97. Поняття та форма заповіту. Скасування та зміна заповіту.

Згідно зі ст. 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Залежно від змісту заповіту й характеру волевиявлення заповідача доцільно визначити такі види заповітів: частковий заповіт, яким охоплено не всю спадщину, а лише її частку; натуральний заповіт, коли кожному спадкоємцю буде визначено, яке майно перейде в його власність після смерті заповідача; пропорційний заповіт, коли частки спадкоємців визначаються рівними або нерівними; змішаний заповіт, коли частину майна заповідач залишає конкретним особам, а іншу частину спадщини ділить між спадкоємцями на пропорційній основі (до змішаних можна віднести: натуральні заповіти, коли частина майна залишиться не заповіданою); заповіт з умовами; заповіт із призначенням спадкоємців’; заповіт із позбавленням прав на спадкування.

У юридичній літературі термін «заповіт» застосовують у двох значеннях: заповітом називають як документ, у якому виражена воля заповідача, так і сам акт висловлення волі заповідача. В останньому значенні заповіт – це односторонній правочин (тобто дія фізичної особи, яка має правові наслідки) і не припускає зустрічного волевиявлення іншої особи.

Заповіт має бути складений письмово і посвідчений нотаріусом або іншою посадовою чи службовою особою, зазначеною у ЦК України. Не допускається посвідчення заповіту через представника. Також не може бути посвідчений заповіт від імені кількох осіб, крім заповіту подружжя відносно спільного майна.

Заповіт повинен бути складений у письмовій формі з вказівкою місця і часу його складання, власноручно підписаний заповідачем і нотаріально засвідчений.

Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

Якщо особа у зв’язку з хворобою чи інтими фізичними вадами, або неграмотна особа не може підписатися власноручно, текст правочину за її дорученням в її присутності підписує інша особа (рукоприкладник) фізична особа за правилами.

Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить.  Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Так, частиною 3 ст. 1254 Цивільного кодексу України  встановлено неможливість відновлення заповіту, який існував до посвідчення двох наступних.

Якщо новий заповіт, складений заповідачем, було визнано недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється. Відповідно до положень ЦКУ встановлюється неможливість відновлення попередньо складеного заповіту в разі визнання останнього заповіту недійсним, крім двох випадків, коли:

•  заповіт складено дієздатною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла ними керувати;

•  заповіт складено під впливом насильства.

Наведений перелік є вичерпним, а тому у разі визнання заповіту недійсним, крім випадків, коли існував раніше складений заповіт і недійсність заповіту встановлюється на підставі статей 225 і 231 ЦКУ, спадкування має здійснюватися за заповітом.

Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто і у порядку, встановленому ЦКУ для посвідчення заповіту.

У  ЦКУ не наведено характерних рис скасування частини заповіту та внесення до нього змін, тому, вважається:

• внесення змін відрізняється від скасування тим, що передбачає посилання на попередній заповіт як на основу, до якої вносяться зміни;

• внесення змін кардинально не повинно змінювати основу, до якої вони вносяться.

Наприклад, внесення змін до законодавчого акта триває доти, поки це можливо і доцільно. Хоча формально новий нормативний акт скасовує попередній, але він з ним пов'язаний хоча б за таким критерієм, як набрання чинності. Заповідач же при складанні нового заповіту вправі не зазначати про попередні заповіти, а тому вони не завжди пов'язані між собою змістом або будь-яким іншим логічним зв'язком. Саме тому, законодавцем передбачено виділяти зміни і скасування частин заповіту. Так, заповідач хоче змінити розмір часток, які будуть успадковані двома з п'яти спадкоємців, доцільність зміни заповіту у цілому в цьому випадку сумнівна. Можна навести безліч й інших причин, наприклад, заповідач хоче уточнити адресу проживання одного із спадкоємців або місце роботи, хоча такі відомості необов'язково зазначати в заповіті, але вони є необхідними для розшуку і повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини.

Процесуальний зміст внесення змін до заповіту та його скасування є подібним до умов, встановлених для його посвідчення, зокрема:

• особисте звернення до нотаріуса або уповноважених на посвідчення заповіту осіб;

• загальні вимоги до форми нового заповіту або заяви про скасування заповіту встановлено у ст. 1247 ЦК, а конкретні - у ст. 1248 ЦК та у Законі України «Про нотаріат».

Наприклад, заповіт подружжя може бути скасовано кожним з подружжя лише за життя обох з подружжя. Крім того, про зміну або скасування заповіту інформація повинна бути внесена до Спадкового реєстру.

На практиці виникають запитання, а як бути, коли заповіт посвідчується подружжям, а після його посвідчення один із подружжя відмовляється від нього. Які дії нотаріуса у цьому випадку та як він повинен діяти, адже він не може скасувати заповіт у цілому, тому потрібно на підставі заяви одного із подружжя про скасування заповіту у частині, яка його (одного із подружжя) стосується, зробити відмітку у Спадковому реєстрі, на примірниках самих заповітів, а саме: на тому, який є у заповідачів, та на примірнику, який зберігається у нотаріуса. Непростим у цьому контексті є питання щодо часткового скасування заповіту одним із подружжя, коли ними заповідано майно, що перебуває у спільній сумісній власності, тобто без виділу частки кожного. Яку відмітку (за змістом) повинен зробити нотаріус про часткове скасування такого заповіту одним із подружжя? Отже,  спірні питання мають розглядатися у судовому порядку, тому спір з приводу внесення змін у заповіт подружжя має вирішуватися судом, а не нотаріусом. Водночас нотаріус має прийняти особисту заяву від одного із подружжя, але попередити його про вирішення спору у судовому порядку.