Сонячний день

Боже, як багато у світі краси! Яке небо! А Дніпро синій-синій, чистий. Брате мій Дніпре, батьку мій дорогий і прекрасний! О радосте, скільки глибоких найдорожчих почуттів принесли моєму серцю рідні твої води! Скільки людської краси одкрилось мені на твоєму урочистому березі! Які ве­ликі подарунки приніс ти мені, незабутній і безмірно, глибоко любимий! Скільки ласки у вітрах над тобою, у синьому небі, що дивиться у твої води й вічно милується з тебе! Скільки життя й зворушливої поезії у твоїх прозорих ключах, що прагнуть до тебе з берегів! І сонце, сонце, ніжне й щедре, якому я поклоняюся й поклонятимусь усе життя, річко моя дорога й велика. Велика ріка народу мого.

Як багато добра подарував ти мені! Як засяяв передо мною світ людський на твоєму чистому фоні, на водах твоїх. Як подобрішав я, як наповнив ти мене вкрай бажанням творити добрі діла народу. Любов'ю наповнив моє серце, надихнув мене на розуміння великого. (144 слова)

За О. Довженком

Подоба радості

Ненадовго хватило б людини, коли б до неї вчепилося, не відходячи, безпросвітне горе. А то хоч і лежало воно, як камінь, на душі, проте були різні турботи, і навіть якась подоба радості пробивалась, бо він знову міг вільно ходити, бігати, повзти; він знову був господарем свого міцного тіла, що кожною жилкою приготувалось до боротьби.

Ніч тепла й тиха. Низькі хмари пропливають над деревами то брудно-чорні, то темно-сизі, зрідка з-під них сполоханим птахом зірветься вітрець і притихне, зітхаючи, неначе людина уві сні. На узліссі посвітлішало. Поля після дощу підіпріли, розбухли, і чоботи, підминаючи стерню, м'яко вгрузали в землю. Обережно йшов Дмитро. Не тільки вуха - усе тіло ловило найменший звук, а очі (може, то йому й увижалось від напруги, а може, підказувала пам'ять) бачили над вибалком кущі калини, що неясною смугою відділяли землю від неба. (127 слів)

За М. Стельмахом

Мамин кущ

Біла-біла й легка, як пушинка з кульбаби, загубилася в бездонній синяві хмарка. Одна-єдина над неозорим казахстанським степом. Ігор лежить горілиць під тінню смородинового куща. Який кущі Усього рік, як посадила його Антоніна Дмитрівна, Ігорева мати, а він отак розрісся.

Правда, сонце пече немилосердно, холодок від куща невеликий, але хлопчикові приємно під ним лежати й дивитись на ту самітню, загублену серед неба хмарку. Приємно думати, що це ж любі руки коханої мами викопали тут глибоку яму й посадили кущ.

Скільки було праці! Доводилось у кошику здалека носити землю (бо тут, навколо станції, ґрунт неродючий), доводилося вдобрювати гноєм (а гній привіз з аулу Акіш), обкопуючи, підпушуючи, щодня поливати, обрізувати зайві пагінці.

З якою любов'ю мама доглядала за кущем!

Як це хороше - лежати в затінку під маминим кущем і вдивлятися в загублену в небі хмаринку! (134 слова)

За О. Донченком

Перше знайомство

Потріскуючи копитами, оксамитовий олень наближався до великого табуна свійських оленів. Троє оленів дуже далеко одійшли від табуна. Вони пройшли через пасмо горбів і знайшли багато паші під снігом. Там і залишились на ніч.

Їх і почув оксамитовий олень, потягши носом повітря. Хоча запах був і не зовсім звичайний, але це, безперечно, були олені. Дикий олень обережно наближався до них.

Один із свійських оленів повернувся до нього. Оксамитовий здригнувся. Був один момент, коли він хотів кинулись навіть навтіки, проте олень не виявив до нього ворожості, і він зостався. Вони дивилися один одному у вічі. Інші два перестали жувати і собі підвели голови. За хвилину два олені - один свійський, другий дикий, - терлись шиями один об одного. Так відбулося перше знайомство. Потім усі вчотирьох вирішили спочивати. Один олень підгорнув ноги й ліг. Троє, у тому числі й оксамитовий, продовжували навстоячки жувати жуйку.

Місяць виплив з-за хмари, наче човен з-за острова, і залив своїм сяйвом тундру. (146 слів)

За М. Трублаїні

Лахтак

Уночі дивно зоріло полярне небо. Мабуть, тумани поховалися за горами, над арктичними озерами, у розколинах глетчерної криги. Ритмічно працювала парова машина, і ледве помітно дрижали палуби «Лахтака». Гвинт вирував за кормою, і мерехтіла пінява стежка, указуючи шлях, що ним пройшов пароплав. «Лахтак» простував упевнено, середнім ходом, коли-не-коли то відштовхуючи, то підминаючи під себе невеличкі крижини. На тисячу миль навкруги зоріло полярне небо над темним безлюддям. Хоча ні. Якщо пройти навпростець на північ через гори, глетчери, видолинки та протоки, то можна надибати маленький будиночок з кількома людьми на острові Домашньому. Так само пройшовши – та хіба можна так пройти? хіба літаком пролетіти? – сто двадцять миль на південь, можна надибати більший будинок. То станція на мисі Челюскін. Ото й усе.

Краса полярної ночі заколисувала мріями й фантазіями. (122 слова)

За М. Трублаїні