистів, розповіді мандрівників, учених про дослідження незвіданого — все це також не залишає байдужим. Кращі уми всього світу: Європи й Америки, Азії й Африки та Австралії —завжди готові вступити зі мною в тиху повчальну розмову. Мої найкращі друзі постійно збагачують мене духовно, розраджують, надихають. І я їм за це глибоко вдячний.

Рідна хата

Слова як люди — у кожного своя історія. Іноді, вживаючи їх, ми й не підозрюємо, який глибокий зміст вони несуть.

Одні ми увібрали, як прийнято казати, з молоком матері. Інші відкри­лися нам зі сторінок букварів та читанок. Проте є й такі, що народжува­лись і усвідомлювались разом з нами, з нашим змужнінням. До них нале­жить і слово «Берегиня».

Берегиня — це наша оселя, усе, що в ній є, що ми нажили, що зберегли од своїх батьків та дідусів, чим збагатилися й освятилися.

Берегиня, обереги — наші давні й добрі символи. Їхнє коріння сягає глибини століть. Може, маючи такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, нашу історію і родовідну пам'ять, волелюбний дух. Виряджаючи чоловіків та синів у нелегкі походи проти чужинців-загарбників, матері, дружини й кохані дарували їм на пам'ять рушники з оберега­ми. Аби, живими верталися вони до рідної домівки.

За В. Скуратівським

Шевченко

Шевченко підвівся й вийшов надвір. Невимовна туга стиснула душу. Мовчало байдуже небо. Мовчав і степ. Гарячий вітер, повний ароматів по­лину, зубрівки та інших запашних трав, м'яко огортав тіло.

І раптом згадав поет, дивлячись на зорі, що сьогодні ж ніч проти Івана Купала. Цієї чарівної ночі дівчата плетуть вінки і пускають їх з тонень­кою восковою свічечкою на тихі степові річки, ворожачи про своє дівоче щастя. А чорновусі парубки шукають до ранку по лісових хащах вогняний цвіт папороті. Де ж він, той чарівний цвіт, перед яким розсипаються кам'яні мури, залізні грати й кайдани?

Ні, нічого це вдіяла б тут і чарівна квітка папороті Нема в цій безкраїй в'язниці кам'яних мурів, грот, дзвінких кайданів. Нема про що ворожити солдатові лінійного батальйону. Не для нього розквітне, десь у хащах лісу цвіт папороті.

Довго стояв Кобзар, дивлячись на зорі, довго дихав ароматом полину. А тоді знов пірнув у темряву казарми.

Зранку почнеться щоденна солдатська муштра.

(150 сл.)

За З. Тулуб

Сніг

Сніг зими багатий на відтінки. Найбілішим здається він тоді, коли падає вперше. Сніговий килим. Він наче витканий із білої безголосої музики. Вловлюєш та розумієш її по відлунню в самому собі. Очима відчуваєш цю холодну пісню молодого снігу.

Якось сніги взялися золотом. Кілька днів мрячило, капало, сиво туманилось. Під вечір повипускав свої лоскітливі кігтики мороз, сонце засміялося в небі наче аж винувато. Заледенілі вільхи й осики, відбиваючи сонячне проміння, спалахнули золотим полиском на стовбурах.

Але то відтінки радості. Сніг здатен і на тривожні тони. Це тоді, коли сонце сідає на мороз. Небо тоді на заході багровіє. Сонце сідає, зостаються самі криваві стовпи.

І ось смеркло. Повертаючись з поля, починаєш шукати оті стовпи. Та нема вже їхнього погрозливого вогню, наче й не було. Сніг лежить темний, безпочуттєвий. (125 сл.)

За Є.Гуцалом

Калина

Майже в усіх народів є улюблені рослини-символи. У канадців, скажімо, клен, у росіян — берізка, а в нас — верба й калина. Правду каже прислів'я, що без верби й калини нема України. З давніх-давен наш народ опоетизував цей кущ, оспівав у піснях. Чи ж не тому так дбайливо охороняли й доглядали в народі калину. Наруга над нею вкривала людину ганьбою. Дітям, аби ті не нівечили цвіту, батьки казали: «Не ламайте калину, бо накличете морози». Справді, калина цвіте насамкінець весни, коли вже відходять заморозки.

Ще порівняно недавно на луках і узліссях наших сіл можна було побачи­ти суцільні калинові гаї. Власне, цим пояснюється й те, що на Україні безліч населених пунктів з поетичною назвою Калинівка. Назви залишили­ся, а самої калини стало мало.

Якщо троянди й виноград, за влучним висловом Максима Рильського, символізують красиве й корисне, то кущ калини, увібравши обидві ознаки, опредметнює духовний потяг до своєї землі, свого берега, своїх традицій.

За В. Скуратівським